12 грудня 2012 року Президент України Віктор Янукович виступив із Посланням «Про внутрішнє і зовнішнє становище України в 2012 році». Хоча після цієї події минуло чимало часу, про звернення Президента практично не згадують ні в Верховній Раді, ні в засобах масової інформації, ні в експертному середовищі. І це за того, що раз у раз можна почути скарги на відсутність стратегічного бачення перспектив розвитку країни. Про питання, порушені у зверненні, наша розмова з народним депутатом України Сергієм ГРИНЕВЕЦЬКИМ (на знімку).

— Сергію Рафаїловичу, ви один із небагатьох політиків, який у своїх публічних виступах акцентує увагу на посланнях Президента до Верховної Ради, їх ключових тезах та ідеях. Минулого року глава держави виступив із такими зверненнями двічі. Останнє з аналогічною назвою «Про внутрішнє і зовнішнє становище України в 2012 році», схоже, залишилося непоміченим депутатами та й громадськістю також. Але що, на вашу думку, відрізняє ці два документи і в чому їх політичне значення?

— Для початку я хотів би нагадати, що виступ із посланням є конституційною прерогативою Президента. Схожа практика була запроваджена після ухвалення Конституції України у 1996 році. У квітні 1997-го Президент видав Указ «Про щорічні Послання Президента України до Верховної Ради», яким, серед іншого, передбачалося ввести в практику підготовки послань одночасну розробку необхідних законодавчих актів, спрямованих на створення відповідних умов для реалізації передбачених у посланні Президента заходів. До того ж ці законопроекти мали б розглядатися як першочергові.

Але за часів Віктора Ющенка виступи з посланнями перетворилися на профанацію, а самі послання — на таку собі інформацію «до відома».

Є очевидним позитивом, що Віктор Янукович відродив традицію виступу з посланнями. І сьогодні це насамперед концептуальний документ, в якому викладено стратегічне бачення перспектив розвитку країни. І сам факт звернення не може бути другорядною по-

дією, тим паче що відповідно до закону звернення має статус указу, який повинен виконуватися на всій території країни.

Головною рисою останнього звернення Президента є те, що, попри констатацію певних негативних тенденцій, воно багато в чому обнадійливе, оскільки в ньому містяться алгоритм та орієнтири дії, є конкретика.

Я вважаю, що владою має бути проведено широке роз’яснення положень звернення через публікації в засобах масової інформації, через виступи місцевих керівників. Суспільство має бути переконано, що у влади є ідеологія реформ, хоча ідеології замало, треба мати ще й реформаторів.

Переконаний: якби сьогодні теоретичні на-

працювання та рекомендації, що містяться у щорічному посланні, супроводжувалися б практичними кроками у вигляді конкретних законопроектів, то й ставлення до цього документа було б інше і з боку депутатського корпусу, і з боку чиновників. Його б вивчали з олівцем у руках.

— Але погодьтеся: виступ із позачерговим зверненням все-таки подія не зовсім звичайна...

— У принципі це цілком нормальна подія. Необхідність повторного звернення Президента України до парламенту була спричинена як мінімум двома чинниками.

По-перше, склад Верховної Ради виявився значно строкатіший у політичному плані, ніж це очікувалося до виборів. Відповідно виникла потреба у формулюванні позиції глави держави перед новообраним складом парламенту. Вибори були багато в чому показові. Особливо це відчули на собі депутати-мажоритарники. Те явище, з яким довелося зіткнутися під час передвиборної кампанії, у зверненні Президента охарактеризовано як «сильний патерналістський запит з боку частини суспільства». Цей «патерналістський запит» виявлявся дуже просто. Виборці не просили нових законів, зменшення податків, вирішення якихось глобальних проблем. Усе зводилося до банальних вимог: зробіть ремонт, заасфальтуйте вулицю, спиляйте сухі дерева тощо. Але хто сприяє формуванню цього «патерналістського запиту»? Самі політики. Жодна з політичних сил України не апелює до тієї частини суспільства, яка прагне працювати більше й отримувати вищу заробітну плату або прибутки, не апелює до середнього класу. Навпаки, більшість політичних сил замість відвертої розмови про реформування пенсійної системи, системи оплати праці продовжують обіцяти різноманітні пільги. Образно кажучи, у нас усі, незалежно від кольору прапорів, вживають соціалістичну фразеологію. То чого ми чекаємо? І чи варто дивуватися, що ментальність значної частини громадян України не відповідає новим економічним умовам.

По-друге, 2012 рік, незважаючи на очікування, виявився значно гіршим в економічному плані, що потребує корекції основних напрямів економічної політики на 2013-й. Упродовж двох кварталів поспіль спостерігається падіння валового внутрішнього продукту, що є формальною ознакою рецесії. І тут є низка об’єктивних причин. Україна не може бути острівком економічного благополуччя в умовах, коли світова економіка переживає не найкращі часи. Є також і суб’єктивні причини, прорахунки в державній економічній політиці. Більшість цих причин про-

аналізовано у зверненні.

Водночас документу, який готувався на даних Держкомстату за перше півріччя 2012 року, або принаймні за 10 місяців року, притаманний в окремих питаннях зайвий оптимізм. Хоча загалом негативні тенденції в економіці визначено правильно.

— Але чи враховано в тексті звернення всі наявні проблеми національної економіки?

— Звернення містить у собі часом контраверсійні меседжі — констатація негативних тенденцій та цілком правильні висновки супроводжуються невиправдано оптимістичними твердженнями. Наприклад, у зверненні чітко визначається: головним джерелом позитивної економічної динаміки 2012 року став внутрішній попит, обумовлений двома чинниками — високими споживчими витратами й позитивною динамікою інвестиційної діяльності. «Висока динаміка інвестиційної діяльності» — це насамперед Євро-2012. А все решта — торгівля, купівля-продаж. Іншими словами, те незначне економічне зростання першої половини 2012 року відбулося не за рахунок реального сектору економіки — промисловості, сільського господарства чи транспорту. Але з цього робиться висновок стосовно правильного напряму соціально-економічних перетворень та «зрілості» національної економіки. Чи є тут підстави для оптимізму? Не впевнений.

Загалом за підсумками року приріст ВВП становив 0,2 відсотка. Але підстав радіти тут немає, оскільки в разі порівняння з іншими країнами СНД виявляється, що наша країна перебуває на передостанньому місці. За підрахунками спеціалістів, за останніх 10 років Україна лише раз посіла перше місце серед країн СНД. Це було у 2004 році, до приходу «помаранчевих». Пам’ятаєте, тоді ще говорили про «українське диво». У наступні роки серед країн Співдружності наша держава посідала або останні, як у 2009-му, або передостанні місця.

Ще одна проблема, про яку сьогодні уникають розмов, — великий дефіцит зведеного платіжного балансу в понад 4,2 мільярда доларів. Більшим цей показник був лише кризового 2009 року. До речі, тоді національна валюта впала проти долара на 60 відсотків.

Ось чому ситуація у фінансовій сфері, і в банківському секторі, зокрема, видається суперечливою. З одного боку, справді є позитивні зрушення, означені у зверненні, так само, як і наявні проблеми. Водночас очевидно те, що безпрецедентно низький рівень інфляції, який переріс на дефляцію, є сьогодні стримуючим чинником розвитку економіки.

Вартість кредитів залишається висока. Мало того, ставки за банківськими кредитами із червня минулого року стабільно зростали.

Так, 2012 рік став рекордним у залученні банками від населення гривневих депозитів. Але не варто перебільшувати значення цього факту і бачити у цьому ознаку зростання довіри до національної валюти. Це, так би мовити, вимушена довіра, яка, з одного боку, зумовлена політикою Нацбанку і намаганням банків залучити кошти.

Крім того, не треба забувати, що депозити для більшості населення залишаються єдиним інструментом інвестування економіки за фактичної відсутності ринку цінних паперів та інших фінансових інструментів. Створюється порочне коло, коли дорожнеча кредитів стримує розвиток іпотеки і, як результат, розвиток будівництва, а громадяни, у свою чергу, не маючи можливості інвестувати кошти в житло, шукають інших способів для інвестицій.

Але навіть у разі зростання депозитів значним залишається обсяг грошей, які перебувають поза банківським сектором. Можна тільки зазначити, що підвищений попит на іноземну валюту, який спостерігався після парламентських виборів, справді мав спекулятивний характер. Як ми бачимо, достатньо було тільки налякати можливим введенням податку на продаж валюти, як хвиля попиту була збита. Минулого року, як показує статистика, населення купило менше валюти, ніж у 2011-му.

І найголовніше: у зверненні мали б знайти відповіді на два ключові запитання — про зайнятість і справедливість. Останнє, можливо, дещо філософське, але в умовах значного соціального розшарування населення України воно вимагає вирішення.

— Одеська область — морський регіон. Ви в своїх публікаціях і виступах не раз висловлювали стурбованість ситуацією в морській галузі. Складається враження, що в Києві забули: Україна — морська держава і морегосподарський комплекс здатен приносити істотні прибутки до державної скарбниці. Із року в рік одесити та й жителі інших приморських регіонів чекають, що держава зверне увагу на катастрофічний стан галузі. Сьогодні хіба що безнадійні мрійники сподіваються на відновлення Чорноморського пароплавства. Але тут хоча б зберегти те, що маємо...

— На жаль, питанням водного транспорту, на мою думку, взагалі приділяється занадто мало уваги, в тому числі і в зверненні Президента. І це за того, що морський транспорт — основа світової торгівлі. Україна втратила флот. Назад це не повернути. Тим паче що сьогодні ринок світових перевезень поділено й увійти в нього буде вкрай складно.

Але Україна має вигідне географічне положення, яким практично не користується. Недосконала митно-тарифна політика і відверто споживацьке ставлення до морської галузі призводять до того, що ми не тільки не залучаємо нові вантажопотоки, а й втрачаємо наявні.

Візьмемо простий приклад. Однією із ключових тенденцій розвитку світової морської торгівлі є зростання контейнерних перевезень. Це тягне за собою певні наслідки. Зростає попит на мультимодальні перевезення, тобто ті, які виконуються кількома видами транспорту, а відтак і на логістичні послуги.

Водночас в Україні процедура оформлення суден-контейнеровозів та товарів, які перевозяться в контейнерах, занадто забюрократизована. Для прикладу: в оформленні одного контейнера у нас беруть участь до 12 контролюючих служб, а в портах країн ЄС — 2—3. А там, де багато бюрократії, завжди знаходиться місце для корупції.

То чи варто дивуватися тому, що, за оцінками експертів, з 2011 року порти України втратили до 30 відсотків імпортних контейнерів на користь інших портів — Констанци, Гданська, Новоросійська, Клайпеди та Гамбурга. А щорічні втрати транспортного комплексу України від такого зменшення оцінюються у 120 мільйонів доларів.

І це за умов зростання конкуренції між державами Чорноморського регіону. Подивіться уважно: адже всі вони — і Росія, і Туреччина, і Грузія, і навіть Молдова — йдуть шляхом створення нових потужностей. Додайте до цього конкуренцію з боку альтернативних маршрутів та транспортних комплексів. Наслідком нашої недалекоглядності може стати втрата переваг України як транзитної держави, занепад і руйнування морегосподарського комплексу. І як результат — соціальні наслідки, занепад приморських міст і регіонів, де мешкає кожен десятий житель України.

До речі, жодного згадування про морегосподарський комплекс не міститься у проекті Державної програми активізації української економіки на 2013—2014 роки, підготовленому Міністерством економічного розвитку і торгівлі України.

— Сьогодні триває пошук нових інструментів економічного розвитку. Ми пам’ятаємо, що у ХІХ столітті бурхливий розвиток Одеси був забезпечений режимом «порто-франко». Наприкінці 90-х років також були спроби відродити вільні економічні зони, дві з яких було створено в Одеській області. До того ж саме ви можете вважатися «батьком» ВЕЗ в регіоні, адже саме за сприяння Одеської обласної державної адміністрації, яку ви тоді очолювали, вдалося знайти порозуміння з центром. Було видано відповідні укази, а згодом і закони щодо створення ВЕЗ в Одеському морському порту і Рені, розпочалася реалізація інвестиційних проектів. Але з часом про ВЕЗ забули. Чи не вважаєте, що потрібно повернутися до цієї форми господарювання?

— Мене якраз здивувало, що у зверненні серед інструментів активізації інноваційного розвитку та залучення інвестицій не було згадано вільні економічні зони. Адже всім відомо, що, скажімо, стрімкий економічний розвиток Китаю було забезпечено саме за допомогою вільних економічних зон. До того ж ВЕЗ — це інструмент, який застосовується і в розвинених економіках, на-

приклад, в економіці США.

А в нас усе навпаки. Починаючи з 2005 року створені в Україні вільні економічні зони фактично не працюють. Тоді було введено мораторій на розгляд і затвердження нових інвестиційних проектів на вільних економічних зонах і територіях пріоритетного розвитку, скасовано пільгові умови оподаткування й державні гарантії забезпечення інтересів суб’єктів підприємницької діяльності. Такою була політика уряду Тимошенко.

Усе це не дало змоги підприємствам привернути необхідні інвестиційні ресурси для реалізації проектів зон.

Я вважаю, що повне відновлення функціонування ВЕЗ значно поліпшило б інвестиційний клімат в Україні, водночас новостворені суб’єкти господарської діяльності могли б сприяти залученню сучасних технологій, створили б нову, додаткову базу оподаткування, забезпечили умови для створення нових робочих місць тощо.

— Виходячи з тенденцій у світовій та національній економіці, треба визнати, що на нинішній Верховній Раді лежить особлива відповідальність. Ситуація ускладнюється й зовнішніми обставинами. Європейський комісар з питань розширення Штефан Фюле, який відвідав у лютому Україну, попередив, що підписання Угоди про асоціацію з ЄС можливе лише цього року. В іншому разі до цього питання сторони повернуться не раніше 2016 року. Тож сьогодні потрібна консолідована позиція Верховної Ради з питань європейської інтеграції. Але ми бачимо, наскільки складний є процес консолідації парламенту...

— Знаєте, є арифметика, а є алгебра. Якщо виходити з арифметики, чотирьох арифметичних дій, то в нинішній Верховній Раді справді є проєвропейська більшість, не менше двох третин. Але політика — це, швидше, алгебра, де є рівняння з кількома невідомими. Так і з теперішнім складом парламенту.

До речі, в цьому контексті звернення Президента має вигляд доволі оптимістичний. Але його можна розглядати, швидше, як побажання, заклик до єднання на основі певних цінностей. Бо, на мій погляд, політичний радикалізм партії «Свобода» навряд чи підходить під поняття «європейські цінності», що, до речі, було підтверджено грудневою резолюцією Європарламенту. Важко бачити в опозиційних силах і беззаперечних прихильників реформ.

Відсутність єдності і навіть прагнення знайти компроміс є, на мою думку, основною причиною невизначеності української зовнішньої політики. Хотів би навести стосовно цього приклад Румунії, де в 1995 році всі політичні партії, незалежно від спрямованості, підписали в містечку Снагов так звану Снаговську декларацію, в якій вони погодили курс на євроатлантичну інтеграцію. Звісно, нам далеко до цього, оскільки навіть між різними регіонами є відмінності у сприйнятті європейського курсу. Але це не означає, що ми не повинні шукати точки єднання.

Водночас саме поняття «європейські цінності» дуже розмите і часом незрозуміле. Бо якщо йдеться про узаконення одностатевих шлюбів, як це відбулося нещодавно у Великій Британії, то такі цінності мені не потрібні. Гадаю, що й більшості громадян України також. Я вважаю, що влада повинна пояснити людям, якої Європи ми прагнемо і до якої Європи ми йдемо, що являє собою Угода про асоціацію, які переваги вона дає. Коли громадянам буде зрозуміло, тоді зникнуть підстави для різноманітних політичних спекуляцій.

— Ви відомі як ініціатор ухвалення Верховною Радою постанови «Без’ядерному статусу України — реальні гарантії», в якій депутати звернулися до законодавчих органів країн, що підписали Будапештський меморандум від 5 грудня 1994 року, із закликом укласти нові угоди з Україною. Поки що цей заклик залишився без відповіді. Але це не знімає питання про гарантії безпеки нашої країни...

— Хочу нагадати, що в нинішньому році Україна головує в 

ОБСЄ. Це водночас і честь, і значна відповідальність. Наша країна зацікавлена у створенні нової системи безпеки в Європі, а також у врегулюванні «заморожених» конфліктів на пострадянському просторі, насамперед у Придністров’ї. І питанню головування України в ОБСЄ при-свячена окрема увага у зверненні Президента.

Також у документі є моменти, які викликають запитання. На-

приклад, звертає на себе увагу та обставина, що гарантом суверенітету, територіальної цілісності, недоторканності кордонів та безпеки України як країни, що проводить політику позаблоковості, названо лише підтримку з боку США. Водночас зроблено посилання на Хартію про стратегічне партнерство України з США, в якій одним із напрямів партнерства визначено сприяння вступу України до НАТО.

Наріжним каменем двосторонніх відносин із Сполученими Штатами і тільки з ними проголошується дотримання гарантій безпеки України на основі Будапештського меморандуму. Хоча згаданий меморандум підписали та приєднались до нього й інші ядерні держави — Велика Британія, Росія, Франція, Китай. Тому, якщо ми ставимо питання про необхідність надання меморандуму статусу правозобов’язуючого документа, необхідно розглядати його й у стосунках з іншими країнами.

Хотів би звернути увагу, наприклад, на те, що в зверненні правильно визначено пріоритети України в Чорноморському регіоні, однак у більшості своїй вони стосуються двосторонніх відносин. Водночас загалом зовнішня політика на чорноморському на-

прямі видається безініціативною та інерційною. Наприклад, у зверненні не розглядається питання про активізацію відносин на багатосторонній основі, у складі міжнародних організацій, за виключенням ОЧЕС.

Україна як ніхто інший зацікавлена у перетворені Чорного моря із зони конфронтації на зону стабільності та безпеки. А про те, що Чорноморський регіон залишається зоною протистояння великих держав, свідчить збереження напруження у відносинах між Росією та США в питанні стосовно ПРО. Значно збільшилась активність у Чорноморському регіоні Європейського Союзу.

На мою думку, сьогодні Україні потрібна окрема чорноморська стратегія, яка б ураховувала наявні реалії і була зорієнтована на побудову якісно нових відносин у регіоні.

— Дякую.

Розмову вів В’ячеслав ВОРОНКОВ.