Перед поїздкою одного з очільників держави на Західну Україну постало питання про публікацію аналітичного матеріалу з цього регіону. Оскільки власний кореспондент газети був у відпустці, то редакція відрядила в область одразу двох журналістів з апарату. Закривати амбразуру доручили мені та ще одному колезі, який був родом з тамтешніх місць, тож добре знав не тільки регіон, а й місцевих людей, керівників.
Згаяного часу, гласить народна мудрість, і конем не доженеш. Тож дорогою до обласного центру ми зупинялися у кількох районах. Добираючи факти для матеріалу, зустрічалися з представниками влади, директорами підприємств, депутатами. Благо, колега багатьох з них знав особисто.
Випередивши наш десант, інформація про перебування в регіоні київських журналістів миттю докотилася до бюрократичних кабінетів у обласному центрі.
Щось винюхують... Але яка роль земляка? Він же багато знає, як позитивного, так і негативного... Вже у другому по дорозі райцентрі на заводі продтоварів нас знайшла секретарка з райвиконкому. «З області цікавляться чи замовляти вам готель, де і на скільки днів...»
З екрана локатора чиновництва увечері ми взагалі щезли, бо ночували у родичів колеги.
Рано вранці, ще до початку робочого дня, нас прийняв очільник області і його заступник, який мав сприяти нашій роботі. Після двохгодинної розмови, переконавшись, що ми приїхали не «щось винюхувати», а писати аналітичний матеріал, начальник дав команду заступнику забезпечити нас необхідними документами, а насамперед пригостити бутербродами.
Ось до виконання другого завдання заступник явно був не готовий, бо при нас наказав секретарці збігати у магазин і взяти «щось для бутербродів і до бутербродів».
Уже в кабінеті заступника ми почали працювати над необхідними документами.
Через годинку відкрилися потайні двері у кімнату відпочинку (такі кімнати-супутниці, як правило, є при всіх високопоставлених кабінетах) і секретарка дала команду: «Готово!».
На журнальному столику було з десяток бутербродів з ковбасою, сиром, пляшка коньяку і три пляшки мінеральної води відомого бренду. «Ну, за знайомство», — проголосив тост господар. Ми підтримали і потяглися за фужерами з водою, щоб запити коньяк, а заодно остудити труби після вчорашнього прийому у родичів. Господар не запивав.
Вже на півдорозі фужера від столика до рота у мене промайнула думка: а чого це вода без бульбашок. Мінералка ж має бути газованою. Але рука вперто несла фужер до рота. І лише в останні секунди перед вживанням рідини кинувся виконувати свої обов’язки ніс. Оцет!!! Стоп!!! Фужер завмер на рівні нижньої губи.
А колега виявився швидким на руку, та й з родичами довше посидів... Залпом проковтнув і зблід. «Оцет?» «Ага-аа-а!» Ще більше зблід господар кабінету. Я відкупорив ще одну пляшку мінералки. Слава Богу — вода. Запивай, розбавляй. Запивай, розбавляй.
«Швидку» викликали не до мого колеги. Слава Богу, йому минулося. Допомоги медиків потребував заступник очільника області. Серце стисло і тиск підскочив. Через годину, коли чиновник очуняв, почалися розбірки.
Обличчя секретарки було кольору весільної сукні у нареченої. Ось чек з магазину, а ось адреса. Ще до обіду у магазин нагрянула купа контролерів. Перевірили рештки партії мінералки. Все гаразд. Найімовірніше, на довгому технологічному ланцюжку від виробника до магазину хтось пожартував, переклеївши етикетку.
Жертвою жарту став мій колега. А ще більше — заступник очільника області. Бо наступного дня його поклали у кардіологічне відділення обласної лікарні. Перед від’їздом з області ми його провідали. На гостинець принесли фрукти і три пляшечки мінералки відомого бренду. Ось така історія.
