Синдром жертви

Навіть тепер, після майже десяти місяців, дехто з колишніх невільників не може звільнитися від страху й зацьковано озирається на звук, який хоч і на короткий час, але все-таки повертає його у стан жертви. А коли колишніх господарів — батька і двох його синів — з вересня по жовтень по черзі почали звільняти з-під варти, з колишніми невільниками стали відбуватися непоясненні речі.

Аналізуючи поведінку цих людей після їхнього звільнення, можна припустити, що відчуття повної свободи до них так і не повернулося. Інакше як пояснити той факт, що навіть маючи сьогодні підтримку з боку правоохоронних органів, правозахисних, благодійних і громадських організацій, деякі з них досі не набули впевненості у своїх силах. Хоча для їхньої реінтеграції в суспільстві зроблено чимало. Усі восьмеро пройшли медичне обстеження, а кому на той момент було потрібно невідкладне лікування — його отримали. Більшості з них відновили документи, працевлаштували, деяким допомогли отримати статус потерпілого від торгівлі людьми. На жаль, із двома з колишніх невільників з листопада минулого року зв’язок загублено, і як склалася їхня доля, поки що не відомо. Кажуть, що один із них повернувся додому в Західну Україну, інший десь загубився в області. Що ж стосується інших, то в них життя помалу налагоджується. Олександр А. повернувся в сім’ю, котра мешкає в іншій області, працює слюсарем, опікується онуками. Регулярно телефонує до Луганська керівникові правозахисного центру «Жінки Донбасу» Лілії Ковешніковій, яка брала активну участь у його долі, й ділиться подіями. Із тону розмови Олександра й за його новинами Лілія щоразу робить висновок, що в її підопічного все складається добре.

Ще двоє працюють у Луганську. Знайшлися підприємці, які поставилися до них з розумінням, довірою й великою часткою відповідальності за їхню долю. Чоловікам дали житло, гарну зарплату, відкрили перспективи гідного життя. Сергію П., наприклад, керівник підприємства допоміг відновити документи, ідентифікаційний код, оформити статус потерпілого й найголовніше — повірити в те, що задумане може здійснитися. Тільки для цього треба докласти зусиль. А Сергій мріє про одне — створити родину, купити свою житлоплощу (а його нинішня зарплата згодом дасть змогу це зробити) і домогтися покарання своїх колишніх мучителів. Олександрові Т. допомогли вилікувати обморожені на фермерській каторзі руки й ноги, він тепер може виконувати будь-яку роботу. Знайшов своє місце в житті й наймолодший із потерпілих — Іван. У нього сьогодні є супутниця життя, він спілкується із сином і найближчим часом хоче створити сім’ю. Усе, що він задумав, реально, якщо тільки час від часу йому не нагадуватимуть, що він — слабка ланка і як був рабом, так рабом і залишиться. Нагадують йому про це колишні господарі.

Як розповідають колишні в’язні, після того, як братів Перекрестенків випустили з-під варти, з листопада минулого року вони почали відвідувати своїх колишніх невільників і вести з ними бесіди. Про що конкретно говорили, довідатися не вдалося, але те, що такі зустрічі вносили корективи в поведінку колишніх рабів, стає очевидним. Наприклад, згодом деякі з них припинили оформлення статусу потерпілого, п’ятеро із восьми відмовилися давати свої показання в судах і раптом заявили, що не мають претензій до своїх колишніх мучителів. А потім сталося непоправне. Буквально за два дні до винесення вироку родині Перекрестенків, 10 лютого, раптом накладає на себе руки Сер-

гій І. Це головний заявник кримінальної справи, та людина, котра змогла вирватися з ферми й не побоялася звернутися до міліції. Його знайшли повішеним, до того ж ніякої прощальної записки або пояснення свого вчинку він не залишив. Кажуть, що Сергій був цілком адекватною людиною, будував плани, хотів поправити своє здоров’я. Здавалося б, жодних передумов до добровільного зведення рахунків із життям у нього не було. Та, мабуть, парубок утомився від життя, втомився лікувати свою поранену душу, боротися за себе, й у хвилину слабкості й розпачу накинув собі петлю на шию. Що ж насправді сталося з ним — ми вже не дізнаємося.

Кожен із потерпілих виставив своїм мучителям позови, оцінивши моральний і матеріальний збитки у 100 тисяч гривень і більше. Якщо врахувати, що за сім років неволі й поневолення ніхто з них не отримував зарплати, то ці позови цілком справедливі, якщо не сказати більше.

— Це дуже м’який вирок, — вважає слідчий слідчого управління обласного УМВС України Ірина Букіна, котра займалася справою невільників. — Більше того, той факт, що обвинувачуваних випустили з-під варти буквально після направлення справи до суду, психологічно вплинуло на потерпілих. Цього не треба було робити.

Обурена таким рішенням і луганська громадськість.

Варто зауважити, що в Луганській області це перший резонансний випадок такого масового рабства людей, який дійшов до суду. Здавалося б, він мав бути показовим, отримати широку гласність серед громадськості й засобів масової інформації. Однак усе сталося з точністю до навпаки. Більше того, деякі невільники навіть не знали, коли було ухвалено рішення суду і яку міру покарання отримали їхні мучителі. На засіданні, коли виносився вирок, були присутні лише двоє потерпілих.

— Дуже добре, що наша держава повернулася обличчям до тих людей, які постраждали від рабства, — коментує Лілія Ковешнікова. — У рамках національних програм закладаються кошти для матеріальної підтримки таких людей та їхнього супроводу протягом двох років. Це слугує стимулом для повернення в нормальне життя. І все-таки механізм допомоги людям такої категорії на державному рівні не опрацьовано до кінця, і це можна простежити на прикладі наших невільників. Є проблеми й у питаннях правосуддя. Чому було винесено такий м’який вирок людям, жорстокість яких не має меж? Можливо, покарання пом’якшує незнання теми окремих суддів із такого виду злочину? А може бути, тут закладена інша причина?

Схоже, що Луганщина починає здобувати небажаний досвід із проголошення вироків за статтею 149 «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини» Кримінального кодексу України. Це коли суди першої інстанції виносять вирок з відстрочкою покарання, а суд вищої інстанції за апеляцією прокуратури його не підтримує. Зокрема, вироком Попаснянського районного суду засуджено громадянина, який у посаді заступника директори будинку-інтернату для старих та інвалідів за усною домовленістю з іншим громадянином надавав йому робітників і за це отримував гроші. Робочою силою слугували підопічні будинки-інтернату, які мали групу інвалідності з обмеженою життєздатністю і яким протипоказано виконання підсобних робіт. По суті, їх віддавали в рабство. Суд першої інстанції призначив чиновникові покарання у вигляді позбавлення волі, але водночас звільнив його від відбування покарання з ви-пробуванням. З огляду на конкретні обставини справи й характер вчинених злочинів, прокуратура області оскаржила це рішення у Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Він скасував вирок суду першої інстанції у зв’язку з м’якістю призначеного покарання й направив справу на новий судовий розгляд. Днями у справі винесено вирок, відповідно до якого чиновника засудили до трьох років позбавлення волі з конфіскацією належного йому майна.

Яке рішення винесе Вищий суд у справі антрацитівських фермерів? Сподіватимемося на справедливість.

Тим паче що нині готується апеляція до Верховного Суду України.

 

Луганська область.