Низький рівень життя, неможливість знайти роботу та відсутність можливостей кар’єрного зростання — ось ті основні моменти, на які звертають увагу молоді люди. Свої висновки вони роблять не так на основі власного життєвого досвіду, як на спостереженнях над тим, як живе їхня родина. Може видатись дивним, але багато хто з молодих людей навіть не знає, яку спеціальність свого часу здобували їхні батьки у навчальних закладах і де працювали. Більшості з них довелось вирости в родинах, де старші офіційно вважались безробітними. Отож і нове покоління не знає, де і як застосувати свої таланти і можливості в селі.

Між містом та городом

Одинадцятикласники Грицівської загальноосвітньої школи, що у Шепетівському районі на Хмельниччині, з готовністю відгукуються на пропозицію розповісти про свої плани на майбутнє. На думці переважно одне — вступити до вишу, потім знайти гарну роботу. Щоправда, роблять скидку ще й на те, як складеться доля. Але навіть при цьому лише одиниці готові повернутись назад до Грицева. Та й це лише на той випадок, що життя у місті зовсім не вдасться. Хоча свій Гриців вони не вважають селом, а гордо поправляють: селище. До того ж колись воно значилося райцентром.

Було то давно. Уже ніхто не те що із молодого, а навіть із середнього покоління цього не пам’ятає. Але в тому, що із зміною територіального статусу Гриців багато чого втратив, можна не сумніватись. Практично всі колишні місцеві підприємства тепер забуто. А життя селища з чотирма тисячами населення мало чим відрізняється від сільського. І побутово, і за тими соціальними можливостями, котрі воно дає своїм мешканцям.

Хоча, наче відгуком із минулого, проглядають свої особливості. Бо яке ще село може похвалитись тим, що має близько тисячі студентів, котрі навчаються у двох місцевих училищах? Або тим, що тамтешнє громадське життя з його добровільними організаціями, акціями, боротьбою за різні гранти, стало зразком і для громад району, і для всієї області. Так Гриців намагається виборсатись із провалля безвиході та забуття, заявити про те, що життя в глибинці теж може бути цікавим, активним і достойним. Однак частенько духовні, патріотичні та й бізнесові поривання впираються у глуху стіну економічних та фінансових можливостей.

У родині Ані Заверухи, як у дзеркалі, переплелись всі ці тенденції. Ким були її батьки до того, як стали підприємцями, Аня навіть не цікавилась. Бо скільки себе пам’ятає, знає, що їх годував невеличкий сімейний бізнес у вигляді двох магазинів. Мимоволі йому підпорядкована вся сім’я, бо то — основне джерело доходу. Та це не змусило зовсім відмовитись від звичного господарства. Город, поросята, птиця — усе не чуже для сільських бізнесменів. Щоправда, на продаж вирощене і виплекане в хліві вже не несуть. Але й те, що харчі є важливою підтримкою для сім’ї, теж не відкидають.

Утім, Аня бачить своє життя вже по-іншому. Не без того, щоб влітку допомогти батькам по господарству, але ці клопоти вона хоче залишити в минулому. А от про розвиток родинного бізнесу задумується: можливо, відкриє ще кілька магазинів, якщо пощастить — інший бізнес, але... все те має бути не у Грицеві.

Там цей сегмент економіки настільки ущільнений, що важко побачити перспективи для його розвитку. У невеличкому селищі працює близько сотні приватних підприємців, зайнятих переважно у сфері торгівлі та громадського харчування. Тож з розрахунку на душу населення Гриців може позмагатись навіть із славнозвісними хмельницькими базарами. Але якщо місто дає можливості для подальшого розвитку такого бізнесу, сільський рано чи пізно впирається у певну планку, яку встановлюють доходи і кількість місцевого населення.

Шлях до об’єднаної Європи не такий вже далекий

Володя Пастух не обмежує свої плани не те що містом, а навіть країною. В своїх думках він давно в об’єднаній Європі. Для сільського хлопчика вона вже стала близькою, бо дала шанс хоч не на багате, але достойне життя для нього та сім’ї. Хоча ціна такого благополуччя не така вже й мала. Ось уже вісім років хлопчик живе з бабусею та дідусем, доки мама заробляє за кордоном. Каже, йому пощастило — не обділений любов’ю та увагою своїх близьких. І не тільки не шкодує, а й радий, що мама все-таки має можливість працювати та заробляти. Та повторити таку заробітчанську долю він навряд чи захоче. Принаймні бути чорноробом, трудитися на будівництві чи на чужих полях не хоче. Його б, швидше, влаштувала робота економіста. Причому на іноземному підприємстві.

Скажете, рожеві юнацькі мрії, котрим ніколи не здійснитись? Та як знати. Володя збирається здобувати освіту в Польщі. Якщо пощастить, залишиться там і на роботу.

«Не подумайте, що я не патріот чи не люблю Україну, — намагається пояснити. — Просто не бачу, кому і для чого я тут потрібен. А за кордоном успішно працює мама, вчиться моя сестра, і що важливо, вони знають, заради чого це роблять».

Для Діми Жвалюка Західна Європа — теж не щось абстрактне і далеке. У Греції кілька років поспіль працював його батько, заробляючи кошти для великої родини. Адже Дмитро у сім’ї найстарший, окрім нього, є ще троє дітей. Оскільки батька дуже часто не було поруч, діти, город, господарство лягли на мамині плечі. Та й Діма змалку зрозумів, що все дається нелегким трудом.

Після того, як криза всерйоз похитнула грецьку економіку, батькові довелося повернутися додому. Але у селі, окрім домашнього господарства, роботи для нього так і не знайшлось. Тож змушений був шукати її у столиці, де й тепер працює на різних будівельних майданчиках. Не сказати, що це дуже значні заробітки, та іншого способу утримувати сім’ю просто немає.

Діма про новомодні спеціальності теж не мріє. Хотів би здобувати таку, що пов’язана із будівництвом. Сподівається, освіта допоможе влаштуватися на якусь інженерну посаду, і не доведеться так тяжко працювати, як батькові. Але то вже, як вдасться. Причому хлопець готовий зводити новобудови і в рідному Грицеві, та не дуже вірить, що будівельний бум найближчими роками станеться у селищі. Єдина споруда, котрою можуть похвалитись, це їхня нова школа, яку щойно здали. Але зводили її понад двадцять років. З такими темпами навіть затребувана на сучасному ринку праці спеціальність будівельника навряд чи згодиться.

Майбутнього програміста годує прабабуся

Один з небагатьох, хто остаточно не відкидає думку про можливість жити і працювати у рідному Грицеві, це майбутній програміст Сашко Джурамаєв:

— Сьогодні вже й у селі нікого не здивуєш комп’ютером, але обслуговувати його вміють аж ніяк не всі. Навіть тепер до мене звертається чимало людей із проханням допомогти. Вже й перші гроші на цьому заробив, отож, гадаю, в майбутньому без роботи не сидітиму, але...

Усе та сама ремарка: у село хлопець погодиться повернутись лише у крайньому разі, коли не вдасться вижити в місті. Якщо ж буде хоч найменша можливість, то прагнутиме реалізовувати себе у комп’ютерній компанії, тим паче, що попит на таких спеціалістів непоганий.

Запитувати, чи готовий проміняти клавіатуру на сапу, а монітор на лопату, якось навіть не з руки. І все ж цікавлюсь: який основний дохід нині має його родина? Сашко не приховує основні джерела. Щодо харчів — це переважно з городу та хліва. Щодо фінансів — це... пенсії, які отримують бабуся та прабабуся, котрі живуть разом із ними. Така ось сільська економіка.

Батьки теж не сидять без діла, але назвати доходними їхні старання доволі проблематично. Мама має гордий статус приватного підприємця, проте заробити фотосправою, якою займається, вдається не завжди. Батько очолює громадську асоціацію відродження Грицева. Він один із тих, хто організовував різні акції, спрямовані на те, щоб зробити селище чистим, посадити дерева, облаштувати пляжний майданчик... Патріотично. Але малоприбутково.

Навіть наявність таких громадських організацій в Грицеві, не кажучи вже про кластер сільського туризму, який став одним із перших не тільки в області, а й в країні, свідчить про те, що Гриців не здається, активно бореться за своє місце у сучасному економічному просторі. Вперто хоче довести, що життя у сільській глибинці теж може бути успішним, цікавим і комфортним. Але кожного разу наражається на одну й ту саму перепону: сільські умови, в найширшому розумінні цього слова — від побутових до економічних, так і не вдалось перетворити на стимулюючі, саме вони залишаються чи не найбільшим гальмом розвитку і громади, і кожного, хто її складає.

Якщо не заглядати поперед долі

То можна стати ... трактористом. Такий вибір зробив Олег Лікнарович, другокурсник місцевого професійно-технічного училища. Хоча, здавалося б, вибір саме аграрних спеціальностей мав би стати пріоритетним для сільської молоді. Тим паче, що й в училищі роблять усе, щоб урізноманітнити пропоновані спеціальності. Було навіть, що й бджолярів тут готували. І поки діти вчаться, все, начебто, непогано. Та що потім?

Олег задоволений, що часу дарма не втрачає. Адже разом із дипломом отримає ще й посвідчення водія, яке теоретично може приносити кусок хліба. А ще дуже важливою для нього та й усієї сім’ї є стипендія у 270 гривень. Щомісяця! Навіть такі гроші аж ніяк не кожному вдається заробити в селі. Тож поки хлопець задоволений. Що далі?

— Може, піду працювати до компанії «Сварог-Агро», якщо там потрібні будуть трактористи. А ні — поїду далі вчитись до аграрного вишу, — розмірковує хлопчина.

Але це ще буде колись. Важко говорити про тверді наміри, все залежатиме не так від нього, як від того, чи готовим виявиться рідне село прийняти його на роботу. І не тільки його. В училищі навчаються понад півтисячі сільських хлопців та дівчат. І якщо Гриців та потужна аграрна корпорація, що господарює поруч, дають хоч якусь надію місцевій молоді, то для тих, хто із віддаленіших сіл, перспектива працевлаштуватися за фахом дедалі менша. Повертатись до батьківського порогу вони змушені тільки через важкі життєві обставини, але не в надії на хороше забезпечене життя.

Нинішнього року шукати свій шлях вирушать у світи 25 випускників Грицівської школи.

Чи повернеться хтось із них назад, залежатиме не тільки від них, а й від того, що зможе запропонувати їм мала батьківщина. 

Наступного року в школі буде лише 16 одинадцятикласників.

 

Хмельницька область.

Фото автора.

Ці школярі Грицівської школи поки що не задумуються над своїм майбутнім вибором, хоча рано чи пізно їм доведеться його робити. Чи буде він на користь рідного селища?