Якщо вірити законам, практично жодне рішення, що стосується зміни соціальної інфраструктури села, не може бути прийняте без згоди місцевої громади та влади. І дуже часто така згода дається на закриття школи, клубу чи реформи лікувального закладу. Та люди роблять це не так з доброї волі, як з усвідомлення повної безпорадності, розуміючи, що їхні рішення — формальність. Якщо вже на верхах задумано реформи, то вони рано чи пізно будуть доведені до низів. То виходить, що всі розмови про те, що місцеве самоврядування — це наріжний камінь у розбудові держави, далекі від реалій? Поміркувати над цими проблемами ми вирішили разом із сільським головою із Хмельницького району Миколою МАРЕНКОМ.

 На лікарні вивіску змінили, а «швидку» не віддали

Малиницька сільська рада нічим особливим не відрізняється від решти на Хмельниччині. Тому всі проблеми, від бюджетних до організаційних, з якими стикаються сотні інших, знайомі й тут. Але тим і цікаво подивитися на них зсередини, бо вони типові.

У Малиничах, Кудринцях та Рижулинцях, що об’єднані в одну сільраду, — разом вісімсот дворів. Навіть попри те, що села розташовані недалеко від обласного центру, демографічного буму тут не спостерігається давно. Навесні в місцевій школі буде лише семеро випускників. Ніхто й не сумнівається, що всі вони поїдуть на навчання до різних міст. А про повернення додому з магістерськими дипломами навряд чи хто мріє. Хіба що до бабусі в гості на свіже молоко чи коли ягоди доспіють.

Через такі тенденції, хоч як прикро, але доводиться визнавати: для села тепер не так важливі молодіжні проблеми, як ті, що пов’язані з пенсіонерами та їхнім здоров’ям. І тут чи не на першому плані стоїть медичне обслуговування. Попри те, що за пару десятків кілометрів розташовані районна, міська і навіть обласна лікарні, місцева дільнична завжди користувалася не меншою популярністю. Спочатку вона була розрахована на 35 місць. Але тенденції до скорочення в системі охорони здоров’я зародилися не тепер. Років десять тому під час чергової «оптимізації» кількість ліжок скоротили майже вдвічі. Хоча насправді кількість пацієнтів увесь цей час залишалася практично незмінна.

— Взимку до стаціонару не так просто потрапити, — розповідають місцеві жителі. — Кому підлікуватися потрібно, а кому пережити під наглядом непрості холодні часи. Тож і нині там перебувають не менше тридцяти осіб. Людям зручно: для чого їхати до районної лікарні, коли тут і додому ближче, і лікарі та медсестри свої, добре знаємо один одного...

Досі масштабні медичні реформи до Малиничів не доходили. Але тепер вони і тут стають реаліями. У селі вже не буде дільничної лікарні, вона значитиметься лише як філія центральної районної.

— Раніше фінансування нашої лікарні здійснювали через сільраду, але ось уже два роки, як таку практику в країні припинено, — розповідає сільський голова. — Тепер гроші йдуть через районну установу. Та, думається, це тільки погіршило ситуацію. Адже за цей час в лікарні практично нічого не було зроблено, оновлено, відремонтовано... А от коли фінансами опікувалась сільрада, ми таки намагалися відшукати кошти і для ремонтів, і нехай для невеликих, але все-таки покупок. Маючи такий досвід «централізації», в Малиничах вирішили, будь-що захистити свою машину швидкої допомоги, адже чи не наймасштабніші новації очікують саме на цей сектор медицини.

— Минулої осені лікарні, завдяки старанням районної влади, таки вдалось отримати нову машину, — продовжує Микола Маренок. — Нині вона обслуговує не тільки нашу, а ще й дві сусідні сільради. Новій машині не нарадуються пацієнти і лікарі. Тому, коли почули, що її планувалось підпорядкувати обласній станції екстреної медичної допомоги, вирішили умовити, щоб «швидку» від нас не забирали. Бо одна справа — коли сам господар турбується про своє, і зовсім інша — коли доводиться користуватися тим, що тобі не належить.

Свою копійку на дурниці не витратять

Загалом у сільського голови є тверде переконання, що всіма коштами, які необхідні для соціальної інфраструктури села, повинні розпоряджатись не різні галузеві відомства, а саме сільрада. Ні подібні міркування, ні навіть практика такої роботи — не новина у місцевому самоврядуванні. За п’ятнадцять років свого головування Маренок випробував, що називається, на власному досвіді, різні підходи. Звичайно, найбільша проблема — наповнити сільську казну, бо як і раніше, так і тепер коштів бракує, а сільрада була і залишається дотаційною. І все ж у селі переконані: на місцях видніше, ніж з районних та обласних кабінетів, куди і які гроші направити.

— А за те, що вони підуть не за призначенням, не варто переживати, —переконаний голова. — Бо найчастіше доводиться не роздавати, а саме збирати їх, сподіваючись на допомогу, орендарів, спонсорів та добродійників.

Натомість, чимало нинішніх правил не тільки не стимулюють місцеву владу до економної роботи, а лише призводять до зайвих витрат. За прикладом далеко ходити не потрібно. Приміром, голова задумає замінити старі вікна в сільраді. Якби робити все економно та по-хазяйськи, то можна в пару тисяч вкластися та за пару годин змайструвати. А якщо за законом — то витрати зростуть у кілька разів. А про час вже й говорити не доводиться. Бо спочатку необхідно виготовити кошторисну документацію, потім провести кілька її експертиз, включаючи і будівельну. За цим — конкурсні закупівлі, тендери на виконання робіт... Одне слово, ще до початку ремонту сума набіжить чимала. І створюється враження, що нікому цих грошей не шкода, бо й справді, не зі своєї кишені їх виділяють, а з бюджетної. Натомість, чи не було б значно простіше найняти когось із місцевих робітників, котрі в лічені години усе зробили б? До того ж — дешево і якісно.

Паперових ініціатив з кожним роком дедалі більше

Сільські керманичі — наче між двох вогнів: з одного боку, — бюджетний дефіцит, з другого — заборона всякої ініціативи. Як вижити в таких лещатах? Не дивно, що у багатьох в такій ситуації просто опускаються руки, і вся робота завмирає. І тільки найсміливішим та заповзятливим вдається оминати ці фінансово-бюджетні рифи.

За кілька каденцій свого головування і малиницькому сільському голові довелося пережити всяке. Тепер вже згадуються, як далека історія, часи, коли замість пенсії розвозив людям по селу крупу та борошно. Чи коли місяцями не могли отримати грошової допомоги на дітей. Усі ці історії з найважчих кризових років потроху почали забуватись, а в житті додалося-таки позитивних моментів. Та й нинішні пенсії та заробітні плати, хоч як важко їх заробити, не зрівняєш з минулими. Якщо бути об’єктивним: життя йде вперед і приносить нехай не такі швидкі, як хотілося б, але все-таки добрі зміни кожному. Попри це, не можна не зауважити, що за той самий час життя сільської громади загалом не стало ані заможнішим, ані вільнішим. Вона так і не здобула право, а вірніше, — фінансову можливість розв’язувати свої проблеми, бути ініціатором тих чи інших змін, впливати не те що на глобальні загальнодержавні події, а хоча б на життя свого села.

Хоча, судячи з того, скільки законів, розпоряджень і нормативних актів регламентують це життя, скільки реформ, проектів та ініціатив спускається сюди, може створитися враження, що саме сільська громада перебуває під особливою увагою та опікою влади й держави. Щоб переконатися в цьому, варто лише поглянути на теку вхідної документації, що є в кожній сільраді. В Малиничах називають свої цифри. Ще з десяток літ тому таких вхідних циркулярів набиралося близько двох сотень на рік. Тоді здавалось: виконати кожну нову інструкцію, лист чи вимогу, що надходили ледь не щодня, практично неможливо. Тепер про такі обсяги роботи згадують лише з ностальгічною посмішкою.

Не можна сказати, що всі вони — лише паперовий бюрократичний вихор, який проноситься над селом. Навпаки, чимало з них прямо чи опосередковано торкаються всіх тих реформ, змін і нововведень, які останніми роками декларує уряд, а тому потребують серйозного й дуже ретельного опрацювання. От якби ще до цих документів не те щоб армію кваліфікованих фахівців, а хоча б свого юриста, економіста, нотаріуса, землевпорядника... Та ще б трохи грошей в казну. Тоді можна було б вести мову про те, що громада на чолі зі своїм головою активно розбудовує своє село чи містечко і тим самим розвиває всі реформи та ідеї, рухає країну вперед.

А поки цього немає, багатьом залишається виконувати роль німих спостерігачів, які живуть в очікуванні нових інструкцій та розпоряджень. В яких так і не прописано, як реально зробити крок до кращого життя.

 

Хмельницький. 

На знімку: сільський голова села Малиничі Хмельницького району Микола Маренок. 

Фото автора.

ФАКТ

Дуже часто навіть найменша ініціатива знизу одразу розцінюється як фінансове порушення. То кому з місцевих керманичів захочеться наражатися на небезпеку?

Довідково

Минулого року сільрада отримала до півтори тисячі (!) вхідних документів. Чимала частина з них потребує виконання, звітів і контролю.