Селяни боронять своїх фельдшерів

 

Конфлікт начебто місцевий, але за ним — все та само давня і невирішена проблема. Хоча чиновники від медицини продовжують звітувати про те, що розпочата попередньою владою медична реформа все-таки принесла певні зміни, і позитивні також, проте в селах їх мало відчувають. Про якісне обслуговування за давно відомими вже світовими стандартами не йдеться. Сільський люд на таке навіть не претендує. Дуже часто людям потрібна хоча б елементарна медична порада, не кажучи вже про складну діагностику. Тому готові миритися з будь-яким спеціалістом у білому халаті. Головне — щоб він був. Не приїжджий, а на місці, свій. До котрого можна прибігти навіть серед ночі і який обов’язково послухає, прийде до хворого.

Саме це продемонстрував конфлікт в Адамівці. Сталося так, що за останні півроку керівник тамтешнього ФАПу отримала від головного лікаря районного центру первинної медико-санітарної допомоги дві догани. Це й стало приводом для того, щоб керівництво засумнівалося в доцільності перебування такого спеціаліста на посаді.

Важко судити збоку про обґрунтованість такого покарання. Це справа фахівців. Зрештою, і позицію районного начальства можна зрозуміти, адже там теж несуть відповідальність за безпеку життя людей. Але, от диво, адамівчани не те що не висловили претензій до некваліфікованих дій фельдшера, а навпаки, вирішили захистити її. Мовляв, причиною помилок стала відсутність належного досвіду. Зате бажання працювати в завідувачки є. Та й до людей вона ставиться так, що іншої ті не хочуть. Навіть сільський голова підтримав таку позицію.

Урешті, зійшлися на тому, що фельдшеру дали місяць випробувального строку. Впорається — буде в селі свій медпрацівник. А не впорається — не буде?

 

 

Уже роками медицина страждає на кадрову хворобу, яка перетворилась на хронічну. Симптоми її, судячи з розповідей, такі: для того, щоб влаштуватись у районному, міському чи обласному медичному закладі, доведеться докласти чимало зусиль, а то ще й доброго хабара дати. Щоправда, про таке всі розмови лише на рівні чуток, бо насправді жодного випадку, коли був би виявлений хабарник під час кадрових призначень, оприлюднено не було. Але водночас подейкують, що не меншого хабара треба дати ще й за те, щоб тебе... не призначили на посаду. Тільки цього разу йдеться про сільські заклади.

Директор департаменту охорони здоров’я Яків Цуглевич на відомчій колегії визнав, що з кадровими питаннями є проблеми в лікувально-профілактичних закладах області, де не вистачає лікарів загальної практики сімейної медицини. Хоча тільки цього року на курсах первинної спеціалізації із загальної практики сімейної медицини мають підготувати 52 лікарі. Крім того, зараховано до інтернатури 93 випускники вищих медичних навчальних закладів, що навчались за державним замовленням, з яких майже половина — за згаданою спеціальністю. Та й із медичних училищ та коледжів області вийшли 442 випускники. Із них 117 працевлаштовано в селах.

Але чи довго вони там працюватимуть. І який відсоток залишиться назавжди?

Перспективних планів стосовно своїх інтернів не наважується будувати головний лікар Красилівського центру первинної медико-санітарної допомоги Олег Ватажук. Розповідає, що нині є четверо, котрі відповідно до закону мусять відпрацювати в селі три роки. Можливо, їх і вдасться затримати на цей час. Але що втримає в подільському селі цих уродженців Вінниці, Чернівців, інших міст? Ніхто й не сумнівається, що тільки-но прийде час, вони одразу роз’їдуться по домівках.

— Займатися сімейною медициною, а тим паче в селі, мало хто хоче, — каже Олег Михайлович. — Сьогодні з півсотні наших лікарів третина — пенсійного віку. Думаєте, це погано? Навпаки, ці люди віддані справі і ніколи не залишать свої села. Але рано чи пізно хтось мусить прийти їм на заміну.

 

 

Заміни і зміни в сільські медичні заклади таки приходять. Але сказати, що при цьому пацієнти відчувають кардинальні зміни, важко. Реформа, проголошена минулою владою, принесла свої плоди. Повернімося до того ж Красилівського району. Із 54 тисяч його мешканців 32 тисячі — сільські жителі. Вони, як ніхто, зацікавлені в тому, щоб на місцях були 

ФАПи, амбулаторії, сімейні лікарі... Бо хоч би як ми вихвалялись сучасними медичними центрами в містах, яку висококласну допомогу надавали там спеціалісти, здебільшого селяни намагаються віддати перевагу «своїм» лікарям і лікарням. Бо так зручніше, доступніше і дешевше. І ці обставини нікуди не відкинеш.

Так от, у згаданому районі свого часу працювали навіть дві районні лікарні, одна з яких була в Антонінах. Тепер її позбавили цього статусу. Але справа не в назві, а в тому, що замість ста ліжок там функціонує лише тридцять. Дільнична у Федорівцях перетворилась на ФАП. У Кременчуках було два десятки ліжок, а тепер немає... Загалом у районі залишилось лише дві відокремлені сільські амбулаторії. Цього мало. Планують відкрити ще хоча б дві. Але коли це буде. А головне — яким коштом?

Фінансування залишається однією з болючих проблем галузі. Хоча формально більшість головних лікарів констатують: перебоїв із коштами немає, деякі статті видатків навіть зросли. Але при цьому потреби залишаються вкрай великі.

 

 

Якщо ще не так давно одним із головних гасел медичної реформи була оптимізація, то тепер оптимізувати, а точніше, закривати заклади стає дедалі важче. Насамперед через те, що їх залишається менше. Але утримувати й ті, що є, дуже проблематично.

У Старому Острополі, що в Старокостянтинівському районі, знайшли свій варіант виходу із глухого кута — тамтешню лікарню вирішили частково законсервувати. Утримувати триповерхове приміщення, в якому розмістилися відділення невідкладної швидкої допомоги, поліклініка, лабораторія, палати для хворих, що лікуються стаціонарно, виявилося фінансово невигідно. Тому вирішили третій поверх закрити і від’єднати від опалення. Таке рішення головного лікаря центру первинної медико-санітарної допомоги Анатолія Швеця цілком зрозуміле — він усіляко намагається зекономити кошти. Можливо, навіть сподівається, що незабаром у порожніх палатах знову з’являться лікарі і пацієнти. Але не тепер.

Свого часу голови сільських рад із полегшенням зітхнули, коли з їхнього балансу було знято місцеві заклади охорони здоров’я. Бо коштів їх на утримання в сільських бюджетах не було. Тепер вони фінансовим тягарем лежать на центрах ПМСД. Але найгірше те, що і там нормального фінансування для їх утримання не передбачено. Практично 85 відсотків бюджетних видатків йде на зарплату та оплату комунальних послуг медустанов. Решту потрібно поділити на ліки, нове обладнання, ремонти, реконструкції...

У результаті виходить, що на ліки для одного потенційного пацієнта центрів ПМСД припадає до п’яти гривень на місяць. Мало не половина медичних закладів на місцях не відповідає табелям оснащеності. Роками доводиться користуватись нехитрим обладнанням, що давно підпало під списання. До пацієнтів продовжують їздити і такі машини, котрим понад три десятиліття...

Це реалії сільської медицини. Але в селах тішаться й тим, що мають. І бояться втратити. Тому й усіляко намагаються відстояти своїх лікарів, фельдшерів та медсестер. Бо в них — уособлення всіх сучасних досягнень галузі.

Хмельницький.