Ольга, 20 років, студентка:
У моїй родині останнє слово завжди було за батьками. Я була пізньою дитиною, а отже, дуже очікуваною та бажаною. З дитинства кожен мій день був розписаний похвилинно: танці, вивчення іноземних мов, музична школа, малювання. Про вільний час й гадки не було.
Батьки хотіли виховати мене всебічно розвиненою особистістю, тому завантажували різноманітними секціями. За це я їм вдячна. Всі знання та навички, що я здобула у той час, допомагають тепер мені у житті. Але раніше поряд із вдячністю приховувалася й образа. Через завантаженість у мене не було товаришів, я не мала часу на розваги, як мої однолітки. Мабуть, тому часто з ними конфліктувала.
Розпорядок дня починався й закінчувався в один і той само час. Підйом о сьомій, далі — на навчання, після школи — відвідування різних гуртків. Увечері — повернення додому і виконання домашнього завдання, потім — півгодини на вечірній мультфільм та о дев’ятій — відбій.
Так продовжувалося до років 15—16, поки я вперше не закохалася. На щастя, взаємно. Розказати про це своїм батькам не наважувалася. А оскільки вже у 16 років я самостійно відвідувала свої заняття, то про мою відсутність на уроках ніхто з дорослих і не здогадувався. Так, кожен мій гурток з триразового відвідування змінився на одноразове, а іноді й зовсім випадав із графіку.
Тривали мої походеньки недовго. Місяців зо два. Батьки, помічаючи зміни у моїй поведінці, неуважність, байдужість, вирішили зателефонувати до керівників занять та запитати про мої успіхи. Тут уся моя «конспірація» і виплила назовні. Галасу було, як на мене, аж через край. Відтоді життя моє перетворилося на пекло. Постійні сварки, контроль дій, домашній арешт, пригнічений стан, заборона бачитися із коханим, галас та сльози. На знак протесту декілька разів тікала з дому, але такі мої витівки тільки погіршували ситуацію.
На щастя, тоді я була в дев’ятому класі, а тому вирішила вступати до коледжу — подалі від свого міста. Так і перебралася до Києва. Мешкала у гуртожитку. Батьки мене тоді ледь відпустили. Можна сказати, що практично пішла з дому.
Минув час, і рани потрохи загоїлися. Обидві сторони зрозуміли свої помилки: батьки — що занадто опікувалися та контролювали мене, я — що почала обманювати.
Нині приїжджаю до свого міста лише на свята, навідую родину. Конфлікти з батьками зійшли нанівець. Адже за час моєї відсутності ми так сумуємо один за одним, що часу на сварки просто шкода. А нещодавно познайомила їх зі своїм хлопцем. Мати з батьком спокійно сприйняли його та вже жартують щодо майбутніх онуків.
Загалом, наш конфлікт залагодився, хоча і в ненайгуманніший спосіб. Але ми намагаємося не згадувати про ті події. Буде нам життєвий досвід...
