Він — з легендарного покоління київських динамівців, яким не було рівних на неосяжних теренах СРСР другої половини 60-х років минулого століття. Він один з тих, кому «Динамо», власне, і завдячує всенародною любов’ю й славою. Блискучий безстрашний форвард навівав жах на оборонців команд суперників, його проходів лівим краєм, як і несподіваних появ на вістрі атаки у карному майданчику, побоювались усі, зокрема й національні збірні, проти яких Хмель (так і не інакше Хмельницького називають донині) виходив у футболці з написом «СРСР». Втім, поза виром спортивної боротьби Хмельницький завжди був привітним і відкритим, сповненим оптимізму й гарного настрою. Про його дотепи, дружні розіграші складали легенди. Комунікабельним і по-доброму налаштованим залишається Віталій Григорович і нині.
«На чемпіонат світу до Англії мене не взяли через «психологічну неврівноваженість»
— Віталію Григоровичу, є така чи то легенда, чи то байка. Гаврило Качалін — головний тренер збірної СРСР — зібрав команду, щоб познайомитися з гравцями. Кожен розповідає про себе — хто він, звідки. І ось доходить черга до Хмельницького: «Народився я на хуторі Тимошівка. Ось — моя хата, ось — Нестора Махна. Більше нічого не пам’ятаю». Було таке?
— Та щось було (сміється. — Авт.). Розумієте, нас чоловік 30 викликали, і кожен встає і починає: «Я такий-то, народився в сім’ї робітників-селян, у комсомол прийняли тоді-то...» Одне й те саме. Ніхто ж не слухає того! Ось і вирішив трохи розважити хлопців.
— А якщо направду, то що пам’ятаєте? Як з Гуляйполя на футбольне поле вийшли?
— Я мало прожив на Запоріжжі. 1947-го, коли мені було чотири роки, мама з нами, п’ятьма дітьми (я був найменшим, усі решта — дівчата, справжнісіньке бабське царство!) переїхала до Маріуполя, тоді ще Жданова. Там і захопився футболом. Грали дітлахами будь-де і будь-чим, часто босими. Перші змагання, в яких взяв участь, — міський турнір серед дворових команд. Потім — пішло-поїхало. Ще школярем потрапив до місцевої юнацької команди «Азовмаш», дорослий склад якої виступав у класі «Б» української зони союзного чемпіонату. З 1961-го почав грати за основу. А потім був «Шахтар» Олега Ошенкова. Йому мене рекомендували наші тренери Євген Шпиньов та Олег Жуков, які й самі колись виступали за «гірників». У Донецьку я провів три сезони, ледве не ставши володарем Кубка СРСР (на фінальну гру 1962 року мене не взяли), тож призи й медалі довелося збирати вже у «Динамо».
— Дозвольте не зовсім футбольне запитання. Ваше дорослішання відбувалось у краю здебільшого російськомовному. Але ви, на відміну від багатьох навіть нинішніх молодих футболістів, добре розмовляєте українською, спілкуєтеся нею...
— А якою мені ще розмовляти, якщо я — Хмельницький?! Але там, де я виріс, справді, розмовляють переважно російською. Я й сам до російської школи ходив. Але вчився добре, з української взагалі четвірок не мав. Я навіть золоту медаль міг отримати — «зрізали» мене на іспиті з математики. Цікаво, що нижчу, ніж потрібно, оцінку мені поставила молода вчителька, чоловік якої теж був футболістом — захисником в «Азовмаші». Щоправда, я тоді лише розпочинав грати, і про мої успіхи вона, мабуть, не знала. А так, можливо, і одержав би «відмінно» — по блату (сміється. — Авт.).
— Вас запросили до «Динамо» на лівий край замість Валерія Лобановського. Але ж ви не шульга...
— Так, я «правосторонній». Проте тренери чомусь, іще в «Азовмаші», визначили моє місце на лівому фланзі атаки. Довелося звикати, пристосовуватися, вигадувати щось своє, що б давало перевагу над захисниками. Скажу, що взірцем для мене став той-таки Лобановський. Вперше я побачив його на полі, коли ми (тоді я виступав ще за Жданів) приїхали до Києва на матч з армійцями столиці. За день до свого поєдинку подивилися гру динамівців з алматинським «Кайратом». Тоді «Динамо» перемогло, якщо не помиляюсь, 5:1. Валерій Лобановський вразив своїми діями — він брав участь чи не в усіх результативних атаках, сам забив два м’ячі. Тоді я й зрозумів, хто головний у нападі!
— А як уболівальники? Не порівнювали з Лобановським? Він же був улюбленцем київської публіки.
— Може, якась ревність і була спочатку. До першої гри з армійцями Одеси. Думаю, після того глядачі вже забули про Лобановського — у них новий кумир з’явився (сміється. — Авт.).
— Ви вважаєте, що нападники повинні бути обов’язково спеціалізованими?
— Гра на різних позиціях має свою специфіку, яка обумовлює спеціальні вміння, навички, особливості техніки, навіть ігрову ментальність. Наведу один цікавий приклад. 1968 року ми в гостях грали з московським «Торпедо». У мене гра не пішла — дай, думаю, хоч захисту допоможу. Відійшов в оборону, а тут мені м’яч. Вирішив відкинути його воротарю, чого в житті раніше ніколи не робив! Ну, і видав блискучу передачу на хід Стрельцову. Той, не подякувавши, як стрельне по Рудакову! Добре, що Женя парирував, а то мав би я на горіхи. Після такого я тихенько побіг назад, тобто вперед — туди, де і місце форварду. Універсалізм має бути, але кожен повинен найкраще робити щось своє.
— Вас нерідко згадують як відчайдуха, проти якого часто порушували правила. Хтось підрахував, що у першому сезоні за динамівців ви заробили для команди 9 пенальті. Скажіть відверто — це так виходило у боротьбі чи, можливо, ви хитрували, спеціально йшли на загострення у штрафному?
— Я завжди догравав епізод до кінця, ніколи не падав спеціально, не симулював. У наші часи такі «вистави» не були в пошані. Тоді чоловіки грали у чоловічий футбол! Жорсткий, але чоловічий! Проте, до слова, вже наступного сезону Тофік Бахрамов (був такий відомий радянський арбітр), коли мене кілька разів завалювали в одному з матчів, сказав: «Вставай, Хмелю, вставай! Вистачить пенальті — з гри забивай!»
— Ви вирізнялись особливим умінням грати головою — на випередження, як кажуть, рибкою. Небезпечно так «пірнати»?
— Про це не думав. Головне — ти бачиш м’яч, хочеш до нього дістатися й забити. Проте має бути і певний розрахунок — нападник завжди повинен зважувати свої дії.
— Але зіткнення — це зіткнення...
— Інколи й справді було дуже боляче. А я ж іще без щитків бігав — це дозволялося. Дехто тоді взагалі форсив — грав зі спущеними гетрами, «по-модному». У кожного свої були забаганки.
— Не хотілося інколи дати здачі?
— Хотілося. І я навіть давав, за що вилучали.
— Ви брали участь у відбірному турнірі до чемпіонату світу 1966 року, а вперше вийшли на поле у повторному матчі з греками в Піреї. Хоч і не забили, але збірна перемогла 4:1. Які враження від дебюту?
— Була спека. Перед матчем у мене з носа пішла кров — зупинити не могли. Але моє прізвище вже внесли до стартового протоколу — замінити не можна. Нічого, відлежався. Ніби добре зіграв, один м’яч Банішевський з моєї передачі забив.
— Зрештою на чемпіонат світу особисто ви не потрапили. Чому Микола Морозов не взяв вас до Англії?
— Після моїх вилучень з поля у Москві вирішили, що я «психологічно неврівноважений». Висновки для себе зробив. Надалі мене не те що не вилучали ніколи, а й попереджень я не мав. Замість мене до збірної взяли нашого Поркуяна, який поїхав на чемпіонат і зіграв в Англії відмінно. Правда, повернувшись, сів на лавку запасних.
— Приклад Валерія Поркуяна взагалі, як на мене, феноменальний. Дебютант, який ще й у «Динамо» фактично не награвся, з корабля на бал потрапляє до збірної і на мундіалі стає кращим бомбардиром команди! Не шкодували за своїм шансом?
— Скажу відверто: для нас, київських динамівців, тоді головними були виступи все-таки за «Динамо». Завдяки, можливо, і Віктору Маслову, ми вважали його навіть сильнішим за збірну. Тож не поїхав до Англії, то й не поїхав — нічого страшного. Проте, звісно, з роками розумію, що міг зіграти не на одному, а на двох мундіалях — таке не кожному випадає за кар’єру.
«На місці Еспарраго я також забив би Кавазашвілі»
— Напередодні відбору до ЧС-70 збірна СРСР, яку тоді очолював Гаврило Качалін, вирушила до Латинської Америки, де зіграла кілька матчів. Чи був сенс у таких довготривалих і постійних поїздках за океан?
— Тривалі збори давали змогу перевірити велику кількість гравців, випробувати їх у різних поєднаннях, награти склад. А чому їздили до Південної Америки? Так тепло ж там! Ну й заробляли дещо. За матч нашій збірній господарі платили, якщо не помиляюсь, 9 тисяч доларів. Якщо на поле виходив Яшин, то додавали ще тисячу — Лев Іванович був дуже популярним.
— Щось, однак, і гравцям перепадало?
— Нам платили добові — по 85 доларів за кожну країну. Тож що триваліше турне і більше країн, то краще було й футболістам.
— Відбір до ЧС у Мексиці збірна почала з нульової нічиєї у Белфасті. Важка була гра?
— Важка, але цікава, смачна. В ірландців Бест, Дуган грали — дуже сильна команда. Та й ми не подарунок були. Ніхто не хотів поступатися. Для мене, втім, матч завершився поразкою. У другому таймі я порвав м’яз ноги і на три тижні вибув — наступні відбірні матчі пропустив.
— До офіційної заявки збірної на мундіаль потрапило (якщо враховувати Капличного й Шмуца) одразу вісім українських футболістів. Солідний десант...
— Кожен з моїх партнерів був гідним головної команди! З кимось ми грали разом, з кимось були суперниками у внутрішніх змаганнях, але завжди (і не лише у збірній) підтримували гарні, дружні стосунки.
— З деким, кажете, доводилось суперничати... Ось хоча б з воротарем московських армійців Шмуцем. Сильний був голкіпер?
— А інакше б не взяли до збірної! Олексій тоді фактично другим воротарем у команді був, а це не абищо! Щоправда, запам’ятався він уболівальникам не лише своєю надійною грою, а й курйозним голом, який сам «забив» у свої ворота. У матчі першості країни з єреванським «Араратом» Шмуц з лінії воріт вирішив ввести м’яч у гру рукою. А для цього ж потрібно розмахнутися! Відвів він руку назад — відтак м’яч і перетнув лінію воріт! Суддя це зафіксував і вказав на центр — гол!
— Про Капличного, який грав «персональником», казали, що він міг «з’їсти» будь-кого з нападників. Він і справді був таким непоступливим, а то й грубим?
— Капля був жорстким. Такий, знаєте, сухий, жилавий, вилицюватий — нікому не давав спуску. Він був одним з найкращих радянських оборонців.
— Ви вийшли на поле вже в стартовому матчі мундіалю — проти господарів, на заміну. Нульова нічия закономірна?
— З мексиканцями ми зустрічалися в товариському матчі десь за два місяці до першості, і тоді також було 0:0. Проте поєдинок на чемпіонаті був, звісно, безкомпроміснішим, жорсткішим. Було непросто, адже господарі прагнули будь-що перемогти. До того ж полудень, сонце в зеніті, температура повітря за 40. Єдиний затінок — від якогось гучномовця по центру поля. Боролись ми на рівних, тож результат влаштував.
— У другому матчі збірна СРСР переконливо перемогла бельгійців — 4:1, а ви забили з передачі Єврюжихіна свій перший м’яч на чемпіонаті...
— Добре пам’ятаю: атака праворуч, простріл, центральний захисник зібрався виносити м’яч, і я його випереджаю... У мене збереглась газета зі знімком, де зафіксовано цей момент — там кількох сантиметрів не вистачило, щоб оборонець не влучив мені бутсою просто у скроню. Але він не влучив, а я влучив — у дальній кут.
— Сальвадорців пройшли, склалося враження, за інерцією... Потім ви грали у чвертьфіналі проти уругвайців і вже в дебюті могли забити після передачі того самого Єврюжихіна, але не влучили... Що завадило?
— Суперники проти наших нападників діяли персонально. Проти мене — здоровенний такий Убінас. Коли Гена прострілив, я вискочив наперед, але суперник встиг трохи зачепити мені ногу. Пробити, як належить, я не зміг. Це був, мабуть, єдиний за всю гру небезпечний момент. І в нас, і в уругвайців. Ми вовтузилися, молотили один одного, але нічого путнього поблизу воріт так і не створили. Все йшло до нічиєї. На випадок такого результату тренери навіть вперше включили до запасу Поркуяна — щоб було кому тягнути жереб для визначення переможця.
— Поступилися через помилку судді?
— М’яч тоді на півметра вийшов за лінію воріт! А суддя осліп! Проте в поразці винні самі. Бо замість того, щоб боротись, зупинилися.
— З позиції захисту зрозуміло — не дограли епізод, бо м’яч вийшов. Але подивимося на ситуацію з погляду уругвайського нападника. Він також бачив, що м’яч вийшов, і теж мав зупинитися? Але ж свистка не було — м’яч у грі!
— Еспарраго діяв правильно. На його місці я б також довів справу до завершення — забив би.
«Усю владу — воротарям і нападникам!»
— А що то за історія була з поліцейським і вашим перевдяганням?
— Ми мешкали в готелі під постійною охороною поліцейських. Особливо колоритним був один з них — товстий такий, кілограмів 120, напевно, ми його ще «чікоко» прозвали — «курча» по-нашому. А вдень спека була неймовірна. Ось охоронець (а пост його був у внутрішньому дворику) і зняв кітель з кашкетом та й повісив їх на вішак. А ми нудилися зі Славою Метревелі. Робити нічого — то й давай приміряти ту форму. Всі сміються... Воно й справді кумедно — форма ж не за розміром. Думали, що нас ніхто не бачить, — журналісти та й просто сторонні не мали доступу до готелю. А нас з вертольота сфотографували... І наступного дня знімок у газеті — ми при повному параді! І текст: образа честі мундира офіцера! Приїжджає наш мексиканський друг і ледве не плаче — неприємності у хлопця, а в нього ж родина, троє дітей та й на пенсію скоро. Старостін до нас: «Недоумки! Вам по 30, а все хихоньки-хахоньки! Дожартувалися — людину з роботи через вас виганяють!» Ми — очі додолу, а що робити? Довелося тому-таки Старостіну з горілкою їздити навіть до місцевого міністра внутрішніх справ залагоджувати конфлікт. Проте залагодили. Коли все минулося, поліцейський приходив до нас, ми потиснули один одному руки, обнялися — залишилися, словом, друзями.
— Часто так «розслаблялися»?
— Під час зборів, змагань це психологічна необхідність, запобіжник зривів. А кумедних випадків вистачало. Повертаємось якось з Південної Америки додому через Амстердам. Вранці було трохи вільного часу, тож вирішили пройтися містом. Зайшли в якусь крамничку. Дивлюся — гральні карти з оголеними красунями. Сам я в карти не грав і не граю, але дай, думаю, візьму на сувеніри, комусь подарую — екзотика ж. Прошу показати. Продавець — такий собі дідусь — подає, а сам чомусь хитро посміхається. Значення я тому не надав, відкриваю колоду, а мене як ударить струмом! Аж з рук її випустив. Купляю!
В аеропорт їхали автобусом. Попереду на кращих місцях — голова федерації футболу Микола Ряшенцев, тренери, ми — десь позаду. Зі Славою Метревелі вирішили, що розіграємо начальство. Вдаємо суперечку: я ніби хвалюся картами, а він ніби намагається відібрати їх у мене. Крик-гам! Слава гукає: «Миколо Миколайовичу, а йдіть-но сюди! Дивіться, що Хмель купив!» Ряшенцев підходить, забирає карти, а Метревелі під’юджує: «А ви відкрийте, відкрийте!» Той відкриває — а далі ви знаєте. Увесь автобус просто вибухнув сміхом! Аякже — такого чиновника розіграли.
— Дозволяли собі жартувати над начальством?
— Ряшенцев був нормальною людиною — сміявся разом з усіма. Щоправда, дурнями нас зі Славою обізвав.
— Кажуть, у вас багато цікавих історій, пов’язаних і з київським «Динамо». Серебряников розповідав, як ви разом вужа у кімнату Маслова підкидали.
— Та то не я! Я шанував Діда, хіба б я зміг? Мені всілякого приписують. Ось, приміром, на вищих тренерських курсах 1976 року в Москві ми вчилися разом з Едуардом Малофєєвим. І після занять частенько, прихопивши ще Віктора Прокопенка, йшли десь посидіти, відпочити. А йти було далеченько, через Ізмайлівський парк, неподалік якого мешкали. Повертались інколи дуже пізно, а оскільки була осінь, болото, то часто забрьоханими, як кажуть, по вуха. Звісно, одразу ж завалювалися відпочивати. І ось одного ранку просинається Едик у своїй кімнаті, а там сліди від його взуття ведуть до ліжка, потім — по стіні, далі — по стелі, і знову — до виходу. Чомусь усі запідозрили, що то я зробив. Але ж не я! Це, мабуть, штангісти, які мешкали з нами на тренувальній базі (хитро посміхається. — Авт.).
Зізнаюся, проте, в іншому гріху. Якось до нас на динамівську базу мали приїхати секретар ЦК партії з міністром внутрішніх справ УРСР — для якоїсь чергової накачки. А ми з Вітею Банніковим підготувалися і вивісили прапор з написом «Анархія — мати порядку! Усю владу — воротарям і нападникам!» Маслов, як побачив, — до завгоспа: «Трохимівно! Негайно зняти!» Зняли. А шкода — ми ж хотіли якнайкраще.
— Маслов суворим був?
— Він був зрозумілим для нас. Великим як тренер і як людина. Саме він, а не хтось за кордоном, придумав схему гри з двома нападниками, завдяки якій київське «Динамо» не знало рівних продовж багатьох років. Він ніколи не показував зверхності, з ним можна було погомоніти про що завгодно, посидіти за одним столом, чарку (і не одну) випити. Знаєте, поганого чи чужого Дідом не називають.
— А інших тренерів як між собою називали?
— Ніколаєва — Чорний Полковник, бо армієць. А ось у Качаліна прізвиська не було. Інколи — Дядя Ґава і все. А Морозов — Блатний.
— А чого так?
— А він вигляд такий мав. У кашкеті, часто напідпитку.
— Давайте поговоримо про ваших колег по київському «Динамо» і збірній СРСР. Ви тривалий час виступали разом з Анатолієм Бишовцем і часто, як мовиться, ділили один м’яч...
— Нічого не ділили. Ми навіть у пас між собою не грали. Обидва були індивідуалістами і дуже різними. Думаю, Маслов так спеціально підбирав здвоєний напад, де кожен міг вирішувати завдання автономно, індивідуально. А футболістом Бишовець був відмінним. Техніка, швидкість — усе в нього було. Толя міг обіграти кількох захисників і забити ледве не від лицьової лінії. Талант, словом.
— А інші? Серебряников, Мунтян, Рудаков...
— Серебряников — учасник трьох чемпіонатів світу — 1962-го, 1966-го і 1970-го років, а це найкраще свідчить про його високу майстерність і стабільність. Мунтян вирізнявся витривалістю і високою технікою, сильним ударом. Він міг пробити здалеку по воротах, а міг і передачу метрів на 50 зробити. У нас з Володею традиція була: перед матчем нюхали футболки один одного, щоб на полі м’яч знаходив партнера «по запаху». Точніше, щоб його передачі знаходили мене. З Рудаковим ми зналися ще з 1959-го, коли за юнацькі команди виступали. Женя був блискучим воротарем, його не вистачало збірній у 1970-му. Ми багато років працювали з Рудаковим разом, і мої спогади про нього найсвітліші. Його любили діти і пам’ятатимуть уболівальники.
Усі, про кого ви згадали, великі футболісти, слава українського футболу.
— Київська футбольна школа славна насамперед своїми нападниками. Є серед ваших маленьких вихованців майбутні Хмельницькі?
— Усі змалечку хочуть бути нападниками, забивати голи. Але це дуже непроста робота, не всім вона до снаги. Гарний форвард — це унікальність, це зерно. І я радію кожному, хто проявляє себе на цій позиції. Проте не потрібно, щоб був іще один Хмельницький. Або ж Блохін чи Шевченко. Нехай буде Петренко, Сидоренко чи ще хтось. Головне, щоб не був схожим на інших, був самим собою. Бо футбол, його зірок ми любимо за їхню самобутність і неповторність.
Бесіду вів Юрій БОНДАР (для «Голосу України»).
Любитель фінтів Віталій Хмельницький.
Дружній шарж Ігоря Соколова.
Великі друзі, великі гравці — Євген Рудаков (ліворуч) і Віталій Хмельницький.
Фото з архіву «Голосу України» та Віктора БРАНИЦЬКОГО.
