Дід Володь Литвин із мого рідного села Матюші Білоцерківського району завжди передплачував тільки ті газети, де я працював. «Для громадського контролю по-сусідськи», — пояснював він свою прихильність спочатку до «Київської правди», згодом до «Радянської України», а затим до «Голосу України». І справді, варто було мені з’явитися у родинному гнізді, як увечері дід тут як тут. Під пахвою заяложена папка з вирізками моїх публікацій. За вухом незмінний олівець — атрибут столяра. А чому? А як? А звідкіля це випливає? А чому ж негідника не можна одразу так і назвати?Іноді його зауваження були слушні. Більше того, працюючи над складними публікаціями, ставив себе на місце свого найактивнішого читача: чи зрозуміло написано, чи дохідливо...
Незважаючи на інвалідність, дід Володь був життєлюб, мав веселу вдачу, любив і цінив жарти. Ось одна історія, яку зрежисерував дід.
У першому листі з армії від дідового сина, новоспечений вояка аж в Угорщині згадав, що забув законсервувати свого мотоцикла. Тож просив батька провести регламентні роботи і залити у двигун півлітра мастила.
Спершу лист потрапив до рук діда Володя. І він вирішив перехитрити дружину. Почерк сина і його були дещо схожі, тож у рядку, де йшлося про півлітра мастила, дід дописав, щоб залили ще й півлітра горілки. Хіба ж баби розбираються в техніці?
Дописавши «і півлітра горілки терміново», дід Володь заклеїв конверта й поклав його на видному місці. А сам пішов на риболовлю.
Аж ось біжить до нього дружина: «Володь, Володь! Тут лист надійшов з армії, треба терміново залити у мотоцикл півлітра мастила і горілки! Ось тобі горілка, а мастило сам знайдеш у гаражі...»
Дід, вдруге прочитавши листа, геть знахабнів. «Але ж він просить, щоб я покликав на допомогу Петра Шевченка. А чоловіка треба потім пригостити». І на додаток до «технічних» півлітра він отримав стільки само «калимних» та закуску.
Удвох з Петром Шевченком під добру закуску «заливали» вони мотоцикл до перших півнів. Ось така історія.
Колаж Євгена ХИЛЯ.
