Декларації про успіхи в переведенні системи охорони здоров’я з нинішньої «вузькоколійки» на європейську магістраль розбиватимуться об реальний стан речей доти, доки не буде досягнуто головних передумов визволення медицини з лабіринту — фінансових, матеріальних, кадрових, наукових і т. д. Інакше всі «досягнення» так і залишаться байками, якими годують «солов’я»-українця.
Почну зі сфери, без якої неможливо вивести галузь на сучасний рівень і конкурувати з країнами, до яких наші співвітчизники змушені звертатися для порятунку життя — свого чи рідних, оббиваючи пороги фондів і збираючи гроші по добродійниках. Маю на увазі медичну науку. У мене є можливість порівняти, як ставилися до неї раніше, коли держава виділяла кошти на дослідження, наукові розробки та заробітні плати співробітникам, і що відбувається у цьому сегменті системи охорони здоров’я нині. Тому відповідально заявляю: порівняння не на користь сьогоднішній ситуації.
З 1990 року припинилося фінансування наукових досліджень як таких. Якщо раніше потрібно було тільки заповнити формуляр на одержання необхідних препаратів і віддати в бухгалтерію для оплати, то за роки незалежності я не пригадую жодного випадку, коли б держава виділила нам кошти для придбання діагностичного обладнання чи лікувальних засобів. Жодного! Таке враження, що Україні з її новим статусом і претензією на входження до європейського співтовариства розвиток медичної науки абсолютно не потрібний!
Місяць тому директор нашого Інституту епідеміології та інфекційних захворювань імені Громашевського АМН повідомив, що цього року порівняно з минулим скорочується фінансування на 30 відсотків: причому навіть не наукової діяльності, а фонду заробітної плати. Науковим співробітникам залишається нелегкий вибір: або звільнятися, або працювати на... громадських засадах.
Нині якщо дослідження і проводяться, то в рамках тих лабораторних тестів, які можемо собі дозволити в наших лікувальних установах, а там обладнання 60—70-х років минулого століття. Або ж нашим пацієнтам доводиться дообстежуватися в альтернативних лабораторіях за великі гроші: з огляду на розвиток комерційного напряму в медицині таких в Україні стає дедалі більше.
Далі. Сьогодні дуже актуальна тема стрімкого поширення у країні соціально небезпечних захворювань: стурбованість з цього приводу і моїх колег, і пацієнтів, і громадських організацій поділяю повністю. Але, знову ж таки, самими виступами, конференціями, круглими столами з їхніми висновками і резолюціями епідемії не подолаєш. Потрібні, хоч це вже й банально чути, гроші. Де вони?
Можливо, з уст лікаря це звучатиме й дивно, але ВІЛ-інфікованим «пощастило» (все-таки застосую лапки) більше, ніж іншим пацієнтам, які звертаються по допомогу до фахівців клінічного відділення нашого інституту. Діагностику та лікування ВІЛ-інфекцій фінансує держава: служба надання медичної допомоги через розгалужену мережу максимально наближена до населення. Кілька років тому ми одержали цільові кошти на придбання елементів противірусної терапії для лікування ВІЛ-інфікованих пацієнтів, які водночас хворіють і на гепатити: приблизно 130 осіб з подвійним діагнозом пройшли в нас через таку терапію.
Не пощастило (і в лапках і без лапок) тим, хто хворіє лише на вірусні гепатити. Лікування гепатотропних вірусних інфекцій, на жаль, дороговартісне «задоволення», яке не під силу середньостатистичному українцю. Якщо взяти за 100 відсотків ту кількість хворих, які звертаються до нас по допомогу, то реально оплачувати своє лікування самостійно може не більше 20—25 відсотків пацієнтів. У всіх цивілізованих країнах, навіть у наших східноєвропейських сусідів, котрі не багато заможніші від України — в Польщі, Румунії, Угорщині — є спеціальні державні програми: противірусна терапія або повністю оплачується з бюджету, або значною мірою. Такої програми в Україні немає. Пацієнти, яких навіть вчасно діагностували, не лікуються; хвороба в них прогресує, виникають ускладнення, і люди гинуть у середньому працездатному віці. Ми б’ємо на сполох, але, схоже, на вищих рівнях нас або не чують, або не сприймають серйозно, або зайняті написанням звітів про скорочення кількості соціально небезпечних захворювань.
Ми неодноразово зверталися з цього приводу до МОЗ, зокрема, приблизно півтора року тому наш інститут разом з кафедрами інфекційних захворювань медуніверситетів підготував Національний протокол лікування вірусних гепатитів і передав його до Міністерства охорони здоров’я, де він понині успішно припадає пилом. Тим часом — це не папірець «для галочки», а важливий юридичний документ, котрий регламентує рівень і обсяг лабораторних досліджень і методів лікування пацієнтів на території країни. На жаль, такого ухваленого протоколу у нас нині немає, тому в кожному регіоні одне і те саме захворювання лікують по-своєму, часто неефективними засобами, що призводить тільки до погіршення стану пацієнтів.
Не можу сказати, що все залежить тільки від грошових вливань у медичну галузь. Є ще одна «больова» точка — кадрове питання. Старше покоління відходить: медицина як рід занять нині є мало привабливою, тому передати естафетну паличку знань і практичного досвіду наступній зміні буває надзвичайно важко. Дуже прикро, коли молоді люди, закінчуючи з відзнакою медичні заклади, шукають інше застосування дипломів — або у фармацевтичних фірмах, або здобувають другу вищу освіту, котра більше вписується у їхні матеріальні запити. За останні десять років, наприклад, у клінічному відділенні нашого інституту з’явилося кілька випускників. Побули в стаціонарі, роздивилися, що це за шматок хліба, розвернулися і подалися геть.
Без економічного підйому держави, без чітко визначеного місця, яке має посідати лікар у соціальній структурі суспільства, мені важко уявити ситуацію, за якої б наша професія знову стала престижною. А здійснювати революцію в галузі без свідомих і відповідальних кадрів, лише наказами чиновників — безнадійна справа...
Ще один аспект, про який я побіжно вже згадав, — комерціалізація медицини. З’явилося багато закладів, які пропонують цілий спектр послуг, але за такі гроші, що перебування в п’ятизірковому готелі на екзотичному острові видасться дрібними витратами. Головне для бізнесменів у білих халатах — прибуток, а не реальна допомога хворим. Дуже часто до нас (добре, що не «оптимізували» сьогоднішню систему АМН: це та невелика частина лікувальних і наукових підрозділів, де пацієнтам надають кваліфіковану спеціалізовану допомогу і де ще залишилися старі кадри, які не тільки володіють потрібним обсягом знань, а й можуть придбаною раніше ментальністю не опускатися до чистого заробітку грошей) звертаються пацієнти, яким у розрекламованих елітних клініках проводили діагностику і лікування абсолютно їм не потрібне. Гроші висмоктали — проблеми повернули назад. Чому ця профанація залишається поза увагою МОЗ, де пильний контроль, хто і як лікує українців? Нема...
Дуже сумніваюся, що медицину витягнуть тільки силами «багатоверстальників» — сімейних лікарів чи ще якимись «напівфабрикатними» новаціями. Будь-яку революцію, і в медицині зокрема, потрібно здійснювати підготовленою, ситою, озброєною, а отже, боєздатною армією. Звичайно, якщо справді хочеш перемоги, а не її імітації.
 
Сергій ФЕДОРЧЕНКО, доктор медичних наук, керівник наукового відділу вірусних гепатитів і ВІЛ-інфекцій ІЕІЗ АМНУ.