Повернути довіру людей

— На жаль, суспільна дискусія навколо агрогектарів складається в нашій країні за принципом «стінка на стінку», — зазначив під час семінару в Державному агентстві земельних ресурсів заступник голови Держземагентства Євген Бердніков. — Одні кажуть: «Давайте відкриємо вільний ринок, усе продаватимемо, зросте інвестиційна привабливість». Інші бачать в цьому певне лукавство і не погоджуються з такими підходами. Суспільство наше дуже поляризоване — ті широкі громадські дискусії, які відбувалися навколо цієї тематики, кожен раз повертаються на одне й те саме поле. І тут, окрім якихось об’єктивних чинників, є і фактор соціальної недовіри.

На думку Євгена Берднікова, якщо не буде знайдено оптимального балансу інтересів громадян, прийнятного з економічної та екологічної точок зору, будь-які кроки приречені на неуспіх. Щоб сформувати українську модель обігу земель сільськогосподарського призначення, треба змінити формат суспільної дискусії: з протистояння — на пошук спільної платформи, яка б унеможливлювала, з одного боку, якесь нав’язування громадянам ідей, котрі люди не готові сприймати. А з іншого — виключала б професійну позу «громадської непокори», яка стала зручною і для багатьох політиків, що паразитують на протестних настроях. Звісно, нічого не змінювати — це теж активна громадська позиція і як наслідок, продовження деградації — українського села.

А чому не залишити усе як є? Навіщо потрібно щось змінювати? Адже значна частина суспільства — хтось з певних політичних міркувань, хтось насправді щиро каже, що він взагалі є противником приватної власності на землю сільгосппризначення. Але, треба визнати: розпаювання земель в Україні відбулося. Майже 28 мільйонів гектарів опинилися у власності семи мільйонів селян. Виходить, той, хто закликає не запроваджувати приватну власність на землю, перебуває у глибокому конфлікті з реальністю. І перспектив така позиція не має. Красномовний факт: жодний політик, навіть якогось радикального напрямку, зазначає Євген Бердніков, не відмовився від права власності на земельну ділянку чи від отримання державного акта, не здав держакт на користь держави.

Водночас земельна реформа у тому вигляді, в якому вона планувалася у 90-х роках минулого століття, проведене паювання своєї головної мети не досягли. Адже ставилося завдання дати людям наділи, очікуючи, що вони самі працюватимуть на власній землі, створюватимуть господарства, і країна отримає багато ефективних власників.

Чому цього не сталося? Мабуть, через недосконалість політики в аграрній сфері.

Ще одна мета реформування — селянин, передаючи в оренду земельний пай, мав забезпечити собі економічний добробут. Це спрацювало хіба що на початковому етапі. Але зміна власників, успадкування паїв городянами, які не пов’язані з веденням товарного сільгоспвиробництва, перетворює цей інструмент на свою протилежність. Село, молоді безземельні працівники агросектору фактично починають платити земельну ренту місту. Такі процеси не несуть користі ні економіці, ні соціальному розвитку села.

Як наслідок — сільські території активно деградують і вимирають разом з населенням, інженерною та соціальною інфраструктурою. Навіть за того, що аграрний сектор технологічно розвивається і є однією з найрентабельніших галузей економіки, місцеві бюджети порожні, в багатьох людей немає ні роботи, ні можливості, а подекуди — й бажання самостійно господарювати на землі.

Абсолютна більшість і фермерів, і керівників господарств, як показали парламентські слухання, бажають бачити особливу роль держави, яка виступить буфером на цьому ринку. Тобто землі, які не можуть бути ефективно використані їх власниками (у тому числі через орендні механізми), мають на законних підставах відійти державі. Влада повинна зайняти активну позицію «збирача гектарів», рекапіталізуючи отримані земельні доходи в розвиток сільських територій.

Виконання державою саме такої ролі і є для суспільства бажаним та очікуваним. Не випадково, найбільш консервативна частина громадян займає в питанні перерозподілу земельної власності стійку позицію: «державі або нікому». Якщо держава зможе виступити таким буфером, то буде легше знайти місце для людей, котрі бажають власною працею обробляти наділи.

Соціальний консенсус пропонується шукати на основі трьох простих тез:

Перша. Землю мають право продавати всі, в кого вона є, а купувати — тільки держава, територіальні громади, земельний банк. А також, у разі соціальної згоди, й громадяни України (передусім економічно активна частина сільського населення), які виявлять бажання придбати у власність сільгоспгектари, переважно власною або сімейною працею вести на них товарне сільгоспвиробництво. Уявлення про обмеження вже склалися — 100 га на одну особу — абсолютно ефективна цифра, яка для родини дозволяє ефективно вести підприємницьку діяльність, а при кооперативному об’єднанні декількох родин може відповідати розмірам господарств, які склалися за часів Союзу на території України. Але для цього потрібна певна згода, соціальна довіра. Мають спільно працювати і елементи державного управління, і елементи місцевого самоврядування, і елементи впливу професійної спільноти.

Друге. Як у нас може бути досягнута така довіра? Завдяки прозорості тих операцій, які здійснюватимуться на ринку земель сільгосппризначення. У нас прекрасна можливість саме на цьому етапі змінити своє ставлення до інформації про персональні дані власників. У разі запровадження ринку не мати соціальної напруги можна лише у випадку, якщо персональні дані покупців ділянок будуть відкриті. Як і дані про походження грошей, за які ці наділи купуються. Тобто, не треба робити таємницю, нехай будуть відомі покупці, відомі кошти.

Владі варто контролювати подальше використання придбаних земель. Слід запровадити інститут першочергового права, коли під час купівлі першочергове право надаватиметься державі, друге — територіальним громадам, третє — земельному банку, четверте — людині, яка заздалегідь зареєструвалася як особа, котра бажає купити ділянку, аби її обробляти, має освіту, легальні кошти...

Необхідно узаконити публічну реєстрацію потенційних покупців. Має бути встановлений термін експозиції, коли наділ виставляється перед його продажем. Суспільство через єдиний інтернет-портал побачить, хто на які кошти і коли що купує, і відповідним чином реагуватиме. Якщо зможемо цю потенційно-кримінальну завісу зняти з земельних відносин, то це зробить інститут соціально зрозумілим і соціально прийнятним. Коли сільські мешканці бачитимуть соціальний портрет покупця — що це їхній сусід і вони його знають багато років, що він господарював, якісь кошти накопичив — і йде на ринок, то це не призведе до соціального бунту. Якщо не відомо хто, не відомо коли, не відомо за яку суму забрав землю, то це основа для конфлікту і для побоювань.

Трете. Великі та середні підприємства розвиватимуть свій агробізнес винятково на засадах довгострокового, надійно гарантованого державою права оренди, що закладається в іпотеку та вільно відчужується. Треба пам’ятати, що іншого робочого місця, ніж на землі, в селянина зазвичай немає. У глибинці майже відсутні промислові підприємства. Тому держава має впливати на рівень зайнятості сільського населення, зокрема й через встановлення обов’язкової норми робочих місць на певну одиницю площі. Потрібно, вважає Євген Бердніков, покласти край ситуаціям, коли обробляється 10 тисяч гектарів, а працює з повною зайнятістю лише десять осіб.

На семінарі побувала