Антична філософія України: Великий скіф Аристокл (Платон)

Насправді все дуже просто: «греків» як народу в ті часи просто не існувало. Між іншим, офіціозно-канонічна історія (знехотя і побіжно) це визнає: мовляв, були дорійці, іонійці, мілетяни, які потім начебто і стали «греками».

Та були серед тогочасних німецьких істориків і об’єктивні дослідники. Зокрема, О. Фалльмерайєр, який у 1830 році заявив, що в жилах християнського населення сучасної (на той час) Греції немає жодної краплі справжньої еллінської крові. А скіфські слов’яни, іллірійські арнаути, діти північних країн, кровні родичі сербів і болгар, далматинців і московитів — народи, які дуже дивуються, за свідченням О. Фалльмерайєра, коли їх називають греками.

І це зрозуміло, оскільки первісна Еллада (мал. 1) розташовувалась на території Античної України (Тіра/Білгород-Дністровський, Пантикапей/Керч, Ольвія (Троя), Херсонес/Севастополь, Мілет/Мелітополь тощо).

Вельми цікавою в цьому зв’язку є думка російського історика Олександра Васильєва, котрий стверджував, що в ХІ столітті н. е. греки у Візантії були напівдикунами, а вся класична Еллада — чарівна казка Епохи Відродження.

Отже, за даними цього дослідника, ще в ХІ столітті н. е. «греки... були напівдикунами», то як вони могли дати видатних «грецьких» філософів, зокрема Платона та Аристотеля, в V—ІV століттях до н. е.?!.

Його тезу підтримує і російський дослідник Микола Морозов, який довів, що теологічна література, написана так званою грецькою мовою, розпочалась лише наприкінці ІV століття н. е. (коли закінчився вже античний період історії!) з перекладу на неї «Апокаліпсиса». А світська література грецькою мовою з’явилась значно пізніше і (увага (!), поза межами країн з корінним грецьким населенням, конкретно — в Західній Європі.

Нагадаємо, що назва держави «Візантія», якою оперує й О. Васильев, є вигадкою німецького філолога єврейського походження Ієроніма Вольфа (1516—1580), котрий у 50-х роках XVІ століття працював особистим секретарем і бібліотекарем у багатій єврейській родині Фуггер, що жила в Аугсбурзі.

З історичних хронік відомо, що ця (переважно малоазійська) держава називала себе Романією і була справжнім Римом. А італійська Рома (мал. 2) на той час була скромною провінцією Романії, з якої зусиллями ідеологів Священної римської імперії германської нації почали творити «Великий Рим».

Як відомо, в ті часи розрізнена Західна Європа намагалась протистояти Османській імперії (1299—1923), війська якої доходили аж до Відня. І тому ідеологічне озброєння (й об’єднання) розрізненої Західної Європи було, як то кажуть, на часі.

Оскільки хитромудрі османські султани, захопивши територію Романії (Римської імперії), взяли собі титул «імператор ромеїв», це ідеологічно обґрунтовувало їхнє право і на землі Західної Європи.

Ось так іудео-християнський ідеолог І. Вольф у 1557 році маніпулятивно поміняв Південно-Чорноморську Романію та Середземноморську Рому місцями і назвав справжній Рим — Візантією/ Константинополем, а маленьке італійське провінційне місто — Великим Римом...

Зрозуміло, що в умовах такої масштабної маніпуляції античною історією відбулась «зачистка» й античної філософії, яку теж зробили «грецькою».

Ми вже писали, що батьком-засновником філософської науки фактично є великий скіф Анахарсій (VІІ ст. до н. е.), скіфське походження якого фальсифікатори не змогли «скасувати», проте, зробивши наголос, що він начебто приходив вчитися мудрості у «грецьких» філософів (які жили у V—ІІІ століттях до н. е.).

Великому скіфу Аристоклу пощастило менше. Його зробили — «Платоном» і «греком»...

Приблизно у 425 році до н. е. помирає «батько історії» Геродот. А через два роки в аристократичній спартанській сім’ї Аристона народжується хлопчик, який увійде в історію філософії як один з основоположників європейської філософії — Платон (мал. 3).

При народженні його назвали Аристоклом — на честь його діда. Зверніть увагу, що дід і батько Аристокла носять скіфо-арійські імена і належать до спартанського роду. А спартанці і скіфи-арії поклонялися одному богу — богу війни Аресу.

Спрацьовують, напевно, й «філософські гени». Одним із предків Аристокла/Платона був відомий афінський законодавець Солон, що входив до числа «семи мудреців» античного світу.

Після смерті свого вчителя Сократа, якого афіняни «демократично» примусили випити отруту, Аристокл покинув батьківщину. Його шлях прямував до міста Сіракузи, де він мав намір реалізувати свій політичний проект ідеальної держави. Проте місцевих правителів його ідеали не зацікавили...

А ми звертаємо вашу увагу на дивний збіг у географічних назвах.

У Греції є одне місто Сіракузи. На Херсонщині таких «Сіракуз» аж два: Верхні і Нижні Сірогози. Дехто може сказати, що херсонські Сірогози — значно молодші. Але, на нашу думку, це тисячолітні скіфські географічні назви, які було відновлено кілька століть тому під час заселення скіфського степу вже за часів Російської імперії.

Між іншим, назва Сіракузи зустрічається на античних картах і на території Східного При-

азов’я, де здавна проживали скіфські племена фракійців, сіндів і меотів...

У 387 році до н. е. Аристокл/Платон купив ділянку землі в афінському передмісті, названому на честь еллінського героя Академа, і заснував там свою філософську школу — Академію, яку очолював 40 років.

Академія проіснувала набагато довше — аж до 529 року н. е. (усього 916 років), коли була закрита за розпорядженням імператора Великої Романії Юстиніана. Імперії потрібні були раби і солдати. Ними керувати легше, ніж філософами... Та й ідеологія правлячої в імперії іудео-християнської церкви не передбачала філософського вільнодумства...

Платонівський корпус (Corpus Platonіcum), тобто перелік його (або приписуваних йому) творів, написаних у вигляді високохудожніх діалогів, формувався протягом тривалого часу. А сам Аристокл/Платон (чи група скіфських філософів під цим узагальненим псевдонімом) небезпідставно вважається автором філософської системи об’єктивного ідеалізму.

Саме Аристокл/Платон, на думку багатьох дослідників, одним із перших окреслив предметне коло політики, створив картину ідеального суспільства, що знайшло відображення в його працях-діалогах «Держава», «Політика», «Закони», які й донині є актуальними не лише для вивчення, а й для наслідування.

Серед відомих нам укладачів творів Аристокла/Платона історики філософії насамперед називають Аристофана Візантійського (ІІІ ст. до н. е.), Фрасілла (І ст. н. е.) та французького філолога-еллініста Хенрикуса Стефануса (ХVІ ст. н. е.).

Водночас побутує думка, що насправді автором філософських праць, котрі приписуються Аристоклу, є флорентієць Марчелло Фічіно, який начебто зібрав і впорядкував філософські праці кількох скіфських мислителів (ось чому діалоги «Платона» такі різні за рівнем викладення), викинувши з них імена справжніх скіфських авторів.

Достеменно ми цього не знаємо, але саме цей мешканець Священної Римської імперії у 1482 році видав збірку філософських праць під ім’ям «грецького» філософа Платона.

Як звернув увагу російський дослідник Михайло Постніков, флорентійський філософ Марчелло Фічіно приніс у видавництво латинський рукопис «Діалогів» Аристокла/Платона, заявивши, що це його власний переклад з грецької мови. Проте до самої своєї смерті він так і не показав нікому автентичний «грецький» рукопис. Не знайшли цей оригінал і його спадкоємці.

Якимось дивним чином «римська копія» з «грецького оригіналу» знаходиться аж через 30 років. Її приносить у венеціанське видавництво грек Марк Мазур, звісно, знову не показавши нікому «грецького оригіналу». Можливо, тому, що цей переклад був здійснений з латинської версії флорентійця Фічіно?..

Дуже підозріло, зауважує М. Постніков, що цей «грецький» текст надзвичайно оперативно іде в друк і багато разів протягом всього XVІ століття перевидається. Надто вже схоже на ретельно спрямовану інформаційну спецоперацію, хіба ні?..