Заробітчанство: гіркий хліб чужини

Марина ПАСЄЧНИК: Кілька років тому був укладений договір між Україною і Португалією про обмін робочою силою, але жодної заявки від португальської сторони так і не надійшло. Принаймні мені про це не відомо. На жаль, в Україні міграційна політика ніколи не була серед державних пріоритетів. Лише у 2011 році Президент підписав Указ про схвалення концепції державної міграційної політики. Досі немає закону про зовнішню трудову міграцію. Лише 5,7 відсотка громадян України, які перебувають за кордоном, звертаються по допомогу до консульських установ. Насправді цифра тих, хто її потребує, десь на рівні 300—400 тисяч. Люди не обізнані зі своїми правами, не знають, що Україна уклала угоди про захист своїх громадян, Декларацію про права людини тощо. Лише у липні минулого року наша держава зробила крок до того, щоб збільшити кількість консульських працівників у тих країнах, де зосереджено найбільше наших мігрантів, і пообіцяла виділяти кошти у випадку необхідності депортації тіл тощо. Наш центр консультування мігрантів — єдиний в Україні, працює з 2005 року. Щомісяця до нас звертається 1,5—1,8 тисячі потенційних мігрантів, 90 відсотків з них — працездатного віку. Щоб виїхати легально, потрібно багато документів, цей процес може розтягнутися на роки, тому їдуть нелегально: за туристичними візами або паспортами громадян інших країн. Багато розвелося фірм, які пропонують працевлаштування у США, Канаді та інших країнах, не вимагаючи при цьому ні знання мови, ні відповідної кваліфікації. Ми пояснюємо: за останні п’ять років США не відкрили жодної візи для некваліфікованих працівників.

На жаль, нерідко наші земляки потрапляють у ситуації торгівлі людьми. Два роки тому понад 300 громадян України, 80 відсотків яких — вихідці з Тернопільщини, виїхали на роботу до Іраку, сплативши одній з таких фірм чималі кошти. Ніякої роботи вони там не отримали, опинилися на вулиці при 50-градусній спеці, пили технічну воду. Їхні щити із закликами «SOS! Допоможіть!» побачили американці. Вони звернулися в українське консульство і помалу мігрантів повернули на Батьківщину. Було порушено кримінальну справу за ст. 149 (торгівля людьми), але чим вона закінчилася, сказати не можу. Зазвичай, справи щодо трудової експлуатації людей є складними, передусім у доказовій базі. Хочу ще сказати, що маємо немало дзвінків щодо некоректного, байдужого ставлення консульських працівників до своїх співгромадян. Треба вчити людяності тих, хто представляє Україну за кордоном.

Марина ПАСЄЧНИК: Важливо, що італійці першими зацікавилися долею дітей, батьки яких працюють у їхній країні. Проект реалізовувався у Теребовлянському районі. Ми просили школярів написати, які асоціації викликає у них словосполучення «залишені діти», і були вражені відповідями. Це біль, ненависть, зрада, деякі з них звинувачували себе в тому, що батьки поїхали. З часом контакт з мамою — а в Італію виїжджають переважно жінки, втрачається. Одна дівчинка зізналася, що робить собі нотатки перед маминим дзвінком, оскільки не знає, про що з нею говорити. Коли ж мама повертається, дехто мріє, щоб вона якнайшвидше повернулася назад, мовляв, чого сидіти вдома, треба заробляти гроші.

Ганна ЯРЕМА: Тема соціального сирітства особливо болюча. Таких дітей наші вчителі одразу бачать. Ті, хто росте при батьках, жваві, активні, як тільки залунає дзвінок, їх з класу, мов вітром здуває. А заробітчанські діти можуть просидіти всю перерву за партою, дивлячись з тугою у вікно. Хто знає, що у них на серці? Ми намагаємося приділяти їм більше уваги, але батьків ніхто не замінить. Залишають дітей на бабусь-дідусів, братів-сестер і навіть на сусідів та подруг.

Не набагато пощастило й тим, хто залишився з батьком. Чоловіки жінок, які виїхали за кордон, часто перестають працювати. Живуть на гроші дружини, спиваються, а нерідко утримують ще й коханок. Для чого працювати, якщо кошти регулярно надходять? Повірте, двірника важко знайти. Діти заробітчан здебільшого покинуті самі на себе і ми вважаємо своєю перемогою, якщо вони просто відвідують школу. Про якість навчання вже не йдеться. На наших очах виросло покоління заробітчанських дітей, нині вони приводять до школи своїх нащадків. Причому проблем з такими батьками більше, ніж з їхніми дітьми. Вони не відчувають відповідальності за виховання і навчання своїх дітей, в усьому звинувачують школу. Їм складно будувати сімейні стосунки, оскільки виросли у неповних сім’ях. До речі, часто такі батьки не працюють, адже мами й далі надсилають гроші з-за кордону, утримуючи не лише дітей, а й онуків. Однозначно: негативу від заробітчанства, якщо мати на увазі покинутих дітей, більше, ніж позитиву.

Тетяна ДОВБУШ: Хочу доповнити: жінки-заробітчанки передпенсійного або пенсійного віку утримують три покоління: батьків з їхніми мізерними пенсіями, дітей і навіть онуків. Якщо цей ланцюжок перерветься, що робитиме держава? Я кілька разів була у Швейцарії, ми підтримуємо зв’язки з тамтешніми школами. Так ось, вони не мають виховних функцій, це обов’язок сім’ї. Ми ж це змушені самі робити. Тепер на фоні руйнації сім’ї нам держава нав’язує ювенальну політику, як на Заході. Але у Швейцарії, наприклад, дають дитині 20 франків на тиждень і вона має вкластися у цю суму. При цьому — жодних солодощів, чіпсів та інших нездорових речей. А наші діти, які безконтрольно витрачають зароблені батьками кошти, змалку руйнують своє здоров’я. Не кажу вже про дорогі мобільні телефони, одяг, розваги у нічних клубах і барах. Сумно зізнатися в тому, що ми виростили людей, які ведуть паразитичний спосіб життя, але це правда. Вже не кажу про інші нюанси. Мама поїхала доглядати старих італійців, покинувши рідних батьків. Як має на це реагувати її дитина? Чи може мати розраховувати на її підтримку у старості? Або ще приклад: школяр їсть цукерку і кидає обгортку на підлогу. Роблю зауваження: «Твоя мама прибирає за кордоном, а ти такий пан, що за тобою мають прибирати?». Дрібниця? Але з таких дрібниць складається реальне життя. Скільки б школа не брала на себе додаткових зобов’язань, але вона не зможе обігріти дітей, як це зробить сім’я, виховати їх належно.

Ганна ЯРЕМА: Міграція була, є і буде, але в рамках розумного. Найкращі, найосвіченіші українці їдуть, звільняючи місце для пакистанців та арабів. Не сумнівайтеся: вони швидко «поправлять» демографічну ситуацію. Нашим урядовцям треба повернутися обличчям до заробітчан, які утримують свої сім’ї і значною мірою саму державу. Без них давно, мабуть, був би дефолт. Допомогти їм правильно вкладати кошти, дати якісь гарантії. Якби була відповідна програма, значні кошти пішли б в економіку і не треба було б шукати іноземних інвестицій. Продовжують будувати квартири, які роками стоять пусткою. Вкладають гроші в освіту дітей, які потім не можуть влаштуватися на роботу за фахом. Замкнене коло. Шановні журналісти, робіть все для того, щоб зберегти незалежне тестування, інакше розумним дітям зовсім не буде доступу до навчання. Яких фахівців можна підготувати за куплені екзамени, заліки?

Орест БЕРЕЗОВСЬКИЙ: Вона пройшла крізь моє серце, я пережив усе на власній шкірі, оскільки на заробітки виїхали найближчі мені люди. Книга має успіх, вона чотири рази перевидавалася. Мені доводилось бувати в Італії, Португалії, Франції, зустрічався з нашими заробітчанами. Можливо, у матеріальному плані їм там жити комфортніше, але хто знає, що робиться у них в душі? Часто батьки забирають до себе дітей, але їм там важко прижитися без знання мови, родичів, друзів. Державі заробітчанство вигідне. Нічого не вкладаючи, вона отримує третину бюджету. Якщо це вигідно, то так триватиме безкінечно. Однак збитки від цього будуть набагато більші, ніж тимчасові прибутки, вони негативно позначаться на житті наступних поколінь. Зрештою, це спостерігається вже сьогодні.

Віра ГРОДЕЦЬКА: Не так трагічно, як тут ішлося. Я також залишила сина самого, він нормально вчиться, закінчує школу, займається спортом і мріє виїхати до Америки. За три роки життя в Італії довелося немало помандрувати. Зустрічала українок у найвіддаленіших селах. Незважаючи на кризу, ніхто з них не поспішає повертатися в Україну. Якщо працюєш легально, окрім зарплати, отримуєш відпускні, тринадцяту зарплату, навіть квиток до України можуть купити. Звичайно, нелегалам складніше (я їхала за польською візою, тепер маю легалізацію на два роки, тож можу порівняти), без знання мови важче влаштуватися на роботу, трохи нижча платня. Але якщо добре знаєш італійську, місцеві звичаї, вмієш добре готувати, робити компліменти (італійці їх дуже люблять), то вже ти вибираєш. Сім’ї з великим достатком навіть конкурси влаштовують для претендентів. Італійці доволі довірливі. Я жила у різних сім’ях і лише раз мене запитали про документи. За багато років вони звикли до українців.

Якось довелося працювати на кордоні з Швейцарією, серед відпочивальників часто зустрічала росіян, білорусів. Не олігархів, а звичайних людей. І майже ніколи — українців. Це також про щось говорить. Якщо заробітчанин опинився без роботи, протриматись на «плаву» допоможе «Карітас»: тут і нагодують, і нічліг дадуть. Медичну допомогу іноземцям без документів надають безплатно, за потреби можуть прооперувати. Є спеціальні клініки для іноземців, де можна обстежитись, отримати медичні послуги. Із щомісячною платнею у тисячу євро почуваєшся людиною. Їжа, одяг в Італії дешеві.

Ви ось говорите про повернення заробітчан. А чи запитав їх хтось, чи вони самі цього хочуть? Люди, які звикли жити і працювати у нормальних умовах, не бажають повертатися в українську реальність: захмарні ціни, здирництво на кожному кроці, хамське ставлення один до одного, закапарені міста і села. З моїми дипломами про вищу освіту, роботі у доволі престижній газеті (і тепер дописую до неї) в Україні я почувалася менш захищеною, ніж доглядаючи старих італійців. Перший тиждень повернення в Україну — ніби впала з літаючої тарілки. Зустрічаюся із знайомими, всі запитують, як виїхати. Мабуть, ви чекали від мене почути щось інше, але кажу те, що думаю. Повірте, я патріотка свого краю, але не патріотка цієї держави.

Така ось вийшла розмова: болісна, гостра, неоднозначна... Ми зачепили лише частину айсберга, який називається українською трудовою міграцією. Зміцнюючи добробут і генофонд інших націй, ми втрачаємо свою. Карма заробітчанства переслідувала наших прадідів, дідів, менше батьків, а тепер нас і наших дітей. І нема тому кінця-краю?