Напруга політичного життя в останні місяці досягла високого рівня. Його учасники демонструють свій професіоналізм. Він — наслідок самовдосконалення, не згоден з міркуваннями про режисуру цього дійства. Можливо, попередньо проробляються окремі мізансцени чи акти, але відіграні перед аудиторією, вони надихають акторів на продовження в нових сюжетах. Тоді проявляється креатив постановників, талант акторів, увага обивателів. Зросла майстерність заважає всім замислитись, а нащо це дійство?
Гра стала самоціллю. Призи — індивідуальними, тим паче, уявними. Спільний інтерес відсутній. Боротьба без логіки і мети — абсурдна.
Розумію вразливість свого авторства, немає бажання підставлятися на «форумах» багатьом коментаторам, де твої міркування лише подразнюють тих, хто шукає приводу продемонструвати себе перед світом, будучи на нього ображеним... за себе. Звернутися ж хочу до переважної більшості людей, стурбованих дійсністю і тим, що політична драматургія відповіді на цю стурбованість не дає.
Чому так? Є два джерела напруження. Одне — влада, політика якої в багатьох напрямах не витримує критики. Пенсійна, податкова реформи, «оптимізація» медичної і освітянської мережі... Дерегуляція підприємництва перекрита рекетом, демократичні засади зацементовані адмініструванням з боку «вертикалі»... Друге джерело — антивлада. Використовую це слово, бо про опозиційність не йдеться. Опозиційність — це намагання змінити політику, систему влади, відносини в економічній, політичній, соціальній, духовній сферах. У нинішній ситуації про таку опозиційність прикладів не знайдемо, бо попередники теперішньої влади, котрі відіграють сьогодні роль опозиції, здійснювали тотожну політику.
І в тих, і в інших політика чомусь називається ліберальною, хоч до лібералізму вона не має жодного відношення. Бо зводиться до примітивного — обстоювання інтересів великого бізнесу інструментами влади. Це звичайний олігархат, його представники поділилися, бо всім не вистачає преференцій, а вони зводяться до території, ресурсів, кордону, банківської сфери, закупівель, інвестиційних проектів з можливостями відкатів, хабарів, наїздів, поділу активів тощо. Де тут інтерес 95% населення? Немає. Не було його й раніше.
Відмінність же проявляється хіба в територіях походження «геніїв управління» — раніше з теренів Сумської, тепер — Донецької областей. Ще одна відмінність — раніше сварка мала винятково суб’єктивну основу і велася поміж, умовно, «своїми». Це викликало роздратування у населення, тим вдало скористалися конкуренти.
Сьогодні сварка ведеться між таборами з різними прапорами, хоч люди бачать: йде боротьба за приватний інтерес — хто буде «рулить»?
А кермування здійснюватиметься в той само бік — протилежний від інтересів народу.
Мета боротьби маскується зовні привабливими аргументами. А оскільки публічною політика у нас видається лише в парламенті, то там і видно її рельєфні ознаки. Так, три тижні йшла суперечка «за кнопку». Врешті навіть ініціатори блокування парламентської трибуни збагнули те, що давним-давно знали телеглядачі, — політичні конфлікти технічними засобами не розв’язуються і кнопка тут ні до чого.
Спробували реанімувати тему депутатських привілеїв. За багато років депутатства я не раз відчував спекулятивність цієї теми (як і недоторканності, чисельності парламенту...). Однією з таких пільг користувався не раз — безплатна путівка в санаторій. У рядовому трускавецькому санаторії цієї пільги і депутату, і колишньому голові парламенту вистачає буквально на три-чотири дні перебування. Закріплення за депутатами автомобілів не було й немає. Надання постійного житла — дурна новація, що з’явилася не під час мого головування. Радий, що нею не скористався щодо жодного з депутатів. Натомість двічі ініціював будівництво готельного комплексу, тимчасового службового житла для депутатів (такий досвід є в багатьох країнах). Обидва рази проект заблоковували «свідомі», економлячи кілька десятків мільйонів гривень, нібито цінніших, ніж суттєвіша витрата їх щокаденції на побутові потреби.
Тим не менше, щоб припинити спекуляції, в липні 2007 року за ініціативою соціалістів парламент більшістю у 287 голосів скасував усі пільги депутатам. Тодішній президент закон не підписав усупереч вимозі Конституції. «Ми, мовляв, проб’ємося «силою народу» в парламент, створимо більшість і ліквідуємо пільги...». Пробились. Створили. Шість років про пільги ніхто не згадав.
Один із найрадикальніших (у висловах) сьогоднішніх депутатів на мою пропозицію:
— Ви ж знаєте, звідки, з якого рішення уряду це з’явилося... Внесіть проект закону, переконаний, за два-три тижні зарплати і депутатів, і міністрів зміняться, не дратуватимуть людей.
— Е-е, ні, Олександре Олександровичу. Це вам можна зменшити зарплату, бо ви — старий. А мені треба гарно одягатися...
Логіка «залізна». Особливо, якщо не на людях.
«Закон про вибори не такий... Він дозволив сфальшувати результати голосування... Створимо слідчу комісію...» — такі міркування звучали в листопаді. Висловлювалися ті, хто ще недавно змовлявся стосовно закону, щодо вигод із нього, гарантій від влади. Відсіяли зайвих наближених, неугодних не пропустили, фальшували дружно. Хай не скрізь, як планувалось. Але досягли свого. Притому кожен на свій лад ганив владу за адмінресурс. Він і справді був безцеремонним, тупим.
Через день після голосування соціалісти підготували листа. Зміст простий: вибори фальшувалися, комісії і виборці купувалися, протоколи переписувалися, правоохоронці заплющували по команді очі... Хто з суб’єктів виборів порушував закон? Ніхто. Влада? — Ні. Але ж усі мають десятки, сотні прикладів порушень (у моєму окрузі лише на 13 дільницях (із 180) за провладного кандидата в протоколах дописано більше 4 тис. голосів. Щоб легше рахувати, додавали «круглі» цифри: 200; 350; 700 голосів...). І так повсюдно. Якщо ніхто не бере на себе відповідальність, а фактів скрізь доста, то, очевидно, порушує закон якась підпільна група злочинців. Давайте, — продовжуємо в листі, — разом підготуємо аналіз порушень і звернемося до світового співтовариства, мовляв, біда в Україні, хтось підпільно творить злочинства...
«Опозиціонери» відмахнулися. Пізніше з’явилася ініціатива — створити депутатську слідчу комісію. Через чотири місяці після виборів. Що вона встановить? І що, окрім імітації боротьби, дає така ініціатива?
Імітація сама по собі обридла людям. Вони добре її розпізнають, не так, як на початку 90-х. Шкода, що в ряд спекулятивних речей потрапила мова. Значення її, безумовно, велике. Але вважати, що одномовність, наприклад, в парламенті свідчить про патріотизм чи згуртованість суспільства — наївно, оманливо. Це, до речі, добре розуміють і ревні захисники української. Розуміють і саме тому раз по раз зчиняють ґвалт з приводу користування мовою. До ґвалту долучаються навіть ті, хто, думаючи не українською, тяжко підбирає потрібні слова, аби дотримуватися лінії «своєї» політичної корпорації. Від того шкода людину. І жаль мову.
У київській міськраді є впливова група «антирегіоналів». Можна очікувати, що вплив їх зростатиме й надалі. То, можливо, їхнім провідникам варто було б дати доручення київським виразникам українського патріотизму не спільно з «антипатріотами» дерибанити землю, заплющувати очі на злочинне спотворення архітектурного ландшафту столиці, а хоч би навести елементарний порядок з вивісками, рекламою, оздобленням вулиць. Ефективною, наприклад, на ТV видається бійка на території Гостиного двору, але чому б захисникам київської старовини не пройтись від місця сутички в бік Поштової площі та не змусити познімати вивіски італійською, китайською, англійською, російською, японською та іншими мовами? Чи не бачать учасники штатного дійства біля Печерського райсуду (і не передають своїм наставникам у міській владі і вище), що весь Хрещатик і далі — по Червоноармійській так само засмічений подібним рекламним продуктом? І чи є хтось у міській владі відповідальний за зміст бігбордів, сітілайтів та інших форм вуличної реклами, якої, по-перше, невиправдано багато, по-друге, вона примітивна за змістом, по-третє, просто неграмотна. Сказати б, що столицю ми підлаштовуємо під потреби туристів, то, їй-право, Париж, Берлін, Відень, Женева... у цьому сенсі популярніші, але написи там зроблені їхніми мовами. І туризму те не шкодить. Як і не приваблює нашого покупця-забудовника бачена в різних містечках магазинна реклама «Вікна еnd двері». «Какось культурнее», — казав колись знайомий, ставши киянином.
Про телевізійну рекламу спокійно згадувати не можна. Зрозуміло, що український телеглядач шукатиме російські телеканали, бо там ті ж, що й на УТ, російські бойовики (де крові більше, ніж у їхніх американських фільмів-близнюків), ті ж озвучені у нас чужі рекламні матеріали. Тільки на російських каналах вони посеред фільмів ідуть 1,5—2 хв., а в нас кожна подача в 10 разів довша, ніби для того, аби наївні переконалися, що така-то зубна паста справді «на 98%» (хто і як те визначав?) робить ваші зуби надійнішими, а клей «Корега» міцно тримає вставні щелепи. Остання реклама йде разів двадцять на день, орієнтована вона на одиниці користувачів клею, але з екрана не сходить як підтвердження колосальних переплат за цю та іншу фармпродукцію.
Політична кон’юнктура, спрямована на персональну владу, затьмарює зміст дискусій до такої міри, що стає зрозумілим: дискусія — самоціль. Інколи проголошувані думки про потребу спільно шукати виходи із системної кризи тонуть у сварці, абсолютно віддаленій від предмета дискусії і здорового глузду, а спосіб висловлення думки навмисно агресивний, непримиренний, образливий. Значення не має, що потрапляє в руки опонентам — суперечка про мови, про євроінтеграцію... Був би привід, аби куснути, з’єхидничати. Погляньте, з якою ненавистю жінка-філолог обстоює чистоту мови, вживаючи при тому діалектизми. Як зміщуються наголоси в словах її партійних зверхників! Як дублюється це на деяких телеканалах. «Етер», «летовище» не забувають повторювати диктори новин одного з каналів, хоча в першому випадку йдеться про вузьковживану поетичну версію слова «ефір», у другому — про західноукраїнське визначення слова «аеродром», власне, про діалект. Читаємо в Конституції назву області — «Дніпропетровська», чому звучить «Дніпропетрівська»? Йдеться навіть не про це, нехай говорять, як знають, з часом домінуватиме все одно лексика Котляревського, Шевченка, Українки, Куліша, Винниченка, Рильського..., запаси тлумачного словника під редакцією В. Бусола, дослідження Б. Грінченка, Б. Караванського і т. д. Йдеться про те, як і нащо звертаються політики одне до одного, демонструючи одночасно свою ненависть. І чим не впевненіша в собі політична сила, тим більше в аргументації її представників злості, нічим не виправданої зверхності, котра, зрозуміло, викликає спротив і аж ніяк не сприяє консолідації суспільства. Навіть така об’єднуюча тема, як гра збірної з футболу, використана для озвучення характеристик колег — депутатів: «окупанти» тощо. Окупанти — себто вороги, так треба вважати? Перекиньте місточок між телешоу і вуличним демаршем, де юні «патріоти» несуть вручене їм гасло «Смерть ворогам!». Вам, хлопці, відомо, де вороги? Ви готові їх позбавляти життя? А хто вас наділив таким правом? Теперішні тлумачі історії, що успадкували нашу спільну ганьбу на початку ХХ століття, коли півмільйонну власну армію роз... тринькали, лишивши собі групу карателів-охоронців, здатних убивати робітників і сім’ї арсенальців, а підлітків-гімназистів виштовхали під Крути боронити тричі продану самостійність? Почитайте дилогію Уласа Самчука «На білому коні», «На коні вороному». Він уже на початку сорокових зустрічав подібних безусих знавців істини, які не сприймали ніякої правди окрім правди лісових зверхників, що знищили перед тим справжніх творців УПА.
В України непроста історія. Нова — в тому числі. «Діставати» одне одного її фрагментами — остання справа. Треба знати, де і що варте дискусії. Одне — наукова полеміка. Скажімо, архівні дані вермахту свідчать про роль різних борців проти фашизму у Великій Вітчизняній війні на тимчасово окупованій території. У тисячу майже разів, визнають німці, гітлерівців загинуло більше від рук радянських партизанів, ніж від УПА. Та й 95 звань Героїв за підписом Сталіна українськими партизанами одержано не дарма. Тут ні для кого немає нічого образливого, просто — різні масштаби спротиву. Тому, коли цю сторінку зачіпають в політичній суперечці, сподіватися на об’єктивність не варто. І аргументи: «Досить! Люди вже визначилися...» в такій суперечці здаються небажанням торкнутися об’єктивних фактів. Добре, не торкаймося. Але з різних сторін однаково. Історію треба знати, але використовувати її не як кастет у хуліганській бійці, а як розуміння потреби не допустити чогось подібного тепер.
Шановні політики! Ненависть у суспільних відносинах, у політиці зокрема, ніде у світі не закінчувалася добром. Ненависть потрібно зупиняти вчасно. Давайте приймемо спільну Декларацію проти ненависті, залишивши всю гостроту дискусії щодо виходу України з багна, в якому вона тепер знаходиться. Тут дискусійних проблем безмір.
Слово і діло, їх єдність потребує постійного підтвердження. Під час виборів провладна партія зобов’язувалася навести лад у різних сферах, у боротьбі з корупцією зокрема. Золоте дно корупції — система закупівель за бюджетні кошти, функції тендерної палати, зокрема. «Поборолися» успішно, — провідники палати з БЮТу перейшли в ПР. «Вернем страну народу!» — звідусіль лунали зобов’язання, котрі в нинішніх умовах видаються не лише невчасними, а просто комічними. Щоправда, «вернули», проголосувавши закон про референдум, за яким народ може схвалити лише те, що до вподоби владі, інші питання, в т. ч. за ініціативою населення, до процедури референдуму взагалі не дійдуть. «Не допустимо продажу землі!», повторюючи програмні засади соціалістів, заявляють під час виборів націонал-патріоти, забувши хоча б вибачитися перед виборцями за те, що в 2002 році їхні лідери підписалися під шахрайським земельним кодексом, який продаж землі якраз і передбачає. «Захистимо Конституцію, засади демократії...» — не забувають нагадати про себе білосердечні, хоч лише їхня єдина фракція відмовилася в грудні 2004 року голосувати зміни в Конституції, тобто обстоювала той механізм владного режиму, який маємо сьогодні.
Гріхів вистачає в усіх. Дошкуляти одне одного ними легко. Тільки людям від того користі немає. Та й не вірять вони нікому, навіть... собі. Тому сподіватися, що вони знову вийдуть на Майдан, щоб вручити владу черговому месії, не варто. Мають гіркий досвід, ціну демагогії знають. Візьмімо найефективнішу нині тему — східний чи західний вибір. Усі за європейський вибір (крім комуністів, здається). Агітація конкурентів тут подібна своїми «фигурами умолчания». Підписання подібного договору з ЄС — нібито і мета, тільки при її досягненні для українців позитивних змін чекати наївно. Так ми прагнули свого часу вступу в МВФ, спішили ратифікувати договір про нерозповсюдження ядерної зброї, добивалися вступу в СОТ. Вступили, підписали, ратифікували... Але ніхто за нас наші проблеми вирішувати не буде! Кому це не зрозуміло? «Пересічні» це добре засвоїли.
Вслухайтеся, що звучить на мітингах, скликаних недавно у Вінниці, Львові... «Ми за європейський вибір, щоб...». Далі весь набір соціальних гасел, серед них і європейська пенсія, і все інше. Без пояснення — звідки молочні ріки потечуть. Виступіть, «любі друзі», з цими тезами в Софії, Бухаресті, Афінах... Там ріки вже «потекли». Підписані документи — спочатку лише намір, жест. Бо ЄС, хоч і неоднорідний у багатьох компонентах, але він — Центр системи капіталістичних відносин, а ми — його периферія. Заявляти про те, що, вибравши ці відносини за основу, ми завтра матимемо середню пенсію близько 1000 євро (як у Франції), значить свідомо брехати людям. Бо ЄС ми такі, як є, і потрібні. Вступивши в колію системи, ми автоматично в її авангард не перейдемо. В обозі наше місце, так, як сталося з більшістю колишніх колоній. Як є з тими, що статус колоній вибрали собі згодом. Як, врешті, вибрала завдяки діям влади нинішня Україна.
Однак люди собі такої долі не вибирали. Не бажали принаймні. І жити вони хочуть по-людськи. Шлях до такого життя в гаслі соціалістів, проголошеному понад 15 років тому: «Збудуємо Європу в Україні!». Спосіб реалізації цього гасла прописаний у чинній редакції програми партії і в її новій редакції, котру, сподіваюся, соціалісти ухвалять нинішнім літом. Лише довкола цього гасла щось варта і дискусія між політичними силами, представленими в парламенті. Всі інші дискусії — суєта, політиканство.
У депутатів є Конституція, її 85 стаття зобов’язує (не надає право, а зобов’язує) виробити засади внутрішньої і зовнішньої політики — своєрідний план розвитку держави. Зробіть його, донесіть населенню, переконайте, що це мета, яка може згуртувати суспільство.
І трудіться над реалізацією такого плану. Це незрівнянно важливіше за всі нинішні політичні суперечки. Бо істин абсолютних не існує, а практика — критерій істини. Це сказано давно, але правильніше не скажеш.
