Якщо замало коштів, мають виручати ініціатива і громада

Таким стажем головування, який у є Анатолія Клімчука із Клепачів, що у Славутському районі на Хмельниччині, може похвалитися далеко не кожен сільський керманич. На цю посаду земляки обрали його вже восьмий раз, тож загальний стаж головування наближається до трьох десятиліть. За цей час траплялось, коли у претендента на виборах не було гідних конкурентів, а інколи треба було і повоювати за посаду. Ось і останнього разу одразу кілька чоловік вирішили кинути виклик Клімчуку, але він знову впевнено їх обійшов. Що перемагає в такій ситуації: сталість смаків, звичка односельців чи їхня переконаність у тому, що саме ця людина може стояти на чолі?

Важко дати одно-значну відповідь. Швидше за все, спрацьовує все разом. Сам Клімчук не знає інших і вагоміших причин, як бажання працювати. Але не відкидає й такого важливого моменту, як співпраця з місцевими орендарями.

Клепачам не потрібно було вибудовувати її з нуля, бо фермерське господарство виросло на основі колишнього колгоспу. Тому доля села та всього, що тут свого часу будували разом, фермерам не байдужа. Адже колись разом ще за колгоспні гроші звели будинок культури, ФАП, дитячий садок. І вже тоді думали, як зробити економнішою та ефективнішою їх експлуатацію. Одними з перших в області вирішили провести електроопалення у ці заклади, бо мали тверде переконання, що для села, яке розташоване по сусідству з Хмельницькою АЕС, електроенергія повинна буди найдешевшим видом опалення.

Щоправда, ці розрахунки не витримали випробування часом. Уже за кілька років стало зрозуміло, що надто дорога електрика місцевому бюджету не під силу. Тоді зробили ставку на газифікацію. І знову не обійшлось без допомоги господарства, цього разу вже фермерського, котре допомагало у будівництві газогону. Та й не тільки його. Тепер сільський голова та голова фермерського господарства Іван Конончук разом думають, як відновити вуличне освітлення. Адже в бюджеті на такі витрати коштів як не було, так і немає. Однак для обох керівників Клепачі не чужі. Це та мала батьківщина, за яку вони обидва вболівають, добре розуміючи, що допомоги немає від кого чекати.

А нещодавно задумали відновити вітряк, котрий стоїть тут ще з позаминулого століття. І не тільки тому, що це пам’ятка архітектури, а ще й тому, що вітряк може дати пару робочих місць. А це так важливо. Сьогодні у Клепачах готові стати до роботи понад три з половиною сотні осіб. Але де знайти вільні місця? Добре, що фермерське господарство дає роботу та заробіток хоч половині з них. А що робити решті? Тому й думають обидва керівники насамперед про створення нових робочих місць. Утім переконані, хоч якими дружними не були б їхні дії, з яким болем не сприймали б місцеві проблеми, як не намагалися допомогти односельцям, тільки власними стараннями не справитись. Підтримка згори, не тільки у формі дотаційних бюджетів, обов’язкова.

Рекорди попереднього героя зуміла побити сільський голова Майдана-Чернелевецького з Деражнянського району Віра Горобець. Вона на цій посаді вже дванадцять(!) скликань. Сільрада своїми масштабами та розмахом робіт не вражає. Хоч і входить до неї чотири села, але людей з кожним роком стає дедалі менше і менше. Коли Віра Василівна почала головувати, до сільради було приписано до півтори тисячі людей. А тепер від тієї кількості трохи більше третини залишилось. Стара Гута — типовий зразок того, як село, неначе річка, міліє. Тепер воно швидше нагадує хутір, бо живе в ньому не більше двох десятків мешканців. Але ж і їм потрібна не тільки увага, а ще й магазин, аптека, добре, якби і свій лікар був поруч. І щоб рівненькою дорогою можна було через село проїхати. І щоб увечері світло на вулиці засвітилось...

Але де все це взяти? Тим паче в такому селі, де не те що віддаленої перспективи не видно, а й чиє сьогодення вже під загрозою. Для всіх єдиною надією і підтримкою залишається сільський голова.

Односельці давно з розумінням ставляться до того, що немає в місцевій казні грошей, тому й не вимагають від голови чогось неможливого. А вона сама прагне компенсувати бюджетний дефіцит душевною щедрістю.

Не буває такого дня, щоб не пройшла від села до села, від хати до хати, не побувала у хворих та немічних. Всі шляхи-дороги долає чи то пішки, чи то на своєму велосипеді. Треба, то й до райцентру перескочить, щоб прикупити і харчів, і всякого необхідного в господарстві краму, і ліків. Не так для себе, як для тих стареньких, хто вже давно за ворота свого двору не виходить.

Хтось зауважить, що з подібними функціями міг би впоратись і соціальний працівник. Але що робити, коли такої турботи та уваги потребують не кілька одиноких пенсіонерів, а всі мешканці села? Можливо, саме через те, що люди отримують їх від своєї Віри Василівни, нікого іншого на цій посаді бачити не хочуть.

А їй вистачає енергії не тільки для того, щоб самій постійно бути в русі, а ще й щоб людей підняти на добру справу. Було, що саме вона зібрала у Степівці толоку, і всі разом звели там новий фельдшерсько-акушерський пункт. Грошей не було і тоді, й тепер, але у людей жила надія, що ось разом вони щось зроблять, потім ще і ще, й, дивись, життя повернеться до села. Кожен допомагав, чим міг: хто робочими руками, хто своїм матеріалом. А сільський голова, отримавши тоді відпускні за три роки, вирішила на ці гроші купити подарунки, щоб віддячити всім, хто трудився для рідного села. Тепер з теплотою згадує ті події. За єдиним шкодує: навіть такі щирі справи не підштовхнули село до розвитку. Відтоді минуло добрих півтора десятка літ, але за цей час про інші новобудови вже не йшлося. Прикро, але люди поступово втрачають інтерес, у них зникає надія. Тепер єдиний, на кого вони ще можуть покластись, — їхній сільський голова.

Сербинівську сільську раду, що у Старокостянтинівському районі, мільйонером не назвеш, але якусь копійчину таки має. Ось уже кілька років поспіль сільському голові Володимиру Салію вдається робити те, що для більшості сіл недосяжна мрія, — ремонтувати дороги. На багато не зазіхають: за рік — по вулиці. Але це справді реальна робота, яку бачать люди.

Де беруть гроші? Торік, приміром, отримали пару траншів більш як на сто тисяч гривень із державного бюджету. А ще стільки зуміли назбирати у своєму, і ці гроші пустили на облаштування дитсадка з ігровим та спортивним майданчиками. Мало того, в селі задумали відновити, а точніше — перебудувати із старого кінозалу спортивний комплекс. Подібне для багатьох може видатись непомірною розкішшю. Але голова переконаний: село не повинно бути обділеним ні в чому, тому й шукає гроші, де тільки може, — звертається до районної та обласної влади, переконує спонсорів та добродійників. А вже до місцевих інвесторів та фермерів, котрих разом набереться десяток, такі стежки втоптав...

Чотири села у Городоцькому районі, що входять до Курівської сільради, теж не на-звеш найбагатшими в області. Але їх керманичеві — Миколі Гензері — теж вдалося багато зробити для односельців. Тут і дороги постійно латають, і вуличне освітлення відновили, і навіть своїм водогоном похвалитися можуть. На транспортне сполучення людям гріх нарікати. Спільними зусиллями відремонтували будинок культури і відкрили групу для дошкільнят.

Так і хочеться сказати: ось за таким принципом усім сільським головам треба працювати, дивись, життя в глибинці справді стало б веселішим. Та, вочевидь, непросто зробити цей досвід правилом для всіх. Бо успішні громади — це хоч і приємні, але винятки. Думається, проблема не стільки в небажанні сільських голів та громад їх наслідувати, як у відсутності загальних сприятливих умов для розвитку. Бо дуже часто місцеві перемоги здобувають завдяки ентузіазму якщо не сільських голів, то орендарів, що працюють поруч. Але минулий історичний досвід уже навчив нас: на голому ентузіазмі далеко не заїдеш, потрібна насамперед міцна економічна та фінансова підтримка. І хоч якими кмітливими, роботящими та активними не були б сільські голови, заміну цим підвалинам сталого розвитку їм не знайти.

 

Хмельницька область.