Заробітчанство: гіркий хліб чужини

— Важливо, щоб ми не просто констатували факти, що стосуються трудової міграції, а узагальнювали їх, шукали вихід із ситуації, порушували ці проблеми на рівні держави. Що потрібно зробити, аби наші люди менше виїжджали, а повернувшись, легше адаптувалися до українських реалій? Які економічні, соціальні, правові, демографічні, моральні наслідки цього явища? Тернопільщину для започаткування цього проекту ми вибрали не випадково: її жителі в пошуках хліба насущного ще на рубежі XІX—XX століття одними з перших потягнулись у світи, і це набуло великих масштабів, тож є, мабуть, досвід: як позитивний, так і негативний.

Василь ГЕЦЬКО: Нещодавно довелося побувати в одному з повітів Республіки Литва. Тему заробітчанства порушували і там. Офіційно за кордоном працює 15 відсотків литовців, переважно легально. Українці також можуть виїжджати на роботу за квотами, щоправда, їх небагато. Більшість наших трудових мігрантів — нелегали і в цьому проблема. Щодо самого явища заробітчанства, то в ньому справді є як позитивні, так і негативні сторони. Люди, не сподіваючись на державу, самі дають собі раду, підтримують свої родини. Наша область має надлишковий трудовий ресурс. Офіційний рівень безробіття — 9,5 відсотка. Лише дві цифри: якщо до 2000 року в сільському господарстві області було зайнято 120 тисяч найманих працівників, то нині — 12 тисяч. Хто знайшов себе у малому бізнесі, хто у фермерстві, але багато змушені були виїхати у пошуках заробітку за кордон. Торік лише через банківські структури в область від заробітчан надійшло 175 мільйонів доларів, а кошти передаються й іншими шляхами. Географія надходжень широка: Росія, США, Канада, країни Європи, Азії... Минулого року в житлове будівництво в області вкладено 1,1 мільярда гривень, з них кошти громадян — понад 700 мільйонів, левова частка з них — заробітчанські.

Негатив полягає у тому, що руйнуються сім’ї, зростає соціальне сирітство. В області в окремих галузях уже відчувається дефіцит кваліфікованих кадрів. Сільгосппідприємства закупили сучасну техніку, а посадити за кермо нема кого, навіть при зарплаті 5—6 тисяч гривень. Нашим людям непросто адаптуватись у чужих країнах. Повернувшись додому, їх чекає не менш складна адаптація. Їм потрібна не лише соціальна, а й психологічна підтримка. Дипломатичний корпус має зробити все, щоб наші люди і за кордоном почувалися громадянами України, захистити їхні права і свободи.

Кор.: Чи є більш-менш достовірні дані, скільки все-таки жителів області нині працюють за кордоном?

Василь КРАВЕЦЬ: Приблизно 200 тисяч. Три роки тому ми мали повідомлення з Міністерства внутрішніх справ і там була названа ця цифра. Інформація не є закритою. Це кожен п’ятий житель області. Тобто доводиться констатувати, що трудова міграція у нас присутня і в дуже великій кількості. Зрештою, ми переживаємо процеси, через які раніше пройшли Польща, країни Прибалтики... Звідти виїжджали у Німеччину, Великобританію, далі — в Америку, Австралію, Канаду. Добре це чи погано для нас? Ситуація в Україні не настільки сприятлива, щоб можна було стримувати міграцію. Позитив у тому, що люди побачать світ, наберуться досвіду, пізнають інші культури, покажуть свої звичаї. Не менш важливо те, що вони привозять інвестиції. Приблизно 8 відсотків із них іде на розвиток малого й середнього бізнесу, здебільшого — це сфера торгівлі й послуг. Великі кошти вкладаються у житлове будівництво, вищу освіту. Ми підтримуємо зв’язки з громадськими організаціями наших заробітчан у різних країнах: вони просять періодику, підручники, книги, народні костюми...

Кор.: Чи знаєте ви настрої людей? Збираються вони повертатися в Україну?

Василь КРАВЕЦЬ: Важко сказати. Що довше людина перебуває за кордоном, то складніший шлях додому. І річ не лише в тому, що ми не можемо їм дати таку само зарплату, як за кордоном. Відпрацювавши 8—10 годин, там людина вільна, може розпоряджатися своїм часом. Тут жінка після роботи мусить обійти господарку, обробити город, має сотні інших домашніх справ... Багато хто, заробивши певні кошти, не бажає вкладати їх в Україні, знаючи, з якими труднощами стикається тут бізнес, тому розвивають свою справу там, де живуть. Маю багато знайомих серед заробітчан, тому знаю не з чужих уст: приїхавши в гості, вони вже через кілька днів рвуться назад. Такі реалії.

Кор.: Від представників української діаспори, що сформувалася давно, нерідко доводиться чути звинувачення сучасних мігрантів у непатріотизмі, меркантильності та інших гріхах. Що скажете на це?

Василь КРАВЕЦЬ: Справді, вони швидше асимілюються в сучасному світі. Це наслідки глобалізації. Торік ми виїжджали в Сербію, Хорватію, Угорщину. Тамтешня діаспора хоче спілкування зі своєю прабатьківщиною, хоч змінилося вже кілька поколінь. Вона зберегла говірки, діалекти, які в нас не почуєш. А які концерти ставлять! Теперішні мігранти намагаються якнайшвидше злитися з середовищем, у якому доводиться жити. Можливо, тому, що більшість з них нелегали. Великі труднощі виникають, коли хтось з наших помирає за кордоном. Переправити тіло — це 10—15 тисяч євро, а де у родин такі кошти? Пригадуєте ситуацію, коли торік на залізничному переїзді у Польщі загинули наші заробітчани? Щоб депортувати тіла, потрібні були великі кошти. Добре, що допомогли страхові компанії. Нерідко наші люди виїжджають за кордон з паспортами поляків, литовців, латишів... Трапився нещасний випадок і родичі звертаються до нас по допомогу. Ми телефонуємо і чуємо: «У нас такого немає. То поляк, нехай Польща звертається». Одне слово, це цілий комплекс проблем, які потрібно розв’язувати на державному рівні.

Кор.: Відомо, що, виїхавши на заробітки, наші люди часто ризикують залишитися без пенсійного забезпечення тут, в Україні. Як можна їх захистити?

Віра МУЛЯВКА: З боку держави робляться певні кроки щодо того, аби наші заробітчани мали право на пенсійне забезпечення. Укладено угоди з Болгарією, країнами Прибалтики, СНД, Іспанією, Португалією, Чехією. Хотілося, щоб їх було більше, але це не лише вина України: умови диктують країни, де вони працюють. Людина, яка досягнула пенсійного віку, звертається в наше консульство, укладає угоду з Пенсійним фондом, ми направляємо спеціальний формуляр про стаж і призначається пенсія. Щоправда, тепер зіткнулися з такою проблемою: жінки передпенсійного віку, які виїхали на заробітки, за старим пенсійним законодавством мали відповідний стаж для призначення пенсії, а за новим — уже ні. Вік і стаж, необхідні для призначення пенсії, суттєво збільшилися. Тому при зустрічах у районах ми наголошуємо: такі люди мають право на добровільну участь у пенсійному забезпеченні. Для цього треба укласти угоду з територіальним управлінням Пенсійного фонду і за роки, починаючи з 2004-го, вони можуть сплачувати певну суму, аби їм дорахували стаж.

Свої виїжджають, чужі приїжджають

Кор.: Уявімо, що наші заробітчани повернулися в Україну. Що буде з ринком праці?

Олександра ОСТРОВСЬКА: Це було б дуже велике навантаження, напруження на ринку праці зросло б у рази, адже й так рівень безробіття в області високий. Торік у центри зайнятості звернулося 55 тисяч осіб, водночас багато вакансій довго залишаються незакритими. Безробітні, особливо із заробітчанських сімей, не погоджуються працювати на ту зарплату, яку пропонують сьогодні роботодавці, а вона здебільшого мінімальна. Роботодавці хочуть працівника молодого і з досвідом роботи. Звичайно, якби пропонували гідну оплату, якби виводили її з «тіні», то більше людей залишалося б в Україні, адже виїжджають найрозумніші, найздоровіші, найкваліфікованіші... Свого часу ми робили соціологічні дослідження щодо трудової міграції. Так ось, починаючи з 2001-го року спостерігалися тенденції до зростання кількості мігрантів. Їхній вік: чоловіки — 30—50 років, жінки — 30—45. Наш ринок уже відчуває дефіцит працівників певних спеціальностей, а що буде далі? Порожніми місця не будуть, їх займають вихідці з країн Азії, Близького Сходу, Африки... Окрім того, у нас дуже високий відсоток безробітних з вищою освітою. Це необдумана трата грошей. Країни, де працюють наші фахівці, економлять значні ресурси на освіті, а ми їх втрачаємо. Можливо, настав час переорієнтувати школярів на отримання престижних робітничих професій? Своїми силами ми намагаємось це робити. Також консультуємо тих, хто, повернувшись із заробітків, хоче відкрити свою справу. Але для них мають бути якісь законодавчі гарантії.

 

 

Далі буде.

 

Цифра