Нещодавно в парламенті зареєстровано дві мої законодавчі ініціативи. Перша — про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо зазначення у свідоцтві про народження дитини її національності. Друга — про внесення змін до Положення про паспорт громадянина України, в якому пропонується дати змогу співвітчизникам вносити дані про свою національність до паспорта. Відповідні записи можуть робитися добровільно, за бажанням самого громадянина.
Із моменту реєстрації законопроектів я отримав сотні відгуків. Листи приходять поштою, на електронну адресу, на Фейсбук, до громадських приймалень... Ніколи не сподівався, що питання національності набуде такого резонансу. Але це тішить, адже за цими листами відчуваєш підтримку виборців, їхню небайдужість до майбутнього української нації, а відтак переконуєшся у правильності своїх намірів.
В інтерв’ю народного депутата України кількох скликань Григорія Омельченка в газеті «Голос України» від 28 грудня 2012 року мене вразив і змусив замислитися шокуючий факт: за даними статистики, за останнє десятиліття в Україні народилися понад 7 мільйонів дітей. А от хто вони за національністю? Даних про це немає, а 7 мільйонів — це, між іншим, населення середньоєвропейської країни!
Аналізуючи законодавче регулювання цієї проблеми, я дійшов кількох висновків.
Перший — чинне законодавство України містить поняття ідентифікації особи за національною ознакою.
Так, зокрема, Закон України «Про національні меншини в Україні» визначає, що «Верховна Рада України, виходячи із життєвих інтересів української нації та всіх національностей... приймає цей Закон з метою гарантування національним меншинам права на вільний розвиток».
Більше того, цей закон гарантує громадянам України, незалежно від їхнього національного походження, «рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення».
Також у законі зазначено, що «громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність. Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається».
Ось тут виникає низка суттєвих запитань: як, а найголовніше, кому гарантувати всі ці права, якщо жоден документ, який посвідчує особу громадянина, його національності не визначає? Кому і чому було вигідно протягом першого десятиліття незалежності України зробити все для того, щоб із реєстраційних документів прибрати графу «національність»? Яку мету переслідували ці люди?
Мимоволі згадується вислів першого Президента України Леоніда Кравчука, що в Україні як демократичній і правовій державі всім неукраїнцям має бути краще, аніж в їхніх національних державах. Імовірно, Президент знав, про що каже...
Другий висновок — закону, який прямо забороняв би зазначати національність в реєстраційних документах, не існує.
Є лише постанова Верховної Ради України від 26 червня 1992 року «Про затвердження положень про паспорт громадянина України, про свідоцтво про народження та про паспорт громадянина України для виїзду за кордон», з якої зусиллями так званої комуністичної «групи 239» було вилучено графу «національність».
Також існує постанова Кабінету Міністрів України від 12 вересня 2002 року №1367, прийнята під головуванням тодішнього глави уряду А. Кінаха, якою затверджено зразок бланку свідоцтва про народження, куди свідомо не внесли зазначену графу.
Отже, з 2002 року органи реєстрації актів громадянського стану не зазначають в реєстраційних документах ні національності батьків у свідоцтві про народження, ні національності всиновленої дитини, ні національності померлого. Крім того, відтоді в Держкомстаті України не ведеться статистичний облік народжених дітей за національністю. Схоже, від початків незалежності йде тиха бюрократична війна проти українського народу, війна на знищення у такий спосіб цілої нації!
Здавалося б, не змогли впродовж століть виморити українців голодоморами, депортаціями до Сибіру чи м’ясорубками у великих і малих війнах, тому вирішили це зробити непомітно — просто затвердити зразки реєстраційних документів, в яких не передбачена графа «національність». І ведуть цю війну проти власного народу можновладці, які живуть в незалежній європейській державі, але й далі ностальгують за «великим і непорушним». Але ж впав давно «непорушний», і нинішні «нащадки Ілліча» нарешті мали б це усвідомити!
Третій висновок — права титульної нації в Україні жодним чином не захищені.
Ідеться про титульну націю нашої держави — українців. Закон України «Про національні меншини в Україні» впродовж
20 (!) років чітко регламентує питання визначення національності громадян, які відносять себе до нацменшин: «До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою».
Керуючись положеннями цього закону, представниками національних меншин слід уважати всіх, хто за національністю не є українцем. Гаразд, а хто ж тоді українці? Де знайти визначення цього поняття? Як їх ідентифікувати? За логікою цього закону, мала б бути якась інша норма закону, яка, власне, дає визначення саме українцям, а вже закон про нацменшини гарантує права представників цих меншин стосовно титульної нації.
Але ж такого закону немає! Натомість є Закон України «Про закордонних українців», в якому закордонний українець тлумачиться як «особа, яка є громадянином іншої держави або особою без громадянства, а також має українське етнічне походження або є походженням з України».
Чи не дивно, що українцями вважають не тих, хто живе і працює в Україні, а тих, котрі емігрувавли в першій, другій, третій хвилях еміграції (заробітчанства) і є громадянами інших країн? А тоді хто і як має ідентифікувати українця, що проживає в Україні, має українське етнічне походження та належить до української нації?
Отже, всупереч статтям 21—24 Конституції України, за якими всі люди рівні у своїй гідності та правах, саме українці, як титульна нація держави, позбавлені свого права на ідентифікацію за національною ознакою, бо ж національні меншини таке право мають.
На тлі цього закиди скептиків про те, що повернення в паспорт графи «національність» може спричинити ймовірність дискримінації людей за національною ознакою, видаються, щонайменше, смішними та безглуздими.
Я ж своїми законопроектами жодним чином не націлений підвищувати авторитет української нації за рахунок інших етносів, які проживають в Україні, розпалювати міжнаціональну ворожнечу чи нетерпимість, я хочу домогтися, щоб кожна особа за власним бажанням (!) мала можливість в реєстраційних документах зазначати хто вона, яка в неї національність. Цією диспозитивною нормою однаково можуть скористатися українці, американці, росіяни, грузини, євреї, німці, одне слово — кожен. Ось і вся суть. Повторюю: закиди про загрози виникнення дискримінації я категорично відкидаю.
Наостанок ще один цікавий аргумент. Верховна Рада України 5 листопада 2009 року ухвалила спеціальний Закон України №1707-VІ «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за злочини з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості». Статті ККУ про умисне вбивство, умисне тяжке тілесне ушкодження, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження та низку інших (побої і мордування, катування, порушення рівно-правності) доповнили новим терміном — національна нетерпимість.
Постає просте і логічне запитання: яким чином слідчий орган внутрішніх справ чи прокурор встановлюватиме національність особи при порушенні кримінальної справи, якщо в Україні жодним нормативно-правовим актом не передбачено фіксацію національності особи? Як, на підставі якого документа Уповноважений Верховної Ради України з прав людини зафіксує своє провадження в разі надходження до нього звернення представника одного із 136 етносів, що проживають в Україні?
На сьогодні представники жодної з офіційно зареєстрованих організацій національних меншин не заперечили проти встановлення законом України права внесення запису про національність до свідоцтва про народження, паспорта, свідоцтва про шлюб, усиновлення чи удочеріння, свідоцтва про смерть. Упевнений, якщо соціологи захочуть провести загальноукраїнське соціологічне опитування з цієї проблеми, його результат буде очевидний. Усі ці аргументи свідчать про необхідність прийняття таких законопроектів.
Прикро, що більш як через 20 років після здобуття Україною незалежності ми повинні думати про те, як урівняти в правах з національними меншинами титульну націю держави — українців! Ми маємо це зробити, якщо хочемо, щоб представники всіх національностей, які живуть в Україні, почувалися гідними громадянами країни. А громадянська гідність, на моє глибоке переконання, неможлива без гідності національної.
А як у них?
Свого часу я стверджував, що є велика вірогідність повернення графи «національність» до паспортів в одній із країн ЄС. Нині констатую — це Латвія. Латвійський сейм почув своїх громадян і прийняв відповідний закон. Отже, з 1 квітня всі громадяни Латвії зможуть вписувати до своїх паспортів національність. Колись Росія також намагалась розігрувати в цій країні «національну карту», але латвійському керівництву вистачило політичної волі й мужності зважено підійти до національного питання. Воно не роз’єднало державу, бо було вирішено цивілізовано.
Олег КАНІВЕЦЬ, народний депутат України.
