«На сучасному етапі розвитку системи охорони здоров’я якість медичної допомоги вважається основною цільовою функцією і водночас критерієм діяльності системи охорони здоров’я... Державна політика України у сфері охорони здоров’я спрямована на збереження та зміцнення здоров’я, профілактику та зниження захворюваності, інвалідності та смертності населення, підвищення якості та ефективності медико-санітарної допомоги, забезпечення соціальної справедливості і прав громадян на охорону здоров’я» (з плану діяльності МОЗ).

Епідеміологічне благополуччя під контролем... трьох епідемій

Поза сумнівом, усе це дуже приємно читати, особливо розчулюють посилання на справедливість і права громадян. Однак у житті «цільова функція» часто проявляється як пустопорожня фікція, яка гарантує хіба що «справедливе» право на «позачергове» одержання ритуальних послуг. Особливо це стосується жертв успішної на папері боротьби із соціально небезпечними захворюваннями. Про яке санітарне та епідеміологічне благополуччя можемо мріяти з наявністю у країні трьох прихованих епідемій — ВІЛ/СНІДу, туберкульозу та вірусних гепатитів?

Уже згадана стратегічна ціль, спрямована «на зниження рівня смертності та раннє виявлення захворювань...», розбивається об бюджет-2013 з його «летальними» для багатьох категорій пацієнтів цифрами: через недофінансування, прогнозують фахівці, протягом року може померти 110 тисяч українців, хворих на соціально небезпечні недуги.

Відомий спеціаліст з медичного права Наталія Воробйова стверджує, що в Україні майже 235 тисяч людей мають ВІЛ-інфекцію, понад 449 — туберкульоз і більш як 3 мільйони — вірусні гепатити: багато людей не знають про свою хворобу, промовисто названу «лагідним убивцею», тому інфекція поширюється стрімкими темпами. Як раніше, у цьогорічному бюджеті не закладено жодної копійки на противірусну терапію, без чого стримати розмах «лагідного убивці» просто неможливо. По-перше, лікування дуже дороге, по-друге, проблема — вчасно виявити хворобу. В сільській місцевості лікарі взагалі не направляють хворих на відповідні аналізи, бо їх не роблять навіть у модернізованих державних медзакладах.

«Від вірусного гепатиту через відсутність фінансування невдовзі помре 20 тисяч українців, котрі потребують першочергового лікування», — ще одне «чорне пророцтво» від президента Всеукраїнської ради захисту прав та безпеки пацієнтів Віктора Сердюка. Гарантована МОЗівськими революційними гаслами рівність прав усіх громадян на якісну меддопомогу в житті за рівнем ефекту тотожна гірчичникам на мертвому тілі. Адже соціальна справедливість — це не просто зручний для міністерських прожектів штамп, а нагальна потреба у державній підтримці хворих, у затвердженні стандартів лікування, просто у чесній статистиці. Де вони? Вже у ВООЗ б’ють на сполох, а в «рідному» міністерстві, наче уражені вірусом сліпоти, вимальовують «рівень зниження захворювань» на тлі «зростання уваги до здоров’я нації»...

До 2014 року, запевняють у Товаристві Червоного Хреста, ВІЛ-позитивний статус матимуть близько 800 тисяч українців. Ще чотири роки тому атеровірусного лікування потребували 10 тисяч хворих, нині — вже 36 тисяч. А фінансування загальнодержавної програми із забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції уже п’ятий рік не особливо змінюється, констатує науковець з Інституту епідеміології та інфекційних захворювань АМН Світлана Антоняк.

«Порушується елементарне право на життя, яке закріплено в нашій Конституції, бо людей позбавили можливості лікуватися, — наголошує юрист Воробйова. — Втім, порушуються права не тільки хворих, а й здорових українців. Ми всі маємо право позиватися до держави за відшкодуванням збитків. Візьмемо для прикладу туберкульоз. Він поширюється повітряно-крапельним шляхом, щодня інфікується 102 людини... Якщо не лікувати хворих на туберкульоз, їх ставатиме дедалі більше...». У групі ризику — пацієнти з цукровим діабетом: усіх «присаджують» на інсулін лише українського виробництва, але це той випадок, коли «підтримка вітчизняного товаровиробника» мало гріє душу навіть найбільших патріотів, адже лікування діабетиків індивідуальне і кожна особа за станом здоров’я потребує певних ліків, а не виписаних за одним рецептом «економними» на чужому здоров’ї чиновниками.

Війна з наркоманами чи катування приречених на смерть

У минулорічній доповіді правозахисники з Інституту правових досліджень та стратегій «діагностували», що Україна не виконує європейських вимог з дотримання прав людини на паліативну допомогу. На жаль, медицина не в змозі врятувати невиліковно хворих, і не лише в Україні — такий невблаганний закон природи. Його не обійдеш ні вітчизняними реформами, ні членством у Євросоюзі, ні участю в НАТО. Але вона може і зобов’язана забезпечити людині гідний кінець її земного шляху: зокрема, полегшити біль знеболювальними препаратами. Правозахисники наголошують, що ставлення до пацієнта, якого не позбавляють порятунку від нестерпних мук, можна прирівняти до жорстоких, нелюдських катувань або таких, що принижують честь і гідність.

Війна з несанкціонованим обігом наркотиків у нашій країні сама перетворилася на метастази абсурду. Тоді коли наркотрафіки пролягають через деякі міліцейські структури, котрі борються зі злом за відомим рецептом сицилійської мафії, застосування необхідних для хворих опіоїдних аналгетиків чомусь і досі ускладнено законами та інструкціями. Чи то бояться, що за тиждень до смерті людина «підсяде на голку», чи медики перетворяться на наркокур’єрів, чи взагалі підозрюють, що кандидат у небіжчики зажене зайву дозу «кайфу», аби зібрати гроші на похорон...

В Україні морфін вживається лише в ін’єкційній формі, у таблетованій навіть не внесений до Держреєстру. Він ефективно діє протягом кількох годин. Навіть у столиці медична сестра (а тільки медпрацівник має право — під сувору звітність — вводити цей препарат) не бігатиме до хворого по шість разів на добу: у ліпшому разі двічі, а що вже казати про сільську глибинку — з її оптимізацією і модернізацією!

Звичайно, медики у цій ситуації просто стрілочники, треба змінити законодавство для спрощення використання опіоїдних аналгетиків у паліативній медицині, як це зроблено, до речі, у багатьох країнах. Логічно, щоб ці зміни ініціював МОЗ — як основний реалізатор державної політики у сферах охорони здоров’я. Бо можна хвалитися успіхами реформи, але стогін людини, яку «дощипує» рак, здатен заглушити найгучніші досягнення і перемоги.

Чому страхову медицину замінюють благодійництвом

«Позитивні зрушення стану здоров’я новонароджених та дітей першого віку життя вірогідно зумовлені впровадженням у діяльність закладів служби охорони матері і дитини сучасних перинатальних технологій. На дитячі лікарні традиційно покладаються відповідні завдання щодо зниження рівня дитячої та малюкової смертності. Спостерігається позитивна динаміка малюкової смертності (на 1000 народжених живими). Так, цей показник з 11 у 2007 році зменшився до 9,08 у 2011-му. За статистичними даними, приблизно 83 відсотки дітей першого року життя помирають у стаціонарних умовах» (з аналізу поточної ситуації у сфері діяльності: офіційний сайт МОЗ).

Чесно кажучи, я не зовсім зрозуміла, як «стаціонарні умови» полегшують батькам горе від втрати малюка, але, очевидно, це пояснюється специфікою документа, у якому непосвяченим розібратися важко. Важливо інше: материнська і малюкова смертність є індикатором соціально-економічного благополуччя країни і належить до основних цілей розвитку тисячоліття, визначених ООН. Для виконання цієї мети МОЗ запроваджує оптимізацію перинатальної допомоги в Україні. Вона, як і в інших сегментах галузі, багаторівнева і, схоже, позначена тими само проблемами, про які йшлося у першій частині матеріалу: відсутність інфраструктури, брак кадрів, особливо з надання допомоги при невідкладних станах в акушерстві та неонатології, сучасного оснащення і, звичайно, загальна соціально-економічна ситуація в державі.

Особливим предметом для гордості вважається ІІІ рівень — перинатальні центри. Справді, їх відкривають з великою помпою, за участі перших осіб, з подарунками і вітаннями (шкода, що новонароджені ще не вміють навіть через перше «агу» подякувати за «щасливе дитинство»). А що далі — після цих церемоній? Що далі після пологів? Чому стільки благань про допомогу — майже зі щоденних телезвернень, банерів у метро, газетних оголошень: потрібні гроші на операцію?! Терміново! За кожним з них — крик душі і надія на благодійників. І переважно від ширини їхнього жесту залежить життя малюка, бо Україна «все ще впритул підходить до розв’язання проблеми впровадження страхової медицини». Крок неспішний, за прудкою реформою все одно не встигаєш...

Кому потрібні зайві візи на імпортні ліки

Кілька тижнів тому в Україні вибухнув черговий скандал на «медичну» тему. Каталізатором став закон про ліцензування з 1 березня імпорту лікарських засобів. Ідея начебто непогана: державні органи в боротьбі за здоров’я нації оголосили війну неякісній фармацевтичній продукції, якою закордонні лихварі цю саму націю хочуть «розтерти у порошок». Щоправда, вони у черзі не перші. Українцям загрожують не так низькопробні імпортні ліки, як вітчизняний «препарат» під назвою «корупціалін», діюча речовина якого «відкатин» сприяє апетиту кмітливих чиновників і пригнічує життєздатність тяжко хворих українців. Аналогів такого «еліксиру наживи», напевно, у світі знайдеться мало.

Про загрозу йдеться не в переносному значенні. Життя сотень тисяч людей залежить від ліків іноземного виробництва: майже всі препарати, які закуповуються для онкохворих дітей, хворих на СНІД, вірусні гепатити, туберкульоз (перелік діагнозів дуже довгий), уся інгаляційна анестезія мають закордонне походження. Створити їм проблеми з «візою», однак що оголосити смертельний вирок тим, чиї діагнози не вписуються у можливості вітчизняної фармацевтичної промисловості. Інакше кажучи, клієнти аптек таким чином просто «модернізуються» на «поселенців» могил. У стародавній Спарті хирлявих дітей скидали зі скелі як невдалих кандидатів на поповнення армії. У нинішній Україні пішли «гуманнішим» шляхом: у прірву можуть зіштовхувати без застосування фізичних зусиль...

Припустимо, ліцензування імпорту і справді потрібне: тоді все одно постає три запитання. Чому більш як півроку не могли підготувати нормативну базу для реалізації ліцензування — перше? Друге — яким чином впроваджуваний варіант оформлення додаткового «паперу» гарантуватиме якість і безпечність закордонних ліків? І третє — чи вплине запровадження нових «віз» на ціну імпортного «аптечного краму»? Чіткими й чесними відповідями на ці конкретні питання стривожених людей не ощасливили. А туманне заспокоєння урядовців, що «все буде добре» прості українці звикли сприймати як попередження про небезпеку. І мають здебільшого рацію. Обіцяне запровадження тимчасової скороченої процедури ліцензування проблем не розв’язує, лишень відкладає «все добре» на трохи пізнішу дату.

Є неофіційні пояснення причин, чому українці штурмують аптеки і запасаються ліками. Представник Кабміну на правах анонімності розповів одному з інформагентств, що розробку нормативної бази абсолютно європейського механізму ліцензування заблокували за вказівкою керівництва МОЗ: мовляв, зрозумівши, що прицільний контроль імпорту позбавить можливості закуповувати неякісні азіатські препарати через мережу офшорів і видавати їх за оригінальні ліки світових брендів, високопосадовці, причетні до родинного фармбізнесу, і спровокували нинішню ситуацію. Це — один з варіантів. Інший, по суті, альтернативний, з посиланням на думку фахівців, висловив голова парламентського Комітету боротьби з оргзлочинністю і корупцією Віктор Чумак. Він стверджує, що схема ліцензування закладає «ціле море корупційних можливостей» для тих, хто «рулитиме» процесом видачі і призведе до підвищення цін та перебоїв з поставками. Крім того, наголошує пан Чумак, якість ліків після її впровадження ніяк не поліпшиться.

Втім, українцям, за великим рахунком, байдуже, яке з цих трактувань правильніше. З гіркого досвіду знаємо, що завжди виграють ті, в кого в службових «аптечках» безперебійні запаси вітчизняного «відкатину»...

Гонорари у конвертах — не корупція. І навіть «не ганебна справа»

Мабуть, для більшості українців уже давно перестала бути таємницею аксіома, викладена ще в одному гіркому дотепі: «Даремно лікуватися -лікуватися даремно». Безплатна медицина, за рідкісним винятком, фактично втратила свій «цнотливий» статус навіть у тих закладах, які перебувають під стратегічною опікою Міністерства охорони здоров’я. В державних і комунальних лікувальних установах альтруїзм викреслили з обітниці, як непридатну для повсякденного вжитку одноразову маску.

Сподіватися платникам податків на безплатні (тобто вже оплачені ними) медичні послуги — все одно, що вірити в еліксир безсмертя грішного фізичного тіла. Можна забути історію хвороби, але конверт з певною сумою (новачкові прейскурант підкажуть буваліші пацієнти, а то й сам лікар не посоромиться зважити вагу своїх зусиль у грошовому вимірі) не прихопити — гріх. Якщо, за Гоголем, не кожна пташина долетить до середини Дніпра, то, за неписаним, але від того не менш хрестоматійним правилом, далеко не кожен хворий чи породілля зважаться на початок проведення їм медичної маніпуляції без матеріального «допінгу» хірургу, анестезіологу, акушеру-гінекологу — і далі, за переліком власних потреб...

Хто винен у «приватизації» галузі, яка, нагадаємо, забезпечує «рівний і справедливий доступ усіх громадян до медичних послуг належної якості», — медпрацівники, котрі вимагають несанкціонованих законодавством доплат до своїх офіційних заробітків, чи пацієнти з їх слухняною готовністю «розбещувати» своїх «ескулапів» за кожний порух руки — зі скальпелем, голкою, фонендоскопом? Здається, проблема багато глибша і розв’язати її за нинішніх фінансових ін’єкцій на медицину в цілому і на гідну оплату співробітників галузі важче, ніж вивести зі стану клінічної смерті напівнебіжчика. І медперсонал, і пацієнти опинилися в заручниках гнилої системи, яка підштовхує обидві сторони до протизаконного бартеру: хочеш закрити тему хвороби — відкрий гаманець. Чи навпаки: послідовність операцій тут ролі не грає...

Звичайно, МОЗ «забезпечує у межах повноважень здійснення заходів щодо запобігання корупції» і навіть контролює ці заходи цілим апаратом міністерства. Але це, насмілююся припустити, здебільшого знову ж таки на папері, з яким розходиться не тільки діло, а й навіть слова, хай і мовлені необачно.

На зустрічі з колективом Донецького обласного протипухлинного центру міністр, по суті, благословила медиків на одержання плати за свою роботу від пацієнтів. «Гонорар лікареві — це не ганебна справа, а це природне бажання людини віддячити лікареві не лише за умілі руки, а, може бути, просто за душевну розмову... Це справа лікаря — взяти той гонорар, чи не взяти, але право таке лікар мати повинен» (запис цього виступу наводить УНІАН). Щоправда, автор припису про «корисність» запасу конвертів, пам’ятаючи про свій статус у ранжирі держпосадовців, попередила про необхідність звітів перед податковими органами за право «розділити душевну розмову з пацієнтом». Державний підхід збережено, решта — на відкуп совісті: є право її мати або не мати...

Сподіваюся, ніхто не заперечує і автор (як донька, сестра та племінниця медиків і пацієнтка з солідним досвідом) насамперед, що лікарська праця заслуговує не тільки на шанобливе ставлення та виверження червневих епітетів на професійне свято, а й на адекватну благородству матеріальну оцінку з боку держави. Цього, хоч і дуже прикро, не спостерігається — попри всі обіцянки і наміри підвищити заробітні плати працівникам медичної галузі до гідного їхній ролі в суспільстві рівня. За якоюсь злою традицією консервується парадокс — лікар, від якого залежить життя і здоров’я інших людей, часто одержує ту саму або й меншу платню, ніж той, хто «відповідає» за мітлу, лопату і швабру.

Знищити це протиріччя гонорарами від пацієнтів — цікава постановка питання (ще цікавіше, коли йдеться про онкохворих. Тут «природне бажання віддячити» за увагу зводиться до цинізму: родичі помираючих у «ракових» закладах розповідають, що з них вимагають грошей навіть тоді, коли душа нещасного пацієнта вже на півдорозі до засвітів). Залишилося узгодити це з Конституцією: безплатну медицину оголосити «ганебною справою» і скасувати... податки. Це скупий платить двічі, а хвора людина, якщо вже звертається до державного закладу, нехай вивертає кишені чи вручає конверта раз...

***

«У результаті послідовного проведення реформи медичної сфери очікується поліпшення в Україні медико-демографічних показників і, як результат, — продовження тривалості життя громадян України» (з офіційного сайту МОЗ).

...Знайомий викладач медуніверситету хапається за голову: студенти на останніх курсах не знають і не хочуть знати азів предметів, які проходили раніше (підготовка майбутніх лікарських кадрів, до речі, також компетенція міністерства). Їм справді байдуже — хоч сімейний лікар, хоч уролог, хоч ортопед. Хто продовжуватиме тривалість життя українців за такої «турботи» про демографію? Хто поліпшить показники, коли медицина справді нагадує дим, що плентається «попереду паровоза»? Хто і як лікуватиме? — принаймні пацієнтам це не байдуже...

Редакція «Голосу України» звернулася з офіційним запитом до Міністерства охорони здоров’я з проханням прокоментувати найактуальніші проблеми галузі. Чекаємо на відповідь.

ДОВІДКОВО

В Україні щоденно від раку помирає 293 особи, щогодини — 10 осіб. За даними Української ліги сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги, абсолютна більшість онкохворих покидають цей світ під тортурами болю.

ДОВІДКОВО

Згідно з попередніми результатами дослідження неформальних платежів, що фінансується Євросоюзом і розраховане на п’ять років, витрати домогосподарств в Україні на медичні послуги (як частка від загальних витрат на охорону здоров’я) сягають 40 відсотків. 90 відсотків доходів медперсоналу залежать від «гонорарів у конвертах», одержаних від пацієнтів як неофіційна винагорода. Характеризуючи нинішній стан української «безплатної» медицини, науковий керівник дослідження Вім Грот стверджує: «Якщо відштовхуватися від аналізу фінансових потоків ..., то основний висновок полягає в тому, що систему охорони здоров’я в Україні вже приватизовано».

З історії охорони здоров’я в Україні

«На зміну фундаментальним соціально-медичним дослідженням 20-х років минулого століття прийшли апологетичні, панегіричні дослідження 40—50-х і пізніших років, що прославляли рішення партії та уряду стосовно охорони здоров’я... Розгром соціальної медицини мав для галузі цілу низку тяжких наслідків, що й досі визначають її методологічну слабкість та невизначеність. До управління системою замість організаторів охорони здоров’я прийшли клініцисти — терапевти, хірурги, акушери-гінекологи, що й привели її врешті-решт до сьогоднішнього стану».

 

Фотоетюди Андрія НЕСТЕРЕНКА.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.