Чи прем’єр і гадки не має?

Упродовж тривалого часу якось не виходило підступитися до цієї теми — діяльності журналістів в Україні та дієвості виступів ЗМІ, зокрема «Голосу України», хоч приводів було незміряно. Аж допоки Прем’єр-міністр України Микола Азаров на прес-конференції не заявив:  уряд загалом відкритий для преси, а буде ще відкритіший!

Адже, за його словами, ухвалено багато рішень щодо цього. Торік запровадження принципів відкритого управління стало навіть пріоритетом Кабміну, оскільки розпочато реалізацію міжнародної ініціативи «Партнерство «Відкритий уряд». Її план дій виявився таким удалим, що Міжнародний комітет з реалізації ініціативи визнав його одним із кращих. Отож цю справу продовжено і 2013 року. Відтепер міністри, запевнив прем’єр, надалі систематично зустрічатимуться з представниками ЗМІ — за графіком.

Невже це — відкритість уряду, що означає й інших інститутів влади — про нас? Чи прем’єр і гадки не має, що насправді все відбувається з точністю до навпаки, якщо не сказати гірше? У чому і журналісти, і читачі друкованих та й інших ЗМІ, у тому числі «Голосу України», не один раз переконувалися. Хто не помітив: дедалі рідше міністри чи інші представники виконавчої влади високого рангу дають інтерв’ю газетам. Не тому, що ЗМІ не бажають, а тому, що пробитися до керманичів крізь «сито» прес-служб дуже складно. А одержати короткі коментарі до актуальних подій — узагалі справа неможлива: наші начальники стали такою «елітою», що не підступитися...

Про автора цих рядків годі казати: «аудієнції» в українських високих і не дуже високих чиновників часто доводиться чекати місяцями. Якщо пощастить. Бо зазвичай розмови про зустріч точаться кілька тижнів поспіль, а закінчуються відмовою. І дедалі частіше співробітники прес-служб «утаємничено, не для преси» повідомляють: їхній патрон не бажає давати інтерв’ю чи будь-яку інформацію, бо ви йому... не подобаєтеся! Звісно, не як особа протилежної статі, а через «вашу писанину». Але якщо «писанина» все-таки зачіпає, то мене нерідко запитують: «Маєте до цього особистий інтерес? Ми готові посприяти!».

Маю. До всього, що оточує, і що відбувається у державі, місті, в якому мешкаю. Так, я не сприймаю жлобів, котрі нахабно знищують напрацьоване і споруджене впродовж десятиліть попередніми поколіннями. Про що чиновникам персонально і повідомляю — через редакційні запити, у яких, крім того, йдеться про вкрадене, загарбане, розтоптане ними. І не тільки про зруйновані історичні будівлі, спотворені новобудовами старовинні вулиці, знищені потворними МАФами зелені зони, а й про зневажені  почуття безправного «маленького» українця.

Але достукатися практично не вдається. Скажімо, один із начальників у розмові про знищений на проспекті Перемоги шматок лісу, де мав би бути сквер імені Василя Стуса, глузливо запитав: «Про що ви писатимете, коли всі дерева вирубають, а береги Дніпра забудують віллами? Ризикуєте, пані, залишитися без шматка хліба!».

Ще один популярний у чиновників аргумент на критику: «Ну то й що, що ви про це написали? Це — ваша особиста думка!». Навіть у разі, коли йдеться про масові протести, приміром, щодо незаконної забудови, яку мала б припинити влада. Не краща ситуація і з відповідями на офіційні запити редакції щодо порушених газетою проблем чи критичних матеріалів. Їх керівники владних інституцій або ігнорують, усупереч законодавству, або повідомляють, що надіслали запит ще кудись, звідки відповіді ніколи не надходять.

А ви кажете, Миколо Яновичу...