За словами Дмитра Лебедя, директора ТзОВ «Лебідь-Агро», що в селі Вельбівно Острозького району, свинарство в Україні може та повинно бути перспективним. І одне таке, як у нього, господарство, могло б забезпечити здоровим, а не «мармуровим» м’ясом аж три райони. От тільки вартість продукції нині така, що ставить «свинячий» бізнес у глухий кут.
— Ми лише просимо, щоб закупівельна ціна на свинину була стабільна, — каже Дмитро Михайлович. — Ще кілька тижнів тому вона становила 20—21 гривню за кілограм, що для нас було прийнятно, нині ж упала до 17 гривень (а собівартість м’яса за поголів’я близько півтисячі у нас становить 15 гривень 45 копійок). Причин здешевлення ніхто не береться пояснювати, хоча про них можемо здогадуватися: до України дедалі більше ввозять «нестандартного», імпортного м’яса. Та хіба може бути від такого користь організму?
— А своїх поросят, — ручається Лебідь, — преміксами не годуємо. Раціон для них відпрацьований від «а» до «я», входить до нього аж чотирнадцять складових. Є у цьому списку місце навіть горохові та солодовим паросткам.
Корми змішують на власному міні-заводі, який помістився в невеликому цеху. Тут чисто та акуратно, як і всюди на фермі. До речі, свого часу Дмитро Лебідь викупив у місцевих мешканців триста майнових паїв — приміщення ферм, які занепадали. Доклав чимало зусиль і витратив коштів, щоб довести їх до ладу: відремонтував, підвів електрику, воду — тепер має 6 тисяч квадратних метрів, на яких можна одночасно утримувати чотири тисячі свиней. Поки використовує лише половину площ. Мріє розширяти виробництво, але для цього потрібні кошти, каже Дмитро Михайлович. А банківські кредити, за які правлять дуже високі відсотки, поки що йому не потягнути, бо підприємство лише спинається на ноги.
Перед самим входом до свинарника нам видали халати та бахили: «Така гігієна, — пояснили, — не забаганка, а обов’язкова вимога. Тим паче що ви хочете зазирнути і до «пологового відділення».
Уже через мить переконалися й у тому, що свині в «Лебідь-Агро» просто раюють. Тут тепло. Завдяки енергозберігаючій системі опалення, для чого використовують місцеву сировину — дрова, температура повітря не опускається нижче 16—18 градусів. Поросята у вольєрах, від великого до найменшого, доглянуті, чисті. «Влітку, коли годуємо тварин, навіть класичну музику вмикаємо, — каже Дмитро Михайлович, — помітили, що вони тоді краще їдять. А взимку її заглушають виробничі шуми, тому й без музики...»
Годівля свиней здійснюється вручну, тож до людей вони звикли. Побачивши нас, заметушилися.
— Утримуємо свиней порід ландрас, п’єтрен, дюрок та велика біла, — розповідає завідувач ферми Олександр Чехолка. — Тварини поділено на різні групи. Ось тут — лактуючі свиноматки, з цього боку — супоросні.
Біля кожного вольєра висить таблиця, в якій зазначено індивідуальні характеристики тварин. А щоб легше було контролювати всі процеси, котрі тут відбуваються, ведеться відеонагляд. Це нововведення керівника, який намагається впровадити в своєму господарстві все найкраще, що придумала наука і на що вистачає коштів. До речі, перед тим, як зайнятися розведенням і вирощуванням свиней, Дмитро Лебідь та його партнер по бізнесу Денис Сергієнко вивчали досвід у США та європейських країнах.
— Будь-який бізнес вигідний, якщо його правильно організувати, — відповідає Дмитро Михайлович на запитання про перспективність тваринництва і пригадує, як будували першу чергу приміщення ферми, як у 2011-му завезли сюди перші 30 голів свиней породи велика біла. Тепер живності тут до тисячі голів.
— У найближчому майбутньому могли б три райони забезпечити екологічно чистим м’ясом, — каже Дмитро Лебідь, колишній військовий, який не звик пасувати перед труднощами. — Тільки б ціна на продукцію була прийнятною та хоча б трохи здешевили кредити для розвитку агробізнесу. Бо хіба не нам, українцям, вирощувати свій національний продукт, яким славимося на весь світ?
Рівненська область.
Завідувач ферми Олександр Чехолка, керівник господарства Дмитро Лебідь, бухгалтер Олена Шевчук, технолог Ольга Олександрович (зліва направо).
Фото Анастасії АДАМЧУК.
