Роль Декларації про державний суверенітет у становленні народовладдя

Структурування і функціонування суспільства спонукають повернутися до витоків сьогочасних здобутків і прорахунків. Державність, у свою чергу, як виразник, представник і захисник інтересів усіх громадян незалежно від віросповідання, походження, національної приналежності, майнового стану так само має ґрунтуватися на зрозумілих і всеосяжних правових засадах.

Якщо розглядати новітній поступ соборної, незалежної України, то варто виокремити перший основоположний документ — Декларацію про державний суверенітет.

Як рухався наш модерний конституціоналізм?

Право кожного виборця — вимагати від Президента України у здійснюваних ним заходах правової реформи виконати волю народу, яка закріплена в Декларації про державний суверенітет України: «Декларація є основою нової Конституції України». За принципом верховенства права це повинно стати головною метою Конституційної Асамблеї в усій складовій правової реформи.

Питання діяльності асамблеї має і етичні виміри взаємоповаги різних гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової, і професійне правове співвідношення рівної відповідальності всіх гілок влади перед народом України за публічність і демократичність узгодження дій, котрі стосуються конституційної діяльності, насамперед, законодавчої, а відповідно виконавчої та судової гілок влади.

Безсумнівно, Президент України є гарантом чинної Конституції України, тобто гарантом забезпечення її неухильного виконання і захисту прав та свобод усіх учасників конституційних правовідносин. В Україні також є конституційна юрисдикція та її конституційна етика, що мала б виявитися в мотивованих висновках Конституційного Суду України.

Споконвіків значимість, осмислення і визначення конституційної компетентності та її реалізація з метою конституційного регулювання — це справа всього народу України як єдиного джерела влади в країні. Тому саме народ і має підтвердити вже ним визначені в 1990—1994 роках напрями конституційного розвитку стосовно співвідношення громадянського суспільства і держави та забезпечення прав, свобод і обов’язків громадян.

Тобто йдеться про: 1) забезпечення конституційного права народу України, фактично об’єднаного в громадянське суспільство, завершення його статусу, знищеного скасуванням попередніми «вождями» ІІІ розділу проекту Конституції — Громадянське суспільство і держава; 2) захист права народу, сформульованого у восьми главах цього розділу під час обговорення народом проекту Конституції України в 1992—1994 роках; 3) створення демократичних умов для вільного волевиявлення та прийняття народом України мотивованого рішення.

Народовладдя є історичним явищем, притаманним античній Київській Русі первинно з виборними владою, князями і судочинством. Історія українського суспільства це відображає, особливо за часів козацтва України.

Справжнє правове відродження народовладдя розпочато в Україні  1989 року публікацією та обговоренням проекту альтернативного закону України про народовладдя, норми якого закріпила Верховна Рада УРСР ХІ скликання в законі України про вибори (1989-й). Це перший етап відродження.

Другий етап — активна діяльність громадян і прогресивних сил для організації та проведення справді демократичних виборів у березні 1990 року, які здійснювалися без майнових цензів, хабарів і корупційного супроводу.

Третій етап — 16 липня 1990 року, коли конституційною більшістю в 357 голосів Верховна Рада УРСР ХІІ скликання закріпила Декларацію про державний суверенітет України та ІІ розділ — НАРОДОВЛАДДЯ (Декларація... К. 1990, с. 4; книга «Декларація про державний суверенітет України. Історія прийняття, документи, свідчення». Ж. «Рута». 2010, с. 13—14).

Четвертий етап — публікація та обговорення проекту нової Конституції України як виконання волевиявлення народу, закріпленого положенням, що «Декларація є основою нової Конституції України». Цей проект базувався на декларації та містив розділ ІІІ «Громадянське суспільство і держава».

У ювілейній книзі 2010 року про декларацію опубліковано звернення Президента до читачів і народу, де, зокрема, зазначено:

Сказане Президентом України в зверненні посилює історичне значення, роль та оцінку декларації у необхідності її реалізації в нормах Конституції України і законах для розвитку справді важливих сфер життя України на основі цього історичного документа.

Водночас на цьому тлі чітко проступила і головна причина того, чому декларацію за президентства Кравчука і Кучми було знівельовано в формуванні проекту нової Конституції, а потім узагалі виключено з Преамбули її проекту і розгляду Верховної Ради України. Це небажання надавати владу народу, а державу і чиновників переводити під його контроль.

Тому і знищено розділ третій про статус громадянського суспільства. Тут є безпосередня причетність Кравчука як Президента країни і голови тодішньої Конституційної комісії Верховної Ради. Після прийняття нової Конституції України 28 червня 1996 року Мороз і Кучма підписали нормативно-правові документи без наявності посилання в Преамбулі на декларацію, а також без знищеного третього розділу — Громадянське суспільство і держава.

Необхідно назвати такі факти: 1) розвал Чорноморського пароплавства; 2) антиконституційний незаконний розпуск та припинення повноважень Верховної Ради УРСР ХІІ скликання; 3) незаконне перенесення Дня незалежності України з 16 липня 1990 року на 24 серпня 1991 року; 4) протиправність таких дій призвела до вакханалії з віднесенням Декларації про державний суверенітет до юридично невизначеного періоду в історії України; 5) поставлена під сумнів не тільки чинність Конституції України зі змінами та доповненнями на основі декларації; 6) поза межами декларації і Конституції залишилися закони про економічну самостійність України, Збройні Сили України, правоохоронні органи (міліцію, прокуратуру, службу безпеки); 7) внесено невизначеність у рішення судової влади та застосування законів України щодо судової влади, прийнятих або уведених в дію з наданням юридичної сили до 24 серпня 1991 року; 8) виявилося неефективним застосування укладених міжнародних договорів, наприклад, ратифікованого парламентами обох країн із обміном вірчими грамотами договору з Росією від 17 листопада 1990 року, що безпосередньо стосувався території і кордонів України. Аналогічною цьому виявилася ситуація з островом Тузла; 9) поставлено на межу позаюрисдикційного стану здійснені операції із земельними ресурсами згідно з Земельним кодексом України від 17 грудня 1990 року; 10) є сумнівним для застосування Закону України про місцеве самоврядування від 07 грудня 1990 року і сучасний стан його розвитку; 11) ще нестійкому народовладдю і громадянському суспільству України перший виклик було зроблено спробами замовчування та ігнорування декларації. У невизначене становище поставлено міжнародні відносини діяльності України з 16 липня 1990 року по 24 серпня 1991 року, включаючи фактичне і юридичне визнання юридичних фактів про незалежність України; 12) негативно склалися обставини і виникли труднощі щодо захисту грошових вкладів громадян України в сумі майже 130 млрд. доларів США; 13) безвідповідальність і зловживання призвели до незаконних дозволів на передання або розпродаж військового майна та збройного арсеналу України; 14) загалом допущена в Україні плутанина з економічним законодавством, що призвело значною мірою і до фактичного економічного падіння України та появи «кравчучок» у європейському просторі (мабуть, найвиразніша особиста заслуга Кравчука в економічному «прориві» України).

Перший. На річних зборах Асоціації народних депутатів України в січні 2013 року виступили два учасники діяльності Конституційної Асамблеї. Першим узяв слово В. Крижанівський. Він лише чесно назвав себе аматором у конституціоналізмі, але інженер-будівельник за освітою громив Маляренка В. Т., доктора юридичних наук, професора права за його виступ на Конституційній Асамблеї.

Солідно й виважено виступив інший член Конституційної Асамблеї — Крючков Г. К., який логічно поставив питання про низький рівень роботи асамблеї і невизначені її завдання. Публічно поділився він і «таємницями» організації її роботи.

Другий. Декларація поки що не була і не є предметом розгляду на Конституційній Асамблеї. Судячи з виступів і бесід з іншими членами асамблей, вона може і не стати об’єктом досліджень та обговорень.

Третій. Враховуючи волевиявлення народу України про прийняття декларації і сказане Президентом України В. Януковичем у щирому зверненні до читачів, цей історичний документ має стати предметом творчого розгляду на Конституційній Асамблеї.

Четвертий. Декларація про державний суверенітет України — це не абстракції.

Декларація є конкретним історичної ваги і значення документом, який містить положення про цивілізоване формування громадянського суспільства, правової держави та реалізацію й захист прав і свобод громадян. З цією метою в декларації закріплено системне становлення перспектив розвитку України з чіткою класифікацією конституційної розбудови незалежності України:

А. Преамбула містить закріплені у ній конституційні засади: а) виражаючи волю народу України; б) прагнучи створити демократичне суспільство; в) виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини; г) шануючи національні права всіх народів; д) дбаючи про повноцінний політичний, соціальний і духовний розвиток народу України; е) визнаючи необхідність побудови правової держави; є) маючи на меті утвердження суверенітету і самоврядування народу України.

Б. У декларації сформульовані та закріплені положення в таких розділах:

І. Самовизначення української нації.

ІІ. Народовладдя.

ІІІ. Державна влада.

ІV. Громадянство України.

V. Територіальне верховенство.

VІ. Економічна самостійність.

VІІ. Екологічна безпека.

VІІІ. Культурний розвиток.

ІХ. Зовнішня і внутрішня безпека.

Х. Міжнародні відносини.

У передостанньому, десятому, розділі чітко закріплено і такі важливі конституційні положення: а) Україна вступає в правові відносини як суб’єкт міжнародного права; б) бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів республіки; в) виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування; г) безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах; д) визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

В. У підсумковому розділі історичного документа новітнього етапу розвитку України закріплено: «Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції республіки при укладенні міжнародних угод».

Г. Пропонується здійснити історико-правові порівняння епох, наприклад:

а) історичного значення «Руської Правди» та її ролі в Литовських статутах, договору між Україною та Росією 1654 року, прийняття Конституції Пилипа Орлика в 1710 році, намагання царської самодержавної імперської Росії зламати закріплену в ній волю козацтва України.

б) пізнання і використання досвіду особливого періоду з 1728-го по 1807 рік, у якому царський режим проводив правову реформу в Україні, але не зламав волі козацтва і всього народу. Самодержавство так і не внесло в сенат Росії на розгляд «Права, за якими судиться малоросійський народ».

в) історичної ролі «Прав...», які формально залишилися проектом, але є важливим предметом досліджень і пізнання для розвитку сучасних правових реформ, оскільки тодішня Україна постійно застосовувала їх у практиці управління суспільством та в судочинстві за своїми звичаями і традиціями.

а) історичного прикладу США. Декларація 1776-го стала основою прийнятої протягом трьох років Конституції Сполучених Штатів, що з незначними поправками діє і досі.

б) не менш яскравого прикладу і з Декларацією Франції 1779 року, яка теж покладена в основу Конституцій Франції і стала змістом та зразком поваги до волевиявлення французького народу, включаючи і вибори 2012-го.

в) і цілком сучасного європейського прикладу світового значення. Ним є Конституція для Європи, або Лісабонський конституційний договір 2008 року, який, на певних умовах, відкритий підписанням і для України.

В його основі теж лежать здобуті народами деклараційні надбання, що визнані людством і є базовими для Всезагальної декларації з прав людини від 10 грудня 1948 року.

3. Вищезазначене є логічною підставою для з’ясування причин та умов невиконання колишніми державними керівниками України вимог декларації від 16 липня 1990 року, яка є правовою «основою нової Конституції України» як результату волі абсолютної більшості народу.