Ні для кого не є таємницею, що стати щасливим власником диплома, кандидатської чи докторської дисертацій, не кажучи вже про курсові роботи й наукові статті, нині може мало не кожен. До того ж із кожним роком цей бізнес-проект набирає обертів. Усе, що потрібно зробити майбутньому «вченому», — просто розщедритися. Розцінки дуже різні. Зазвичай вартість дисертації стартує від 5 тисяч гривень; роботи з медичного профілю дорожчі; технічний профіль і дорогий, і, кажуть, представлений нешироко. Це й зрозуміло, адже наукова робота в галузі фізики чи математики потребує чималих зусиль і часу. В Інтернеті пропонують навіть захист кандидатських дисертацій «під ключ»: пакет включає написання рукопису, автореферату, статей та їх публікацію, а також оформлення всіх документів та довідок і безпосередній захист. Тут уже вартість зростає в рази.

Якщо є попит, буде й пропозиція

«Голос України» вирішив дослідити тему. На запит «куплю диплом» в Інтернеті відгукнулися одразу кілька десятків сайтів. Деякі з них переконливо наголошували, що нинішня освіта не завжди відповідає своїм критеріям, а отже, краще мати липову «корочку», а знання здобувати на практиці. Ну що тут заперечиш? Утім, це не єдина причина, чому попит на «липу» з кожним роком зростає.

Проте, як зазначили вже в іншій конторі, телефон якої знайшла в оголошенні, розклеєному неподалік від офісу редакції, нині дипломи замовляють не так часто. На відміну, приміром, від курсових чи дипломних робіт. А на перше місце тепер виходять кандидатські дисертації.

— Сьогодні спостерігається певна мода на цей науковий продукт, — каже мій співрозмовник Юрій, який побажав не називати свого прізвища. — Навіть не мода, а помітний якийсь соціальний психоз. Люди йдуть за інерцією туди, куди й інші.

Що спонукає? Одних приваблюють гроші. Адже, маючи диплом кандидата наук, його власник може претендувати на певні доплати. Так, державний чиновник, отримавши вчений ступінь, автоматично збільшує свій посадовий оклад: за кандидатську — на 5 відсотків, за докторську — на 10. Варто зазначити, що вчені, які безпосередньо працюють на науковій ниві, приміром, у системі НАНУ, мають 15 відсотків за кандидата наук і 25 — за доктора. І якщо в останньому разі все виправдано, то пояснити, як учений ступінь впливає на виконання службових обов’язків людьми, що працюють зовсім в іншій царині, досить складно.

Утім, як каже Юрій, гроші далеко не першорядна причина, бо здебільшого люди прагнуть престижу. У такий спосіб вони самостверджуються. Дуже вже хочеться, щоб на візитці був ще один не зайвий рядок. Є й інша категорія — комусь кандидатська потрібна для статусу або отримання певної посади. Хоча остання також одна із категорій престижу.

— А якщо є попит — обов’язково буде пропозиція, — резюмує мій візаві.

На моє запитання телефоном ще до однієї фірми: чи не бояться, що правоохоронці легко можуть їх вирахувати, мені відповіли, що завжди можна домовитися.

Отже, можна легко полічити, що із сотні тисяч людей із ступенями власне на науку працюють лише трохи більш як 20 тисяч. Чим займається ще ціла армія увінчаних ступенями, можна лише здогадуватися. Слід також зауважити, що переважна більшість науковців готуються державним коштом.

Одне слово, справу поставлено на потік. А ось які наслідки матиме держава від таких горе-кандидатів, схоже, мало кого хвилює. Бо якби справді хвилювало, то на державному рівні могли б уже давно розробити закон, який унеможливлював би проходження таких дисертацій. Для цього потрібно не так багато. Треба мати спеціальну комп’ютерну програму, яка називалася б щось на зразок «Антиплагіату» і могла б «виловлювати» липові роботи. У розвинених країнах навіть публікація в наукових журналах не пройшла б, не кажучи вже про дисертацію. Бо там якраз і користуються такими програмами. А ще, на думку експертів, має бути рада громадських експертиз, яка б, через програму зокрема, й виловлювала такі речі. Утім, саме ті, хто має стояти на варті, найбільше й грішать липовими дипломами. Тож коло замикається.

До того ж у вже чинних українських законах відсутнє покарання за незаконне здобуття вченого ступеня: і тим, хто продає дисертації, і тим, хто їх купує, покарання не загрожує. Найгірший варіант для покупця ступеня — відмова в затвердженні. Але в середньому із півсотні липових претендентів на кандидата чи доктора наук відсіюють лише одного, констатують експерти.

Корінь зла — в пониженому імунітеті до неправди

Тим часом директор департаменту атестації кадрів Міністерства освіти і науки, молоді та спорту Віктор Бондаренко на запитання «Голосу України», як зупинити вал фальшивих наукових праць, і сам поставив запитання: чому сьогодні люди позичають гроші, а потім не повертають? Тож чиновник ще раз підкреслив, що відповідь, найпевніше, лежить у площині моралі. Що ж стосується того, чи достатньо працює його орган на шляху до запобігання фальшивкам, Віктор Дмитрович зауважив, що лише торік було скасовано 17 робіт: із них 14 кандидатських та 3 докторські. До того ж наше законодавство виписано так, каже В. Бондаренко, що жодної кримінальної відповідальності люди не понесли. І в цьому теж є неабияка проблема. Адже за кордоном із фальшивками борються набагато кардинальнішими способами.

Член ВАК академік Анатолій Загородній вважає, що проблема липових корочок стосується не лише наукових ступенів. Усе це віддзеркалює досить природне бажання бути не гіршим, ніж шановані в суспільстві люди. Згадаймо хоча б Мартина Борулю, який намагався отримати підтвердження свого дворянського походження, хоча у практичному плані, крім додаткових видатків, це йому мало що давало. Інша річ, що суспільство має захищати себе від липових фахівців і науковців, як, утім, і від липових діячів будь якого іншого штибу. Бо вони дискредитують справжніх, вони приймають некваліфіковані рішення, гальмують поступ тощо.

Чому ж тоді суспільство не може сказати рішуче «ні» всім тим, хто хоче отримати незаслужене? Відповідь теж очевидна: суспільство не здатне це зробити через глибоку кризу суспільної моралі, так само, як із тієї ж причини воно не здатне подолати корупцію, хабарництво, зловживання службовим становищем.

— Думаю, що корінь зла саме в цьому, бо шлях до кандидатського, тим паче докторського диплома, дуже нелегкий, особливо якщо його долати чесно, каже А. Загородній. Потрібно знайти наукового керівника, вступити до аспірантури, здати кандидатські іспити, опублікувати наукові праці, написати дисертацію, пройти «чистилище» в себе на кафедрі чи на семінарі відділу, переконати експертів від спеціалізованої ради, опонентів, публічно захистити дисертацію на засіданні спеціалізованої ради, і, нарешті, робота має не викликати сумнівів у членів експертної ради (спеціальний орган при Департаменті атестації кадрів Міністерства освіти і науки, молоді та спорту (МОНмолодьспорту) та атестаційної колегії того ж міністерства. Твердо переконаний, що якби кожна ланка атестаційного процесу працювала з належною вимогливістю, липових дипломів було б набагато менше. Там, де є наукові школи, в яких підтримується не лише науковий рівень, а й висока моральність, принципове ставлення до оцінок наукових результатів, фахівців з липовими дипломами немає. На жаль, така принциповість присутня далеко не завжди.

Учений також вважає, що лише адміністративними заходами проблему не розв’язати. Потрібно ще й підвищення ролі науковців в атестаційному процесі, а сам процес має бути більш прозорий. Наукова спільнота має створити атмосферу нетерпимості як до тих, хто хоче отримати ступінь незаслужено, так і до тих своїх колег, хто їм у цьому «допомагає».

Через плагіат — у відставку

Міністр освіти Німеччини Аннетте Шаван змушена була піти у відставку через те, що її кандидатська дисертація визнана вченою радою Дюссельдорфського університету плагіатом. Сталося це через 33 роки. Рада факультету ухвалила рішення про позбавлення Шаван ступеня кандидата філософських наук, оскільки в дисертації міністра знайдено дуже багато цитат без зазначення джерел, а також не вказано використані нею праці. За відкликання кандидатського ступеня проголосували 12 із 15 членів ради. Поки що Аннетте Шаван готується опротестувати рішення вчених мужів і наголошує, що помилок припустилася через неуважність. Хай там як, а розголос позбавив високопосадовця крісла і серйозно заплямував репутацію. У нас поки що таких прецедентів не було.

ДОВІДКОВО

За даними Держстату, станом на 2011 рік Україна мала 14 895 докторів наук і 84 979 кандидатів. Із них на науковій ниві трудяться відповідно 4 417 докторів та 16 176 кандидатів наук. До того ж, як повідомили «Голосу України в НАНУ, в системі академії на сьогодні налічується 2 564 доктори та 7 956 кандидатів наук.

Вивіска змінилась, проблема залишилась

Так коментують у науковому середовищі ліквідацію Вищої атестаційної комісії. Тепер, як відомо, її функції виконує відповідне відомство при Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту. Якщо коротко, то нині отримати вчений ступінь «потрібним» людям ще простіше, адже рішення залежатиме не від ученої спільноти, а від міністерських чиновників, кажуть експерти.

Як зазначив у своєму коментарі «Голосу України» експерт ВАК з 1996 року Валерій Бебик, після ліквідації Вищої атестаційної комісії при Кабінеті Міністрів України (стара назва ВАК) процес захисту дисертацій був заблокований майже на рік і виникли великі черги здобувачів вчених ступенів у спеціалізованих вчених радах. Тим часом виші, які розраховували на прихід цих випускників на кафедри, теж мали певні проблеми, оскільки процеси ліцензування та акредитації ВНЗ з певних спеціальностей залежать від кількості викладачів, що мають відповідні вчені ступені.

Учений, щоправда, запевнив, що механізми перевірки на плагіат у МОНмолодьспорту існують. Практично більшість дисертацій пропускається через комп’ютерний тест перед тим, як потрапити на експертну раду Вищої атестаційної колегії цього міністерства (нова назва ВАК).

Після висновків експертних рад дисертації йдуть на затвердження колегії міністерства, яка й ухвалює рішення про видачу диплома доктора чи кандидата наук.

Утім, як каже експерт, перевірка на плагіат може здійснюватися не тільки з ініціативи апарату ВАК, але й унаслідок письмового звернення будь-кого з науковців, котрі з якихось причин упевнені, що якась робота має запозичення чужих текстів.

Отже, запобіжники є. Валерій Бебик також розповів, що на його пам’яті були випадки скасування рішень спеціалізованих вчених рад, які створюються на базі ВНЗ чи наукових установ. Після цього зазвичай така спецрада потрапляє до «чорного списку» і в неї виникають серйозні проблеми з перезатвердженням її роботи на новий трирічний термін.

— Проте, як на мене, каже пан Валерій, у цих наукових процедурах є дуже багато бюрократичних перепон. Наприклад, має місце вимога, щоб у складі спецрад було 2/3 штатних докторів наук. Це абсолютно нереально й непотрібно. Достатньо, щоб голова і вчений секретар спецради були штатними працівниками освітньої чи наукової установи. Хіба ж наявність або відсутність запису у трудовій книжці професора впливає на якість дисертації його аспіранта?

Аналогічно є вимога до ВАКівських наукових журналів, щоб у складі редколегії було не менш як 6 штатних докторів наук з відповідного наукового напряму. Усі чудово розуміють, що ці редколегії існують лише на папері. Річ у тім, що ця робота не оплачується, й реально до друку статті готують головний редактор, науковий та літературний редактори і коректор.

Загалом, каже Валерій Бебик, є дуже простий спосіб перевірки дисертацій, які були захищені людьми у владі чи бізнесі. Якщо після захисту такий «науковець» протягом кількох років не опублікував жодної статті в наукових журналах, можна з чистою совістю стверджувати, що він ту роботу не писав.

І ще. У спорті в людини, яка виграла Олімпіаду, а через кілька років була впіймана на допінгу, медаль забирають. Чому б і нам не забирати дипломи в липових докторів і кандидатів наук, які не доводять свою наукову кваліфікацію подальшими книжками, статтями чи патентами?

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.