Коли говориш з музейниками, перше, про що згадають, — дуже скромне фінансування. Мимоволі думаєш: якщо грошей з кожним роком дедалі менше, а життя — дедалі важче, дивися, музеї скоро просто зникнуть із нашого культурного життя. Але Хмельницьке обласне управління статистики свідчить: за минулих 16 літ кількість музеїв в області зросла з 4 до 24, а чисельність відвідувачів — із 151 тисячі на рік до 430 тисяч. Бувало, що ця цифра перевалювала й за мільйон.

У виставкових залах грають артисти

Якщо вірити цим цифрам, кожен третій житель краю раз на рік навідується до музею. Коли ж відкинути малят та людей старшого віку, то вийде, що кожен побував там протягом року хоч б раз. Якби так і було, музейне життя вирувало б, а продані квитки забезпечили б їм сите життя.

Але пригадайте, коли ви востаннє були в музеї? А якщо живете в містечку, де немає музею? А в селі? Та й чимало мешканців обласного центру, ще в шкільні роки побувавши у своєму краєзнавчому, більше туди не навідуються. І все це має свої наслідки — музей не може заробити на життя, розвиток наукової роботи, закупівлю експонатів. А старі експозиції здаються нецікавими. Так фінансово-культурно-освітнє коло замикається. І лише справжні фанати музейної справи намагаються його прорвати.

Пригадується, з якою наполегливістю намагаються повернути колишню увагу до свого закладу співробітники Шепетівського музею Миколи Островського. Дітище радянської епохи пережило як часи небувалої слави, коли провінційне містечко відвідували тисячі екскурсантів, так і відвертого забуття. Здавалося б, йому не виборсатися з боргових ям та фінансових проблем. Але ні, музей вижив. І якщо відвідувача вже не вразиш ані революційною ідеєю, ані фактами з особистого життя письменника, ані експонатами, то останні... оживають. Просто у виставкових залах під час екскурсій артисти тутешнього аматорського молодіжного театру грають епізоди зі знаменитої книги.

Усі ці ідеї — заради того, щоб залучити відвідувачів і заробити кошти. Але, щоб організувати такі інтерактивні дійства, потрібні фінанси. Де ж їх брати?

Тільки здається, що від музею до театру — один крок. Насправді, це важкий шлях. Його пройшов і шепетівський музей: свого часу намагався заробляти навіть на тому, що здавав приміщення під розважальні заклади. Тоді ця історія викликала чималий скандал. Але хто знає, чи збереглася б унікальна споруда, якби не такі експерименти.

Скарби без охорони

Музеї живуть більше завдяки власному ентузіазму, аніж фінансовим проектам. Та яким проектам? Навіть про достойне бюджетне фінансування життєво важливих статей не йдеться. При розподілі коштів музеї стоять ледь не в останньому рядку серед закладів культури. Уже звикли. Обласний краєзнавчий навіть вдячний за те, що останніми роками бюджетних коштів вистачає на зарплату, комунальні послуги й на часткову оплату охорони. Адже було, що й цього бракувало, а через борги без охорони залишались музейні сховища. Подібні фінансові кризи, здається, вже минули. Але музейне життя так і не стало багатим і успішним.

Тут не забувають про те, що музей — це не стільки розважальний, скільки науковий заклад. Але що то за наука без копійки за душею? Про археологічні розкопки вже літ 15 ніхто й згадує. Єдине, що можуть дозволити собі наукові співробітники, — археологічні розвідки. Тобто, знаходячи цікаві, а інколи й унікальні місця, вони лише фіксують їх на картах та паперах. Про те, щоб дослідити, пошукати там нові експонати, залишається лише мріяти.

Як і про те, щоб поповнити музейні фонди. Так, за три останні роки на подібні витрати виділено 12 тисяч гривень. Багато це чи мало? Рівно стільки коштує опудало вовка, що не завадило б відділу природи. Чи з десяток сучасних колекційних монет, якими теж хотіли поповнити колекцію. І це не якісь раритети! А що говорити про унікальні речі — саме вони, мов магніт, притягують відвідувачів? Та хіба може бідняк дозволити собі бувати в дорогому антикварному магазині?

Наукові розвідки та дослідження — чи не єдина розкіш, яку дозволяє собі музей. Та й то, з величезною потугою. Бо, щоб наукові співробітники могли поїхати у відрядження, попрацювати в архівах, посидіти в бібліотеках, теж потрібні гроші та час. А де їх узяти, коли треба провести екскурсії, оформити виставки, прочитати лекції в школах і дістатися до віддалених сіл, щоб познайомити тамтешніх мешканців з останніми науковими розробками...

Немає грошей? Продамо тарганів

І все це за півтори гривні — стільки коштує найдешевший квиток для відвідувачів музею. Найдорожчий для дорослих — п’ять гривень. Отака комерція. А скільки лекцій та екскурсій треба провести, щоб заробити 52 тисячі гривень (такими були власні заробітки музею минулого року).

До чого тільки не вдавалися. Остання родзинка — вигадана та втілена у життя співробітниками відділу природи — виставка про пташині домівки. Це десятки гнізд, зібраних у природі, а біля них — опудала їхніх мешканців. Таке більшості з нас навряд чи вдасться побачити за все життя.

Вражає вигадливість, з якою реалізовано сам проект. Увійшовши до зали, не бачу екскурсовода. А з лісових заростей, що пахнуть сіном і травами, виник півень, він і розпочав екскурсію.

— Ляльку орендували в ляльковому театрі. За гіллям їздили до лісу. Щоб вразити відвідувачів, зробили гніздо лелеки, у яке дозволяємо сісти дітям, — розповіла завідуюча відділу Неллі Мальована. — І все це для того, щоб зацікавити глядача, привернути увагу до колекцій і... хоч трохи заробити.

У сусідній залі показують ще один незвичний об’єкт — тераріум з живими комахами. Коли велетенські жуки гинуть, з них роблять опудала і... продають. Попит — шалений. Але ж видатки музею — понад мільйон гривень, й таким підробітком каси не наповниш.

Своїх підлеглих міністерство орієнтує на те, щоб музеї навчились самі заробляти на життя. Щоб пришвидшити справу, ще минулої осені в обласному центрі було організовано круглий стіл «Механізм модернізації музейної справи в Україні». Він мав стати підготовчим етапом до загальноукраїнського зібрання. Ідея зрозуміла: музеї мають виступити з новими ініціативами, проектами та програмами. Такими, що одразу принесуть прибутки. Одне слово, ці заклади не повинні бути фінансовим тягарем для держави, тож нехай навчаться виживати самотужки. Чи насправді це можливо?

Музей — це храм для муз. Але чи готові ці храми стати на госпрозрахункові рейки? А як виживати районним чи сільським музеям? Чи через відсутність бізнесової жилки музей має тихо вмерти? А якщо не вимагати від нього прибутків, то хто і як має його фінансувати? Нам цікава думка кожного, кому не байдужа доля музеїв. Приєднуйтеся!

Хмельницький.

Думка фахівця

Олена Брицька, директор Хмельницького обласного краєзнавчого музею:

— Питання, за чий кошт має жити музей, є актуальним для багатьох, навіть забезпечених, країн світу. У США переважна більшість таких закладів комерціалізована, і вони, незважаючи на форму власності, самі заробляють на своє утримання. В Англії ж навпаки, музеї завжди були під опікою держави, й досі чимало з них можуть похвалитися безкоштовним відвідуванням. Але попри такі різні підходи, вони залишаються успішними культурними і науковими центрами. Ми ж часто хочемо знайти якусь розумну середину — а залишаємося з величезними фінансовими проблемами. Та ще й мало цікаві відвідувачам. Останнє дуже прикро, бо навіть наш провінційний музей має чудові колекції, глибокі наукові розвідки й унікальні експонати.

Екскурсію у відділі природи Хмельницького обласного краєзнавчого музею завідуюча відділу Неллі Мальована тепер проводить з елементами лялькової вистави.

Фото автора.