Протягом минулого року в нашій області медико-санітарну допомогу справді було поставлено на новий фундамент. Підбиваючи перші підсумки, можна з красивих і гучних гасел про успіхи запровадженого експерименту вичленити позитив і негатив від нововведень.
Поза сумнівом, до першої позиції належить збільшення фінансування медичної сфери. Якщо консолідований бюджет на охорону здоров’я позаторік становив 1 мільярд 194 мільйони гривень, то в 2012-му він зріс на 271 мільйон. Видатки на одного мешканця регіону збільшилися на 18 відсотків, на 80 відсотків — закупівля сучасного медобладнання (70,3 мільйона гривень пішло лише на спецобладнання для немовлят). У дореформенному 2011році медичним устаткуванням ми були оснащені на 65 відсотків, але більш ніж половина з них фізично і морально застаріла: цим «антикваріатом» уже неможливо було користуватися. Після оновлення 50 відсотків устаткування працює. Зросло і забезпечення населення медикаментами. Щодо цього колеги з інших областей нам неприховано заздрять.
На первинному рівні поліпшилася ситуація із забезпеченням транспорту (було 247 автомобілів, що становило 52 відсотки від потреби, нині автопарк налічує 385 одиниць). Протягом минулого року для багатьох медзакладів придбали нові комп’ютери — в масштабах області створюється єдина інформаційна мережа, щоправда, цей процес ще не завершено. Також вдалося відремонтувати частину лікувальних установ: деякі з них уперше в історії «удостоїлися» водогонів і внутрішніх туалетів.
А тепер перейдемо до негативу. На мій погляд, він полягає в таких пунктах: по-перше, на запровадження інституту сімейних лікарів відведено дуже короткий термін. Це не крок уперед, а спрощення роботи. Таких фахівців мають серйозно і всебічно готувати в медуніверситетах, в інтернатурі і стільки само часу набувати практичного досвіду. «Екстерном», як це відбувається нині, кувати кадри — тільки дискредитувати ідею.
По-друге, якщо у Європі, чий досвід намагаються копіювати, від так званого села до провідної клініки можна комфортно доїхати добрими дорогами, то в такій аграрній області, як Вінниччина, це — справа нелегка. Сполучення між селами швидше нагадує дистанцію з перешкодами, ніж навіть примітивну шосейку. Чи зможе екстрена допомога бути саме екстреною по таких «швидкісних трасах»? Дуже сумнівно... Візьмемо третій нюанс: справді є раціональне зерно в тому, що ті сільські стаціонари, де не було кваліфікованого лікування і звідки близько до райцентру з потужнішим медичним обслуговуванням, переводять в амбулаторії і денні стаціонари — медичне ліжко дороговартісне. Надлишок вузьких спеціалістів також не на користь хворим. Якщо хірург або акушер-гінеколог, наприклад, мають можливість зробити лише кілька операцій чи прийняти одні пологи на місяць, про яку майстерність можна казати? Ще з доісторичних часів відомо: чим менша практика, тим більший ризик для пацієнта...
Але проблема простим переведенням — чи медзакладу в інше місце, чи спеціаліста на іншу посаду — не розв’язується. Адже є такі фельдшерсько-акушерські пункти та лікарські амбулаторії, де, образно кажучи, можна сподіватися на консультацію самих стін.
Щоб не бути голослівною, наведу такі цифри: в області 269 амбулаторій і 921 ФАП. Так ось: у 18 амбулаторіях і 22 ФАПах з різних причин немає жодного медпрацівника. Чи легше людям від присутності в селі будівлі з табличкою? Проблема? Проблема, але не глобальна.
Багато гірше, і це по-четверте, що з бюджету медустанов (з його переліком видатків за різними статтями) максимально 30 відсотків виділяється на лікування хворого, решта — коштом самого пацієнта. Це називається по-різному: доброчинним фондом, лікарською касою, страховою компанією, але суть одна: всупереч положенню Конституції про безплатну медицину доводиться «підпрягати» кишеню пацієнта.
П’яте. «Вузьке» місце фахівців «широкого профілю» — педіатрія. Лікарі дорослих не завжди справляються з дитячими хворобами і помиляються в діагностиці: анатомія дитини та особливості фізіології мають свою специфіку і, здавалось би, «знайома» з терапії недуга чи з хірургії проблема протікає в малого пацієнта інакше, ніж у його батьків.
Шоста проблема стосується не лише пілотних регіонів, а взагалі всієї системи охорони здоров’я. Досі не відомо, скільки і яких фахівців потрібно для медичної галузі. Схоже, їх десь там нагорі визначають стихійно. Проводячи тотальну мобілізацію «бюджетних» студентів у сімейні лікарі, реформатори-автори ідеї про реформування охорони здоров’я в пілотних регіонах не замислюються про ймовірний дефіцит у майбутньому профільних фахівців. Новими підходами обмежують можливості молодих людей, які хочуть обрати в медуніверситетах вузьку спеціальність: як потім поміняти їм фах, якщо виявиться, що потрібні саме хірурги, урологи, гінекологи, інфекціоністи?
Є ще одне питання, не охоплене увагою перебудовників. Закриваючи там, де треба і не треба медзаклади, вони керуються, принаймні виникає таке стійке враження, якоюсь політичною лояльністю, а не економічною доцільністю своїх «арифметичних вправ» і не прораховують по-справжньому навантаження фахівців. Але це більше стосується формування госпітальних округів для надання спеціалізованої медичної допомоги в районах і містах обласного підпорядкування. Чи вдасться її наблизити до пацієнта і зробити якіснішою водночас? Ствердна відповідь поки що не вимальовується. Здається, більше переймаються тим, щоб вчасно відзвітувати про «успіхи» нагору...
Сьома позиція — реформа не позбавила лікарів функцій писаря. І нині доводиться більше часу виділяти заповненню історії хвороби, написанню планів, звітів, заходів санітарно-просвітницької роботи, ніж оглядові пацієнта. Цей «епістолярій» ми напівжартома трактуємо як «творчість для перевіряльників і, не приведи Господи, для прокурора». Тим часом медичні навчальні заклади випускають кваліфікованих бакалаврів, середніх медпрацівників: як помічники лікаря вони мали б займатися паперовою роботою.
Про восьмий пункт краще не згадувати: оплата лікарської праці, як до експерименту, так і під час нього, ганебна. Мотивація працювати з матеріального боку мінімальна. Треба справді так любити свою професію, щоб компенсувати відсутність матеріальних стимулів моральними. Або... Але це вже йдеться про інші риси людей у білих халатах...
Отже, якщо підсумувати сказане, висновок такий: будь-які зміни в медицині, як у консервативній галузі, не можна проводити одночасно за всіма напрямами. Держава не готова до них ні фінансово, ні кадрово. Якщо керівництво держави, очільники МОЗ планували реформу, то треба було вивчити досвід інших країн, врахувати вітчизняну специфіку, підготувати інфраструктуру і тоді пояснити людям: це робиться для вас. І якби українці переконалися з тих кроків, що їхнє здоров’я для держави понад усе, вони б оцінили оптимізацію без лапок, навіть за дрібних прорахунків. Але для такого сценарію потрібна революція насамперед у головах чиновників від медицини. Вони ж показали, що здатні лише на оптимізацію в лапках.
Наталія СОЛЕЙКО, обласний дитячий хірург, голова постійної комісії з питань охорони здоров’я, курортів і здорового способу життя Вінницької облради.
