Не в Африці ж нам шукати справедливість!

— Колишній танкіст приводнився на Дніпрі, — жартує він, жвавий, підтягнутий у свої поважні літа. — Бо ніколи не курив, не пив, багато працював просто неба, — каже.

— Побачив я білий світ 1932 року в селі Мотовилівка, що на Житомирщині, — починає оповідь підполковник Ситар. — Якраз тоді до мого батька, Сергія Платоновича, приїхав його рідний брат, учитель історії Андрій Ситар. З його легкої руки мене назвали Гаєм. Був я останньою, одинадцятою, дитиною у своїх батьків.

— Під час війни, — продовжує Гай Сергійович, — старший брат Іван пішов у партизани, батьки допомагали підпільній організації, а я був зв’язковим. Через донос односельця-негідника німці схопили батьків і на моїх очах жорстоко катували. Уся сім’я була на волосині від смерті. Тільки з Божою поміччю нас не повішали...

Мотовилівку визволили на початку 1944 року. Дванадцятирічний Гай пішов до школи. Школярів через день забирали в поле, на колгоспні роботи. Знесилені й голодні, діти працювали нарівні з дорослими.

— Тоді рано дорослішали, — пригадує ветеран. — У п’ятнадцять я вже був учнем Київського ремісничого училища. Навчання проходило так, як і в колгоспі. Тільки там ми працювали в полі, а тут — у місті, на виробництві. Піднімали з руїн теплові електростанції, відбудовували Хрещатик, очищали від осколків і садили дерева на Трухановому острові. Усі ці роботи, як і колгоспівські, не оплачувалися.

У 1953 році Гая Ситара призвали до лав Радянської армії. Йшов служити на кілька років, а відбув — 25.

— З 1970-го по 1972-й був у так званому закордонному відрядженні, — розповідає підполковник. — Нас, групу радянських офіцерів, відправили до африканської держави із завданням державного значення — визволити з полону президента Гвінейської республіки Секу Туре, якого противники утримували після військового перевороту. Тільки в літаку нам повідомили, куди ми летимо і для чого. Жодної підготовки чи противірусних щеплень для перебування в небезпечному кліматі нам не робили.

Завдання вони виконали. Президента Секу Туре визволили з рук заколотників. Ціною здоров’я і крові радянських офіцерів. Пораненого підполковника Бочманова, який до «відрядження» служив начальником зв’язку Черкаської танкової дивізії, майор Ситар під прицілом противника відправив літаком до Москви. При обстрілі поранили льотчика, майстра спорту з вищого пілотажу Георгія Курганова...

— Не всіх поранених вдавалося переправити за допомогою авіації, — веде далі Гай Сергійович. — Їх лікували на місці. Надзвичайно важкі кліматичні умови ускладнювали процес одужання. Від спеки, вологості, неякісної води хворіли офіцери з підгруп артилеристів, танкістів, зв’язківців. При цьому працювали не по чотири години, як рекомендувала медицина, а по вісім-дев’ять, — як вимагала критична ситуація у Гвінеї.

— Мабуть, мені на роду написано — пройти сім кіл пекла і не вмерти, — розмірковує ветеран. — Вижив я після Африки. 1978 року пішов у відставку й далі продовжував працювати. Заслужив орден Трудового Червоного Прапора. Маю 41 рік трудового стажу, загального — 66! Як колишній військовий отримую пенсію з розрахунку 168 радянських карбованців. Участь у локальній гвінейській війні не враховано і я не маю статусу учасника бойових дій. Чому? Бо в особовій справі офіцера період перебування в Африці ніде не зафіксовано. Ніби я там і не був.

Утім, є документи, що підтверджують: таки був! Зокрема, характеристику на майора Ситара видали у квітні 1972 року старший спеціаліст з бойового використання танків Боровков та генерал Чичерін. Є також документ з посольства СРСР у Гвінеї (Конакрі) від 15.04.1972 року, довідка з архіву Радянської армії від 14.01.1999 року.

— У травні 2010 року звертався я за консультацією до адміністрації Президента України. Моє звернення передали до командування Сухопутних військ Збройних Сил України. Звідти за підписом командира військової частини, генерал-майора А.М. Сиротенка надійшла відповідь, що «згідно з постановою Кабінету Міністрів України територію Гвінеї-Бісау не віднесено до переліку держав, на території яких велися бойові дії...» — ветеран переводить дух і продовжує, — цією безглуздою відпискою я був так прибитий і шокований, що не міг спати. Армійські функціонери навіть не прочитали як слід мого листа. Адже я докладно описав бойові дії радянських сил у республіці Гвінея зі столицею в Конакрі, і аж ніяк не згадував про Гвінею-Бісау. Це зовсім різні країни і армійським високопосадовцям соромно не знати географії. А тим більше бездушно, формально ставитися до запитів колишніх колег.

І все ж таки, попри безрезультатне листування з чиновниками, підполковник Ситар сповнений рішучості домогтися правди. І не лише для себе, а й для сотень ветеранів-армійців, учасників збройних конфліктів на чужих територіях, які через недосконалість закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не отримують належні пенсії. Турбується Гай Сергійович і про інших своїх колег.

— Багато офіцерів після армії не рік і не два, а по кілька десятиліть працювали в народному господарстві, — розмірковує ветеран. — Проте, як і я, пенсію отримують лише за 25 календарних років служби. Це несправедливо. У Росії колишні військовослужбовці, що мають не менше п’яти літ трудового стажу, отримують щомісячну доплату до пенсії. Чому б нашим законодавцям не врахувати цей досвід?

Підполковник Ситар вірить, що почує від новообраних народних депутатів України відповідь на ці питання й правда переможе. Недарма ж 2013-й оголошено в країні роком соціальної справедливості.

Черкаська область.