Якщо їдете з Києва до Донецька, на 144-му кілометрі від столиці перед вами постане Корсунь-Шевченківський, одне з найстаровинніших і наймальовничіших малих міст України. Минулого літа йому виповнилося 980 років.
Обрамлена кам’янистими берегами Рось ділить місто надвоє. Річка у цьому місці кипить, буруниться, б’ється об валуни та пороги. Саме тут 1032 року київський князь Ярослав Мудрий заснував фортецю, що стала перешкодою на шляху кочівників. А 1584 року тут постало Корсунське староство Речі Посполитої. З ініціативи короля Баторія в Корсуні звели замок, місту надали Магдебурзьке право і герб. Постійні сутички з кочівниками викували у корсунців войовничий, незалежний характер. Не дивно, що вони брали участь у всіх козацьких повстаннях кінця XVІ —початку XVІІ століть. А коли дії місцевого старости завдали їм господарських збитків, відмовилися визнавати його владу. За це місто позбавили Магдебурзького права. Корсунці у відповідь масово покозачилися.
Одним із перших козацьких полковників тут був Тарас Федорович (Трясило) — керівник козацького повстання 1630 року. На початку війни під проводом Б. Хмельницького Корсунський реєстровий полк перейшов на бік українського гетьмана.
26 травня 1648 року поблизу Корсуня Хмельницький з допомогою відчайдухів-корсунців здолав поляків. Це була визначальна битва. Після неї Україна почала формуватися як незалежна держава. Відомі 16 листів, три універсали та один наказ, видані великим гетьманом у Корсуні. Хмельницький проводив тут ради, приймав іноземних послів у власному будинку.
До речі, у Корсуні Богдан Хмельницький одружився з сестрою козацького полковника Івана Золотаренка — Ганною. 24 липня 1651 року їх повінчали у Свято-Іллінській церкві.
Родом з Корсуня відомий військовий і державний діяч XVІІ століття полковник Григорій Гуляницький, знаний польський художник Ян Станіславський, герой Другого зимового походу армії УНР Кость Янишевський, Герой Радянського Союзу Микола Леонченко. Корсунцем був і козак Микита Галаган. Він завів поляків у підготовлену козаками Хмельницького пастку — балку Горохова Діброва під Корсунем. Галаган загинув, але було знищено й польське військо.
У Корсуні поховано приятеля Тараса Шевченка — художника Івана Сошенка.
Князь полюбив місто
Отже, місто було одним з центрів козацького життя. Та настали трагічні часи Руїни і воно, як уся Гетьманщина, занепало. Як не дивно, нове життя місту дав шляхтич — князь Станіслав Понятовський, небіж останнього улюбленого поляками короля Станіслава-Августа. Князь полюбив місто над Россю, навіть звільнив людей від кріпосних повинностей. У 1783 році військовий інженер, товариш Понятовського, Ян Генрік Мюнц почав будувати для нього в Корсуні палац та парк. Зодчий був ще й вправним графіком і залишив для історії десятки замальовок цікавих українських місць. Під кінець будівництва Мюнц скалічився і роботу завершував інший архітектор — Джон Ліндсей.
Палацовий ансамбль став візитівкою нового стилю, був першою неоготичною будівлею на теренах тогочасної Речі Посполитої. Сам польський король і австрійський імператор Йосип схвалили проект корсунського палацу.
У 1799 році Понятовський продав маєток російському царю Павлу І. Той подарував палац міністру юстиції генерал-прокурору Росії князю Петру Лопухіну. Павло І кохав доньку міністра Анну й у всьому сприяв її батькові. Лопухін, отримавши царський дарунок, знову закріпачив тутешніх православних. А маєток зазнав перебудов. У ньому запанував російський романтизм з елементами неоготики та класицизму.
Бузковий бал у палаці
Кожен, хто потрапляє до Корсуня, обов’язково відвідує історико-культурний заповідник. Зробили це й ми. Дорогою до нього не можна не побачити невеликий храм на величезному плацу, що на вулиці Шевченка. Це Спасо-Преображенська церква Київського патріархату. Місце знане тим, що тут відбувалися численні козацькі ради. Тут обирали гетьманом Івана Виговського. Тут після «чорної ради» присягав на вірність польському королю Юрій Хмельницький. Тут він згодом і склав булаву на користь Павла Тетері. Нині на плацу є пам’ятний хрест на честь відомих козацьких полковників Корсунського полку. На жаль, у місті досі немає меморіального знаку легендарному корсунцю Микиті Галагану. А неоковирний пам’ятник Леніну, що зовсім не вписується у колорит козацько-аристократичного міста, стоїть і нині...
Про Шевченка не забули. Сидить Кобзар, суворий і замислений, біля входу до палацового ансамблю. Пройшовши в’їзну браму під його поглядом, потрапляємо на центральну алею, що веде до розкішного парку. А праворуч на узвишші — величний палац Лопухіних-Демидових. На першому поверсі палацу — музей історії Корсунь-Шевченківської битви (24 січня — 17 лютого 1944 року). Корсунь-Шевченківська операція мала на меті оточення і знищення 60-тисячного німецького угруповання. Щоправда, тут німці не зазнали такої катастрофи, як під Сталінградом. З оточення їх вирвалося близько 35 тисяч, а загальні втрати радянської армії становили понад 80 тисяч чоловік. Це були здебільшого юнаки-новобранці, яких мобілізували з наддніпрянських сіл і ненавчених, інколи навіть необмундированих, кинули у корсунський «котел». З того пекла тяжко пораненим, але живим, вийшов батько одного з авторів цих рядків. Він також був 20-річним новобранцем, як і десятки його односельців, які склали голови під Корсунем.
На честь перемоги у «другому Сталінграді» з 3 травня 1944 року місту дали нову назву — Корсунь-Шевченківський. Коли створили музей історії битви, перед палацом встановили військову техніку тих часів. Розглядати танки, гармати, міномети цікаво відвідувачам заповідника. Втім, техніка, призначена для знищення людей, не вписується до витонченого, легкого стилю палацу, що свого часу вважався одним з найвишуканіших у Європі. Доречніше було б розмістити воєнну техніку в іншому місці. А в чарівному палаці Лопухіних-Демидових проводити всеукраїнські мистецькі акції, творчі зустрічі, бали.
— Ми вже організовували у найбільшому залі палацу Бузковий бал, — вислухавши ці міркування, каже директор заповідника Парасковія Степенькіна. — Чому Бузковий? Навесні наш ландшафтний стогектарний парк розквітає ніжним, духмяним бузком. Кілька його видів занесено до Червоної книги України, біологи заповідника дбають про їх збереження і розмноження. Парку — 230 років. Він такий романтичний, як і задумували автори: з шістьма мостами через Рось та її протоки. Є навіть один підвісний. Скульптури, водограї, Русалчине джерело, алея Любові, гора Янталка, вкрита цілющими рослинами, — це все неповторна палітра старовинного і, водночас, вічно юного корсунського парку.
Незабаром знаменні дати
Про історичні перипетії «староденного Корсуня» (так називав його Шевченко), ми дещо розповіли. А як і чим живе сучасне місто?
— У Корсуні-Шевченківському нині 21 тисяча жителів, — розповіла заступник міського голови Марина Оношко. — Маємо гімназію, ліцей, три середні загальноосвітні школи, педагогічне училище. На жаль, як і в більшості малих міст, молоді важко знайти роботу. Багато виїжджає на заробітки до Києва, Черкас, а то й у далекі краї. Не можемо похвалитися й народжуваністю. Якщо 2011-го на світ з’явилося майже чотириста немовлят, то минулого — близько двохсот. Смертність перевищує народжуваність.
У місті є декілька підприємств, однак, невеликих. На заводі «Восход», що випускає ґрунтообробну техніку, працює близько 300 осіб. Ще менше — на швейній фабриці, газовому господарстві, лісгоспі. Добре працює споживче товариство Укоопспілки, що має свій хлібозавод, плодоконсервний цех, колоритний ресторан в українському стилі.
— Нині працюємо над інвестиційним паспортом міста, — продовжує Марина Оношко. — Сподіваємося привабити до Корсуня-Шевченківського не лише вітчизняних інвесторів, а й зарубіжних. Адже маємо дуже тісні, взаємовигідні зв’язки з двома містами-побратимами — з польським Хойніце та німецьким Гіфхорном. Нещодавно німецька громадська організація «Коло друзів Корсуня-Шевченківського» привезла для районної лікарні гуманітарну допомогу — 65 функціональних ліжок та медобладнання. Наші лікарі протягом останніх двадцяти років навчалися, стажувалися у німецьких колег. Ми постійно співпрацюємо освітянськими, мистецькими делегаціями. Один з німецьких колекціонерів, що має приватний музей млинів, так захопився корсунським рестораном «Вітряк», що зробив його копію у своєму місті і має тепер добрий бізнес. У цілому, чималі надії покладаємо на розвиток легкої та харчової промисловості, сільськогосподарського машинобудування, туризму. Для цього у Корсуні-Шевченківському є всі умови.
Сподіваються корсунці й на увагу державних мужів до свого древнього міста. Адже нинішній рік, як і 2014-й, ознаменується для Корсуня-Шевченківського важливими датами. 90-ліття святкуватиме цього року педагогічне училище імені Тараса Шевченка. Місто, нагороджене орденом Вітчизняної війни І ступеня, наступного року відзначатиме 70-річчя Корсунь-Шевченківської битви. А найвидатніша для всієї країни дата — 200-річчя від дня народження Кобзаря — має для корсунців особливе значення. Тарас Шевченко дуже любив місто, багато тут малював. Досі у парку історико-культурного заповідника росте каштан, під яким відпочивав поет. А сам палац заповідника потребує капітального ремонту. Два роки обласна влада виділяла певні кошти на найнеобхідніші роботи, однак цього замало, щоб повернути історичній пам’ятці її красу та велич.
Старовинний Корсунь чекає на увагу і турботу про себе.
Олександр ВІВЧАРИК, Лідія ТИТАРЕНКО.
Фото Олександра ВІВЧАРИКА.
Палац Лопухіних-Демидових у Корсуні-Шевченківському.
