Уже майже три роки влада «покращує» соціальний рівень життя українців та економіку держави. Та чи то «технологія» застаріла, чи «технологи» недопрацьовують, але чомусь завжди на виході замість високоякісного продукту у вигляді соціальних преференцій, підкріплених економічним розквітом, маємо «квашню». Це і тригривневі добавки до пенсій, і спад промислового виробництва, і регулярне підвищення «заморожених» цін на продовольчі товари, і безробіття...

Праворуч — у бомжі, ліворуч — на паперть...

Перші «розквіт» економіки відчули на собі чимало сумських пенсіонерів, які нині ледь не масово освоюють жебрацьке ремесло на церковних папертях.

Ось-ось до них можуть долучитися тисячі звільнених сумських машинобудівників, ливарників, хіміків... Ні, за офіційною статистикою в регіоні все нібито тіп-топ: нині на обліку в обласному центрі зайнятості налічується трохи більш як 18 тисяч безробітних. Це менш як 5 відсотків від усіх зайнятих на виробництві в регіоні. Водночас, за даними Міжнародної організації праці (МОП), їхня кількість становить близько 50 тисяч. Розбіжність відчутна, але для області, за великим рахунком, не катастрофічна, якби хоч одна з наведених цифр відповідала дійсності. Адже обидві організації не враховують прихованого безробіття, яке не підвладне жодній офіціальній статистиці...

Однак усупереч «колисанкам» кількість непрацюючих на Сумщині практично роками залишається на одному рівні. Офіційно за останніх 7—8 років регіональною біржею праці працевлаштовано щонайменше половину усього працездатного населення області.

Здавалося б, проблему із зайнятістю розв’язано мінімум на два десятиліття вперед. Так ні. Безробітні «шельми», немов привиди, щороку з’являються нізвідки. Трапляються роки, коли й понад 30 тисяч набирається, і всім «дайте заробити сім’ї на «ням-ням». Ща-а-с! Із пристойними заробітками щастить, дай Боже, кожному десятому. Більшості доводиться тішитися мінімалкою. З такою «зарплатою» не те що сім’ї утримати, навіть у бомжі не приймуть. Тому сумчани в пошуках заробітку безперестану кочують: хто — по Україні, хто — по закордонах.

Заробітчанські шляхи

...Після всіх християнських та національних свят сумський залізничний вокзал кілька днів нагадує вавилонське стовпотворіння. Це місцеві заробітчани після перепочинку тисячами повертаються на новобудови Москви та її європейських «окраїн»: від Уралу до Сочі включно. Як правило їдуть бригадами — так безпечніше протистояти російському рекету.

Бригаді ремонтників, в якій мій племінник поїхав за довгим рублем наводити лоск у першопрестольній, тамтешній роботодавець пообіцяв місячну зарплату по півтори тисячі доларів на брата. Заплатив 1,1 тисячі за 50 робочих днів. Більше Роман Москви «не освоює». В одного з моїх сусідів московські правоохоронці кілька років тому на Київському вокзалі «по-джентльменському» експропріювали весь тримісячний заробіток. Після цього Михайло, від гріха подалі, всі зароблені гроші переводить на банківський рахунок, а для «підмазки» російських вартових порядку залишає натурою тільки по кількасот рублів.

У сумчанки Марти К. майже половині родичів — чоловікові, сину, брату, племінникові — також ніде докласти рук. Тож роками і здійснюють «заробітчанське турне», мов те перекотиполе по білому світу. Чоловік Іван уже цілу п’ятирічку опоряджує і штукатурить білокам’яну. За цей час двічі залишався без заробітку. Перший раз позбувся його на тому-таки вокзалі, вдруге всю будівельну бригаду «під нульовку» невідомі обчистили, коли українці працювали на будівельному об’єкті. Гроші прихопили разом із паспортами. На щастя, документи за два дні підкинули назад.

Зрештою, українські роботодавці також не ликом шиті. Брат пані Марти Леонід за два місяці трудів праведних в одного одесита заробив хазяйські стоптані туфлі і «філософське напуття» на зворотний шлях: «Дякуй Богові, що повертаєшся додому живий і здоровий!». Майже аналогічна історія сталася із племінником Дмитром, який торік у складі сумської будівельної бригади наводив європейський марафет в українській столиці: із заробітків повернувся лише в спортивному костюмі.

Таких історій — хоч греблю гати. Однак попри загрози, ризики та підводні камені на заробітчанському шляху з кожним роком дедалі більше сумчан заради виживання штурмують міжнародні потяги та автобуси у світле майбутнє...

«Супермаркети» на... колесах

Зрештою, не лише сумчани. Разом із ними в пошуках заробітку мандрує вся Україна. Заглянемо хоча б до волинян. На заході держави той самий, а можливо, ще й гірший «розквіт» і та сама можновладна «квашня». І в обласному, і в районних центрах.

Пройдемося Луцьком, який ще донедавна славився на всю Європу шовковим комбінатом, де диво-тканини виробляв шеститисячний колектив. Нині від комбінату та його слави залишились хіба що обсмоктані ріжки та ніжки. Така само доля спіткала тамтешній молокозавод, не вірять лучани у «світле майбутнє» і колишнього автомобільного символу міста — Луцького автозаводу, де лишилась лише четверта частина промперсоналу.

У волинській провінції ще сумніша картина. В одному з райцентрів під вивіскою ще позавчора одного з найбільших і найкращих європейських заводів із виробництва синтетичних шкір прописався розважальний центр...

І справді: гуляти так гуляти, до одурі, до запаморочення — чума ж бо, чи то пак урядовий «розквіт». Утім, не всі вдарили в закаблуки. Десятки тисяч викинутих на задвірки робітників та спеціалістів по-справжньому зайнялися пошуками роботи. За тією ж теорією ймовірності доля всміхнулася небагатьом «щасливчикам». А їсти хочеться всім. Тому чимало безталанних зібрали домашні манатки і гайда наймитувати до Європи. І знову облом. На Апеннінах, у Піренеях нині своїх безробітних дівати нікуди. Що роблять решта? У відчаї, на свій страх і ризик, вимушено освоюють «міжнародний туризм» на поїздах і в автобусах міжнародного сполучення.

Сповідь «контрабандистки»

...Експрес «Київ—Варшава» прибуває до Ковеля вечірньої пори переважно напівпустий. Утім, за 20 хвилин стоянки він уже набитий під зав’язку і лише прекрасною статтю. Тільки-но місто зникає за горизонтом, у руках волинських «майстринь» нізвідки з’являються викрутки, плоскогубці, пасатижі. І вони із завзяттям беруться за роботу: із блискавичною швидкістю починають розбирати стелю, бокові стіни в купе, коридорі, тамбурах, туалетах... Відкриті прогалини миттєво заповнюються десятками-десятків сигаретних блоків. За півгодини від «шабашу» й сліду немає: а зморені і знервовані майстрині-багатоверстатниці п’ють чай. Невдовзі й вагон (чи це мені тільки здалося. — Авт.) починає трясти лихоманка. І що ближче до кордону — то сильніша. У двох «контрабандисток» із нашого купе від хвилювання зуб на зуб не потрапляє...

— Засуджуєте? — з викликом і водночас із непідробним сумом в голосі запитує мене миловидна «контрабандистка» років 35. — Бачу, що так. А чому? Ліпше тих, хто мене і сотні таких, як я, довів до такого життя! І я, і мій чоловік колись працювали на одному з підприємств Волині. Я — майстром, він — бригадиром. Жили — не тужили. А близько п’яти років тому завод «збанкрутували», а новоспечені «господарі життя» разом із сотнями інших дали нам коліном під зад. Не подивилися, що у нас двійко дітей! Ось відтоді, щоб вижити, ми з чоловіком й організували «сімейний контрабандний підряд на колесах» із реалізації цигарок у суміжній державі. Щоб застрахуватись від випадковостей, їздимо навперемінку — то автобусом, то поїздом. Поодинці. Кожен двічі-тричі на місяць. Якщо пощастить — без накладок. Увесь товар, звісно, реалізуємо «за бугром». За «попутного вітру» за рейс набігає до тисячі гривень виручки. Але щастить дуже рідко. Останнім часом і в наших, і в зарубіжних вартових кордону нашорошені вуха. Хоча вони — також люди і добре розуміють нашу ситуацію. Справжні контрабандисти ті, хто перевозить сигарети фурами. Ми ж істоти свідомо розчавлені державою. Зглянувся б Бог та послав українцям свого Пророка, щоб вивів державу зі злиднів. Не хоче. Либонь, чимось дуже прогнівили Господа, що посилає нам тих, хто глибше і далі власної кишені нічого не бачить, зате з майстерністю котів-баюнів заколисує народ обіцянками...

Таких сумних сповідей упродовж кількох поїздок наслухався десятки: від волинян, рівненчан, житомирян, тернопільців... Найбільша біда для безробітних-контрабандистів — коли весь крам вилучають на кордоні. А кількість таких випадків постійно зростає. Я спостерігав, як навіть після успішного проходження кордону бідні «контрабандистки» тряслися від страху весь шлях до станцій призначення. Особливо бояться вони тамтешньої «чорної» митниці. Траплялося, коли на прикордонних станціях держав-сусідів її представники відчіпляли від поїздів одразу по два-три «вагони-супермаркети», а їхніх пасажирів без затримки відправляли у зворотному напрямі: сльози, зітхання і корвалол. Не цураються «чорні митники» також перевіряти поїзди й на залізничних перегонах. Тож ті, кому вдається благополучно оминути всі прикордонно-митні рогатки та перепони, після оптової реалізації товару одразу ноги в руки і мерщій до рідної хати, щоб за тиждень чи два, згораючи від сорому і помираючи від страху, знову спробувати в такий спосіб заробити родині на хліб із молоком. І так місяць за місяцем, рік за роком.

Та, оскільки зарубіжні ринки не гумові, безробітні із західних регіонів у пошуках бодай сезонної роботи змінюють вектор і мало не дивізіями навідуються на Сумщину та в інші східні області держави. Тут — та сама «дуля з маком», хіба що тільки менша.

Фото Сергія ГУДАКА (Укрінформ).