Ця подія навряд чи когось залишила байдужим. Чотирма ударами ножем було вбито інваліда дитинства, хворого на ДЦП Михайла Мирончука. 17-річного хлопця позбавив життя рідний батько — Іван.
— Трагедія сталася торік навесні в селі Острівці Володимирецького району Рівненської області, — розповідає начальник слідчого відділу райуправління міліції Ярослав Мрачинець, котрий першим прибув на місце події. — Жанна, мати Михайла, поїхала у справах до райцентру. Туди їй зателефонували й повідомили, що сину стало зле. Повернувшись додому разом із медиками швидкої допомоги, жінка побачила сина мертвим і втратила свідомість. Батько вбитого хлопця був ніби в ступорі й спочатку нічого не говорив, але після розмови з психологом зізнався в скоєному. Мотив і причину злочину він так і не зміг пояснити.
Заховали від світу
Сусідка Мирончуків — Наталя Хлон — розповіла, що батьки Михайла, які крім нього мають іще трьох дітей, соромилися хлопчика-інваліда. За 17 років дитину ніхто з сусідів, навіть найближчих, жодного разу не бачив ані на подвір'ї, ані на вулиці.
— Така дитина — то горе для батьків, а особливо для матері, — розповідає сільський фельдшер Галина Мокруха. — Іван Мирончук і раніше неговірким був, а після народження хворої дитини взагалі став відлюдьком. Ні з ким не балакав, навіть голови не піднімав: завжди сунув селом понуро, аж страшно було. Ще коли Мишко був зовсім маленький я Жанні казала: «У вас якесь дитя не таке, з ним не все гаразд. Його треба лікувати». Та дитина не сиділа, не ходила, тільки розкачувалася. Вони кудись її кілька разів возили, десь лікували, доки була ще зовсім маленька, але нічого не змінилося. І вони хлопчика заховали від світу. 
Хвору дитину тримали в окремій кімнаті (як тварину), обмежившись лише її годуванням, перевертанням з боку на бік та виконанням основних гігієнічних процедур. «Він завжди сидів у зачиненій кімнаті. Якщо хотів їсти — стукав. Я його годувала, мила. Він нікого не чіпав. Це — мій хрест. Я не хотіла, щоб він десь мучився по інтернатах, щоб його там ображали», — такою була позиція матері.
А що наш Михайлик?
За повідомленням заступника голови Володимирецької райдержадміністрації Я. Березюк, «Мирончук Михайло Іванович, 1995 року народження, був закріплений за Любахівською загальноосвітньою школою І—ІІІ ступенів. 9 жовтня 2001 року був обстежений на виїзному засіданні обласної психолого-медико-педагогічної комісії. Дитині встановлено діагноз: «ДЦП: атонічно-астатична форма з глибоким відставанням в психомовному та руховому розвитку. Вторинна мікроцефалія». За висновками комісії дитина повинна перебувати в закладі соціального захисту населення або під домашнім наглядом. Навчанню не підлягає. Батькам надано рекомендації щодо утримання дитини та запропоновано віддати М.І. Мирончука до закладу соціального захисту населення. Батьки відмовилися і доглядали дитину самостійно. Матеріально-побутові умови проживання неповнолітніх дітей у сім’ї Мирончуків — хороші».
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №646 від 12.04.2000 року «Про затвердження інструкції про облік дітей та підлітків шкільного віку» Любахівською ЗОШ І—ІІІ ступенів ведеться облік дітей шкільного віку закріпленого мікрорайону, є відповідальна особа. Щорічно до Міжнародного дня інвалідів (03.12) адміністрація Любахівської ЗОШ надавала подарунки дітям-інвалідам, у тому числі й Михайлу.
І все. Відписалися. І викреслили людину з пам’яті.
Думки з приводу
А що Конвенція ООН з захисту прав дитини, людський осуд, громада? Де була соціальна служба у справах дітей, шкільні волонтери, міліція, сільська влада, сусіди, врешті-решт. Як влучно сказала одна з сусідок Мирончуків: «Ми не маємо права лізти в чужу сім’ю!». То хто має вирішувати, де повинна виховуватися дитина-інвалід, де в неї більше шансів стати повноцінним членом суспільства: вдома чи в спецзакладі? Раніше це було повністю на відповідальності держави, а тепер? Тут думки кардинально різняться.
Якою є роль держави, коли дитину-інваліда покинули й забули всі, окрім власних батьків?
Олена Гармаш (директор Ніжинського дитячого будинку, яка вже 20 років опікується важкохворими дітьми) глибоко переконана, що такі діти повинні отримувати комплексну допомогу, реабілітацію й розвиток. І найкраще це можуть зробити фахівці, звісно, за підтримки батьків. Особливо, якщо діагноз, як у покійного Михайла. Адже окрім спеціальної програми потрібне ще й постійне спілкування, а не замкнутий простір. Батьки можуть відвідувати дитину, допомагати вихователям і педагогам. А за необхідності й бажання забрати її з інтернату.
— Кожній дитині, якій встановлюється інвалідність, нараховується державна допомога в розмірі 838 гривень, — пояснює директор департаменту соціального захисту Міністерства соціальної політики України Оксана Полякова. — Але це можливо лише за умови, що відповідні інституції Міністерства охорони здоров’я або родичі інваліда нададуть необхідні документи.
— На жаль, ми звикли до того, що раніше за все, що траплялося з людиною, відповідав або хтось один, або всі, — долучається до розмови народний депутат Валерій Сушкевич. — Сьогодні (ми перейняли цю практику в Європі) кожна інституція відповідає за конкретну ділянку роботи. А в результаті з’ясовується, що ніхто не відповідає ні за що.
Ціна й цинічність
На превеликий жаль, у більшості родин, де народжується дитина-інвалід, чи не всі проблеми лягають на плечі матері (чоловіки часто не витримують і кидають родину). І мами з останніх сил борються за життя й здоров’я своїх дітей.
Столична мешканка Оксана Колесник — на межі відчаю. Її 14-річний син з діагнозом аутизм увесь час перебуває вдома. Він навчався в одній із спеціалізованих приватних шкіл. Але там щороку на 200 грн. підвищували плату за навчання. Тепер вартість перебування дитини становить 1800 грн. на місяць. Мама Сашка не в змозі платити таку суму й змушена була забрати його зі школи. Адже сукупний дохід її родини становить максимум 1200 грн. (580 грн. — пенсія сина й 620 грн. — державна допомога по догляду за дитиною-інвалідом). І неймовірний цинізм з боку держави полягає в тому, що матір ставлять перед «вибором»: якщо ти не працюватимеш — отримаєш 1200 грн. допомоги, а якщо працюватимеш — то лише 838 грн.
Тобто вибирай: або голодна смерть, або працюй нелегально (поза законом, на базарі, займайся проституцією — твої особисті проблеми)!
Оксані запропонували віддати сина до спеціалізованого інтернату, але вона категорично не хоче цього робити, побоюючись, що там його ображатимуть. Тим паче, що хлопчик надвечір стає занадто активним, тож мама боїться, що йому для заспокоєння даватимуть якісь «ліки».
Цікаво виходить: 
якщо людина працює, отримала дорогий подарунок чи виграла якийсь приз, — держава про неї не забуває: стягує податки. А якщо у людини трапилася біда — тут уже вибачайте: хочете — повідомте самі, а ні — то й ні. А все впирається в одне слово — байдужість.
Цифра
На 01.01.2012 року в районі налічувалося 384 дитини-інваліди. З них шкільного віку — 274 особи, дошкільного віку — 110. З них, за висновками ПМПК, не підлягали навчанню 46 дітей-інвалідів, навчалися — 223 дитини-інваліди, у тому числі 52 — індивідуально, 149 — в умовах ЗНЗ, 1 дитина — у коледжі, 3 — у ПТНЗ, 19 — у спецшколах.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
Шанс
І все-таки, чи мають сьогодні діти-інваліди шанс на гідне життя, чи вони приречені на існування? Можу сказати впевнено: мають. Прикладів цього дуже багато. Це і діти, які виховуються в спеціальних будинках-інтернатах, і ті, яких батьки рятують завдяки материнському подвигу.
Олена Трофімова самотужки виходила й поставила на ноги сина Сергія, хворого на ДЦП. У маленькому містечку поблизу Мелітополя для реабілітації хворої дитини не було жодних умов: ані медичних, ані соціальних. Мама наймала масажистів, навчилася робити всі необхідні процедури, змайструвала тренажери, турніки, щоб син займався. Вона поставила хрест на своєму особистому житті, працювала на трьох роботах водночас, разом зі своєю мамою по черзі доглядаючи хворого сина. І сьогодні Сергій — студент, який хоче бути не просто здоровим, а серед кращих, успішних людей. А його мама гаряче закликає всіх мам, які мають дитину з особливими потребами, бути поруч з нею, виконуючи материнський обов’язок. Вона переконана, що інтернат для хворої дитини — це зло.
Наталка Крук (хвора на тяжку форму ДЦП) — відомий у столиці юрист, яка, не володіючи ані руками, ані ногами, ані мовою, успішно захищає людей з особливими проблемами. І все завдяки титанічній роботі батьків, їхній співпраці з міським Центром соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді.
Можна навести ще чимало прикладів. І не тільки серед людей, котрі з дитинства хворі. Адже від хвороби чи нещасного випадку і, в результаті, інвалідності не застрахований ніхто. Особливо це страшно для молодої людини: ось ти здоровий, сповнений сил, надій, сподівань, і раптом — трагічна випадковість — і ти прикутий до ліжка чи інвалідного візка.
Як-от у родині Галини й Олександра Расюків з Чернігівщини. Минулого року Олександр, який активно займався спортом, пішов із друзями купатися. Стрибнув у воду, відчув удар — нижню частину тіла паралізувало одразу. З останніх сил хлопець вибрався на поверхню води, щоб крикнути: «Допоможіть!». Майже рік Олександр був прикутий до ліжка.
«Було страшенно тяжко і фізично, і морально. Врятувало мене кохання, — розповідає Сашко. — Перед операцією я раптом ні сіло ні впало поставив собі мету: знайти тут свою долю. Як задумав, так усе й сталося. На третій день після операції, в реанімації, коли вже зміг жартувати, я познайомився з красивою медсестрою...». Галина на численні запитання «навіщо тобі чоловік-інвалід?» відповідає просто: «Кохаю».
Отже, людям з інвалідністю не можна без нашої любові, підтримки і турботи близьких людей та без мети в житті!
Наталя ПЛОХОТНЮК.