Звертаюсь до «Голосу України» тому, що вже доведена до відчаю. Мій чоловік — Сердюченко Віктор Павлович, колишній кадровий офіцер, начальник групи дешифрування окремого розвідувального полку ВПС — командуванням військової частини у 1986 та 1987 роках відряджався на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Покладені на нього обов’язки під час реалізації особливого завдання виконував сумлінно (що підтверджується численними грамотами і подяками). Сьогодні він ліквідатор аварії на ЧАЕС 1-ї категорії, інвалід 2-ї групи...

Колись він і десятки тисяч таких, як він, захистили світ від так званого мирного атома, за що нинішні й прийдешні покоління не тільки України, а й багатьох європейських країн мали б дякувати своїм рятівникам. Проте минуло чверть століття, і вчорашні герої, які не сходили тоді зі сторінок газет і екранів телебачення, сьогодні — забуті суспільством ізгої! Вони — персони нон грата для нинішніх властей, і залишилися наодинці зі своїми хворобами і проблемами.

Прошу опублікувати мого листа, бо з такими проблемами стикається сьогодні не тільки наша, а й десятки тисяч інших сімей чорнобильців. А раптом у когось із чиновників прокинеться совість?

Сьогодні в нашій демократичній державі, де начебто діють Конституція і закони, насправді ані влада на місцях, ані вищі державні органи їх не виконують, а тільки й роблять, що «викручують руки» — чинять психологічний тиск на чорнобильців, дезінформують їх, аби анулювати взяті колись державою зобов’язання перед своїми Героями.

Мій чоловік — ветеран Збройних Сил України. З 2010 року — на обліку Пенсійного фонду України в Московському районі Харкова. Як ветеран ЗС він одержував пенсію у сумі 2500 гривень, як учасник ліквідації аварії на ЧАЕС — мав би одержувати, за його підрахунками, за «чорнобильським законом» не менше 6500. Чоловік написав відповідну заяву і через місяць одержав... аж 1500 гривень. Можете уявити, що в цей час пережив мій чоловік, який втратив здоров’я на ліквідації аварії і розраховував, що ця пенсія дозволить нам купувати хоча б ліки в необхідній кількості?!

Я звернулася до Пенсійного фонду за роз’ясненнями і була ще раз шокована. За Постановою КМ України №1210 пенсійне забезпечення моєму чоловіку мало б нараховуватися за довідкою про грошове забезпечення на час перебування в зоні ліквідації аварії. Але мені заявили, що в документах пенсійної справи немає довідки про заробітну плату за період, коли військовослужбовець виконував службові обов’язки з ліквідації аварії на ЧАЕС. Коли чоловік подавав заяву про перехід на цивільне пенсійне забезпеченні, цієї довідки тоді ніхто не вимагав. Тепер така довідка конче необхідна, але... її ніхто не видає! Чому ж ми не можемо одержати на руки звичайнісінького канцелярського папірця? Адже мій чоловік працював не в якійсь там конторці, а служив у військовій частині, був офіцером! Що вже говорити про тисячі солдатів, яких призвали в армію на час ліквідації аварії із різних куточків країни на короткий період, і навряд чи хтось заводив на них якусь бухгалтерію? Де вони можуть тепер знайти про себе якісь архівні дані? Ніде! А немає довідки — немає чорнобильської пенсії.

Уже рік, як розшукую довідку про грошове забезпечення офіцера Радянської Армії. І все марно. Куди я за цей час тільки не зверталася, мало не в небесну канцелярію: Харківський обласний військовий комісаріат, Міністерство оборони України, на «гарячу» урядову лінію (двічі), в Генштаб армії Російської Федерації, Архів ГШ Російської Федерації, ЦАМО (м. Подольськ), Одеський архів, Нагородний архів (Київ), Мінсоцполітики України, до президента «Союз Чорнобиль України» Андрєєва Ю. Б. (дві заяви), до Управління соцзахисту населення Харківської держадміністрації, неодноразово до народних депутатів, до Кабінету Міністрів України. Результат — «нуль», по суті одні відписки, а питання ж просте: дайте офіційну відповідь за вказаною формою 207-7 — скільки платили офіцеру під час перебування в зоні ЧАЕС?

Жодна із перерахованих державних організацій не змогла (чи не захотіла?) надати моєму чоловіку такі дані, а відписувалась по шаблону на зразок того, що таких даних немає, і наводили причину, чому немає. Державний галузевий архів МО України, наприклад, повідомив, що довідка видається один раз і більше не видається, і рекомендує користуватися копіями, які ні про що. Або повідомляють, що документи тих військових частин, куди чоловік був відряджений, в архів або не надходили, або були знищені.

Восени 2011 Кабінет Міністрів України підписав меморандум із Спілкою ветеранів Афганістану та Союзом «Чорнобиль Україна». Згідно з текстом законопроекту, соціальні виплати та пільги чорнобильців, афганців, ветеранів та інвалідів війни, міліціонерів, шахтарів, медиків, вчителів та інших пільгових категорій відтепер будуть регулюватися не законами, прийнятими Верховною Радою, а Кабінетом Міністрів у «ручному» режимі. Але як нам вирішити нашу проблему в «ручному» режимі, коли ми не можемо навіть одержати елементарну довідку, а без неї нашу справу в Пенсійному фонді не переглядають?

Міністерство соцполітики України паперу не шкодує, відповідей — не менше 10, а результат листування — «нуль». Міністерство оборони України за рік не надало жодної обґрунтованої відповіді, навіть відповіді, які надавались Державним архівом, здається, що не звірялись, — бо з помилками. А це ж не аби що, а архівні довідки, які сьогодні вирішують долі людей!

Нашу справу й тисячі подібних, напевно, можна б було якось вирішити на відповідній комісії, які працюють при різних державних відомствах. Але на комісіях (котрі, як на мене, мали б захищати інтереси людей, що постраждали внаслідок виконання свого обов’язку перед державою) змучені хворобами люди змушені принизливо доводити свою очевидну правоту і «виправдовуватися» за те, що саме ці державні органи не дають їм цих клятих довідок, хоча мають на руках незаперечні факти про те, що були в зоні ліквідації з такого по такий час і виконували такі-то роботи. Але довідки немає — і з тобою немає ніяких розмов, не кажучи вже про бажання вирішити проблему ветерана чи інваліда.

Мені іноді здається, що всі ці міністерства, відомства, комісії —якась така чепурна зграя вовків, а ми посеред них, наче вівці, які хочуть довести їм, що мають теж якісь права на нормальне життя і благають не їсти їх. Але хоч би що ми говорили, хоч би які аргументи наводили, хоч би які довідки носили — наша доля наперед уже визначена. Хоча так хочеться вірити в прислів’я про надію, що вмирає останньою.

Харків.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.