«Дуже тебе прошу, терміново дай мені посилання на всю нормативну базу з інклюзивної освіти в Україні». З таким проханням до мене звернувся нещодавно мій друг.
«Та я б залюбки», — з гіркотою подумала я, але ніяких нормативно-правових актів окрім Концепції інклюзивної освіти, схваленої колегією Міністерства освіти і науки України, правду кажучи, в Україні на сьогодні не існує. З подальшої розмови з’ясувалося, що до нього, як до юриста, звернулася родина, яка виступає проти запровадження інклюзивної освіти. Батьки дитини без вад розвитку бояться, що їхній доньці та іншим здоровим діткам учитель у класі приділятиме менше уваги, відволікаючись на те, щоб додатково пояснювати матеріал однокласнику з особливими освітніми потребами. «Хочуть звертатися до влади з відкритим листом від батьків», — підсумував друг свою невеселу новину.
То в чому ж проблема? В тому, що люди ще просто не готові побачити в магазині, бібліотеці, громадському транспорті, театрі людину, а в школі та дитячому садку дитину з фізичними або розумовими вадами, котра грається з їхнім сином або дочкою? Або в тому, що влада без відповідних законів та нормативно-правових актів просто не в змозі захистити право цих людей на соціалізацію, на повноцінне життя без осудливих поглядів та «тикання» пальцем?
Особливі потреби без особливого закону
На жаль, насправді сьогодні однією з справжніх проблем у сфері реалізації прав людей з особливими потребами на освіту є відсутність єдиної, добре опрацьованої та погодженої із суспільством законодавчої бази з питань інклюзії. Саме ця правова прогалина стала основним питанням на березневому засіданні колегії Міністерства освіти і науки України.
Уперше в Україні питання про інклюзивне навчання у загальноосвітніх навчальних закладах та про навчально-реабілітаційні центри, як новий тип навчального закладу для дітей з особливими потребами, було врегульовано Законом України від 6 липня 2010 року «Про внесення змін до законодавчих актів з питань загальної середньої та дошкільної освіти щодо організації навчально-виховного процесу». У жовтні 2010 року Наказом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України була затверджена Концепція розвитку інклюзивної освіти, а у вересні 2012-го — Положення про навчально-реабілітаційний центр.
Правове регулювання реалізації права на освіту осіб з обмеженими можливостями в Україні прописано лише частково в законах України «Про загальну середню освіту», «Про освіту», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про реабілітацію інвалідів в Україні», «Про охорону дитинства», а також окремими актами та постановами Кабінету Міністрів України, указами Президента України, актами Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.
Згідно із законодавством, держава повинна створювати можливості для підтримки таких дітей. Йдеться, у тому числі, й про посади асистента вчителя в класі, де є така дитина, і про посаду фахівця з інклюзії. Поточного навчального року, за інформацією з управлінь освітою регіонів України, запроваджено 92 посади асистентів учителів у 120 загальноосвітніх школах.
Кожній дитині —максимум уваги
Сама посада асистента вчителя до переліку педагогічних посад була внесена за ініціативи профільного міністерства постановою Кабінету Міністрів України 2012 року з метою надання допомоги дітям з особливими потребами у засвоєнні шкільної програми. Саме робота асистентів має не тільки покращити умови навчання дітей, а й заспокоїти батьків — кожна дитина отримує саме стільки уваги вчителя, скільки потребує.
За інформацією начальника відділу інклюзивної освіти та інтернатних закладів департаменту загальної середньої та дошкільної освіти МОНУ Віри Шинкаренко, наразі найбільше уведено посад асистентів у школах Криму (19 ставок), Київської області (17,5 ставки), Черкаської області (12 ставок), Полтавської області та місті Києві (5 ставок).
Крім того, з метою залучення дітей зі складними порушеннями в психофізичному розвитку в загальноосвітній простір у регіонах поширюється мережа навчально-реабілітаційних центрів. «До 2017 року в регіонах планується відкрити близько 50 таких центрів, — підкреслює Віра Шинкаренко. — На сьогодні їх функціонує вже понад 40, де отримують реабілітаційну допомогу п’ять тисяч дітей з особливими потребами, більшість із них навчається у загальноосвітніх навчальних закладах».
Перешкоди на шляху до освіти
Але чи тільки складні взаємовідносини з батьками, які незадоволені, що їхні діти навчаються разом з «особливою» дитиною, перешкоджають процесу інтеграції дітей з особливими потребами у загальноосвітній простір? За даними, представленими на засіданні колегії профільного міністерства, таких перешкод, з’ясовується, набагато більше. Це й несвоєчасна діагностика виду порушень здоров’я, і відсутність друзів серед однолітків такої дитини. Переслідують перешкоди і в школі — це невідповідна підготовка вихователів та вчителів, упереджене ставлення деяких педагогів до перебування дитини з особливими потребами, відсутність необхідного фінансування навчального закладу, не створено відповідних умов. Дивлячись на цей великий список, здається, що створити умови для повноцінного, а головне, комфортного навчання для «особливих» дітей немає можливості. Але на кожне «неможливо» завжди знайдеться «а ми змогли».
Досвід пілотного регіону
Член колегії МОНУ, голова підкомітету з питань дошкільної, загальної середньої та позашкільної освіти Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти, народний депутат України від фракції Партії регіонів Віталіна Дзоз до обрання народним депутатом України як міністр освіти та науки, молоді та спорту Криму сприяла реалізації в автономії пілотного спільного україно-канадського проекту «Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні». За два роки активної та плідної роботи вдалося досягти насправді вражаючих результатів.
«Ми провели, вважаю, безпрецедентну роботу, — підкреслює Віталіна Дзоз. — Щоб виявити, наскільки великою є потреба в Криму у впровадженні інклюзивної освіти, ми сформували банк даних дітей, які мають особливі освітні потреби. Наші спеціалісти відвідали 4500 сімей і з’ясували, де вчиться дитина — вдома, в інтернаті, або... ніде. Так, такі випадки також були». За підсумками такого моніторингу було визначено, що в автономії сьогодні понад 5,5 тисячі дітей з інвалідністю, 1400 з яких потребують інклюзивної освіти.
Результати такої кропіткої роботи не пройшли марно — з 1 вересня 2012 року в автономії почали роботу 125 інклюзивних класів у 95 школах та дошкільних навчальних закладах, які охопили понад 150 дітей з інвалідністю.
Провідний досвід автономії як пілотного регіону був відзначений і на всеукраїнському рівні. Так, наприклад, Уповноважений Президента України з прав дитини Юрій Павленко неодноразово підкреслював, що досвід автономії щодо впровадження інклюзивної освіти повинен максимально використовуватися в Україні.
«Велика перемога — це, звісно, — подяка від батьків дітей з особливими потребами. Це їхні сльози щастя на очах, їхні слова подяки, — запевняє Віталіна Дзоз. — Дітям це важливо, це потрібно, тому ми — разом із Міністерством освіти і науки України — робитимемо все, щоб усунути всі правові прогалини та перешкоди на шляху дітей до якісної освіти. Найбільшу перемогу будемо святкувати тоді, коли в Україні набере чинності окремий Закон про засади інклюзивної освіти».
Але життя є життя, отож ніхто з нас не застрахований від будь-чого. І, можливо, коли твій син або донька показує на людину в інвалідному візку пальцем, треба не ховати очі та відвертатися, а пояснити дитині, та й самому зрозуміти: всі люди однакові, і не вади роблять їх відмінними від інших, а тільки вчинки.
Друкується в рахунок квоти фракції Партії регіонів.
ТОЧКА ЗОРУ
Мабуть, проблема неприйняття дитини з особливими потребами виникає не у шкільному класі, де вчитель чудово може пояснити матеріал та приділити увагу і здоровій дитині, і дитині з особливими потребами. І навіть не в пісочниці, де з однаковим захватом вовтузяться здоровий малюк та дитина в інвалідному візку. Проблема у головах окремих дорослих, що не хочуть побачити поряд із собою людину, котра має хоча б якісь відмінності та потребує більшої уваги та захисту.
