«Голос України» продовжує полеміку, чи потрібно поновлювати графу «національність», розпочату в газеті 28 грудня 2012 року*
— Хто ти, дівчинко гарненька?
— Українка я маленька,
українці батько й ненька.
— А по чім тебе впізнаю?
— По вкраїнському звичаю...
Моє сприйняття світу почалось саме з цього дитячого віршика у часи, коли і мріяти про незалежну державу було небезпечно. Але і сьогодні не відмовляюсь від спільноти, яку Віктор Ющенко назвав «маленькими українцями». Адже без них ні держави, ні великих українців також не буде!
Не розумію й досі, навіщо було утаємничувати національність, прибравши її з наших паспортів. Законопроект Олега Канівця в парламенті про відновлення запису ще навіть не в порядку денному, та народне обговорення вже давно триває. Завдяки і «Голосу України»...
Ось як ми обмінювались думками з добродієм Михайлом.
— Якщо і не повернуть графу, — сказав знайомий, — то для мене це не проблема, бо вже давно своєю рукою у паспорті дописав: «національність — українець», щоб діти, які роз’їхались по світу, пам’ятали, хто був їх батько.
— Але ж будь-які записи самовільно робити забороняється.
— А коли негідники принижують мене, мою національність і прагнуть з карти стерти назву «Україна», то невже цей самовільний запис зашкодить чи когось образить?
В одній країні титульна нація не дозволила на своїй землі поховати тіло багатого кримінального авторитета, убитого серед білого дня у Москві. Хіба не треба знати національність вбивці?
Багатому графа у паспорті, та й сам паспорт — «без надобності». Нужденному також ця графа зайва. Йому потрібен шматок чорного хліба. Безхатченкам до хліба — ще й місце, щоб переночувати, а засудженим потрібна лише воля.
Висловлюючись за повернення «п’ятої графи», добре розумію, що завтра пенсія моя не збільшиться, ліки і хліб не подешевшають, та добре знаю, що не «молоткастий-серпастий» паспорт, яким пишався за кордоном на зорі створення Союзу поет-революціонер Володимир Маяковський, став причиною розвалу СРСР, про що застерігають деякі іноземні дослідники. Імперія, а ще й оточена «залізною завісою», не могла уникнути розпаду. Чи є сьогодні Україна імперією? На мій погляд, держава лише виграє, коли до людської гідності додамо ще й національну.
Колись графа «національність» була не тільки в паспорті, а і в класному журналі. Проте стосунків на національному ґрунті між школярами не виникало. Одного разу, заповнюючи сторінку зведених даних про учнів 5-го класу школи-інтернату, в якій була ця графа, звернулась до Костянтина. Почула відповідь.
— Я не українець і не росіянин. Я — аварець.
Клас затих. Щоб не зробити помилки, перепитала. Хлопець повторив виразніше — по складах. Про такий народ я і 29 учнів українців (одна лиш дівчинка — росіянка), почули вперше. Пораділи лише за однокласника, який знає своє національне коріння. Хлопець знав і любив історію, літературу, був відповідальним учнем і хорошим другом. Подумалось, якщо кожен аварець схожий на нашого Костю, то, очевидно, такою нацією можна пишатися.
...Є, звичайно, потрібні й цікаві загальнонаціональні проекти — щорічний Всеукраїнський радіодиктант національної єдності та відзначення на загальнодержавному рівні важливих історичних дат, як, наприклад, День Злуки, возз’єднання УНР і ЗУНР.
Прикро, що цього року в День Злуки для живого ланцюга у Києві на мосту Патона трішки не вистачило людей, щоб з’єднати лівий і правий береги Дніпра. Погодні умови, звісно, завадили. А чи не спробувати у 2014-му живим ланцюгом об’єднати, наприклад, Луганськ зі Львовом? Невже не вистачило б українців? Обов’язково через Канів, щоб Великий Українець у 200-й день свого народження порадів за нині «мертвих, живих і ненароджених» українців, і за державу.
Та, мабуть, рабство і кріпацтво побороти легше, ніж «кайдашевізм», яким хворіють не тільки прості люди. Слова ж давньоримського політика і філософа Цицерона «Сім’я — це маленька держава, а держава — то велика сім’я», варті уваги не тільки для української, а для всіх націй, яким доля судилася тут народитись і померти. Можливо, зрозумівши це, народ український допоможе Україні «розродитись» державою, про яку мріяли. Мрія ще не зовсім згасла. Та складається враження, що моя Україна, неначе жінка-породілля, яка вже понад два десятиліття «тужиться», а народити здорову дитину-державу ніяк не може. Чи допоможе «кесарів розтин», сказати важко.
Та наявність графи «національність» у паспорті і під час перепису (не тільки заради статистики) свідчитиме, що ще багато нашого цвіту є в самій Україні, а не тільки розкидано по світу.
Галина ШАФЕТА.
Луцьк.
Я зробив так
Паспорт я отримав у 1996-му. Радів, як дитина: на обкладинках тризуб і прапор — символи Незалежної Української держави! А графи про національність — катма! Приїхав додому, узяв ручку з чорною пастою і дещо виправив. Живу з новим документом, а душу шкребе. Через рік відірвав фото і поїхав у паспортний відділ з надією, що видадуть правильний документ. Видали знову без п’ятої графи. Удома на сторінці «особливі відмітки» дописав «національність —УКРАЇНЕЦЬ!». І запишався собою.
Петро Петрук, пенсіонер.
с. Приазовське
Першотравневого району
Донецької області.
