Надзвичайно схвилювала мене, як ветерана зв’язку, стаття Людмили Ольховської «Семеро з ложкою», надрукована в «Голосі України» 12 січня 2013 року. Зачепила вона досить ґрунтовним аналізом «діяльності» керманичів вітчизняної пошти й водночас холостих, з точки зору наслідків, неодноразових виступів газети, які залишилися без реагування правлячих кіл. Або аргументи для них були слабкими, або самі урядовці — сліпоглухонімі.
Питання, які порушую, передусім стосуються обслуговування споживачів, свавілля у ставленні до них, утискування
їхніх інтересів як «Укрпоштою», так і Національною комісією з регулювання зв’язку. Якщо сформулювати їх стисло, то це — як кілька запитань без слова «чому».
Вартість пересилання поштових відправлень у межах одного населеного пункту прирівняна до тарифу за пересилання їх по країні, хоча витрати в першому випадку менші.
Однакова вартість пересилання поштової листівки у відкритому вигляді та листа в конверті.
Не проставляють календарний поштовий штемпель із зазначенням дати надходження пошти до відділень зв’язку, які її доставляють. Це дезорієнтує адресата і надає можливість уникнути відповідальності за затримку. Приховуються порушення контрольних строків просування кореспонденції.
Періодична преса на міжрайонному рівні доставляється невчасно.
Є чимало й інших запитань. Чому, наприклад, стало платним оформлення передплати як поштова послуга та чому, приймаючи плату за електроенергію, пошта також збирає комісійні, хоча енергозбути мають з нею угоди і сплачують їй за це, інакше їм довелося б відкрити свої пункти приймання платежів.
І останнє: доки галузь, створену державою і народом для держави і народу, руйнуватимуть зайди, для яких пошта стала джерелом надприбутків?!
Петро ДЮКОВ, ветеран зв’язку, журналіст.
