Маленький фермер готовий перемогти аграрних гігантів

Практично все своє трудове життя пропрацював в Гальчинцях — був там головою колгоспу, а тепер став фермером. Пережив і побачив багато чого — розквіт колективного господарства і його повний розвал, етапи реформування і його наслідки, створення перших фермерських господарств і формування агропромислових інвестиційних компаній... Хотів того чи ні, а мимоволі став учасником багатьох подій і процесів, тому маю з чим порівняти.

Тепер заведено казати, що для розвитку села немає грошей. І заробити їх там, начебто, теж неможливо. Але повернімося в історію на пару десятиліть. Наш колгосп, згадує Леонід Стецюк, а він хоч і був доволі міцним, не називали флагманом галузі, швидше — такий собі середняк, а все-таки щороку самотужки будував три—чотири кілометри дороги. Можу навіть похвалитися, що і за час мого головування понад тридцять кілометрів нового шляху з’явилося. А що тепер? Тільки й галасу скрізь, що нема грейдера та жмені щебеню, щоб ями на тих дорогах засипати. Бо на це грошей не передбачено.

Підемо далі. Кожен рік у господарстві ми зводили вісім-десять хат — цілі вулиці виросли, які потім безплатно(!) передавали спеціалістам. Чи, наприклад, самотужки господарство збудувало школу. Гарну, двоповерхову. І пішло на це два роки. Причому, якщо для села це стало подією, то в масштабах області на неї навіть особливої уваги не звертали, бо таким було загальне правило. Тепер же тільки десь сільський дитсадок відремонтують — скільки вихваляння. А якщо в області за рік здається одна-дві школи — то це вважається неабияким досягненням.

Правду кажучи, такі порівняння аж ніяк не на користь теперішнім здобуткам. Але чому все так змінилося? Адже село, люди в ньому, землі навколо, поля і врожаї на них — все залишилось. Зате плоди праці незрівнянні. Особливо ті, які отримує селянин і громада. Про те, що мають великі орендарі, — окрема розмова.

Тепер для всієї тієї розрухи, що панує в селі, одне пояснення — немає коштів. Але звідки, скажімо, вони брались у тому самому колгоспі? Діяв дуже простий та ефективний принцип: прозвітувало господарство в кінці року про обсяги виконаних будівельних робіт — на початку нового отримало від держави повну компенсацію їх вартості. Ось в цьому і була реальна підтримка не так господарства, як села, його громади.

Тепер, начебто, теж чуємо, що робиться багато для підтримки аграрного сектору економіки — різні програми, дотації, компенсації... Та як почнеш в них розбиратись, а тим паче — захочеш отримати ту бюджетну копійку, то одразу замислишся, на кого ж вони розраховані, ці програми?

Було якось, негода знищила урожай на наших полях, і я як фермер подав документи на відшкодування втрат через стихійне лихо. Правду сказати, отримав тоді 60 тисяч гривень. Але минає кілька років і раптом ... отримую виклик до суду, а там кажуть: маєш віддати ті гроші та ще пеню — загалом 72 тисячі гривень. Як же так? Коли оформляли документи, жодного натяку не було на те, що потрібно буде повертати. А тепер раптом виявляється, щось там не так, одне слово, повертай, скільки взяв та ще й з наваром.

Спробували знайти справедливість у суді — пройшли не одну інстанцію, а гроші все одно довелось повернути всі та ще й з верхом. Ну хіба після цього мені ще захочеться допомоги від держави?

Як тут не згадати одну народну приповідку про те, як пішов дядько позичати у лихваря гривню, бо немає за що купити насіння. А, мовляв, як тільки збере врожай — одразу віддасть борг. Лихвар гривню дав, але попросив залишити у заставу сокиру. І ще виставив умову: за позичене треба сплатити відсоток, тож повернути потрібно буде вже не гривню, а дві. Позичальник змушений був погодитись і на таке, бо ніде дітись. Уже зібрався йти, як чує у спину: «Знаєш, тобі й у жнива гроші треба будуть, тоді віддавати всю суму буде важко, то ти частково розрахуйся тепер. Хоча б наполовину. Потім легше буде». Справді, як із тим не погодитись, що й у жнива зайвої копійки не знайдеться. Тож селянин слухняно віддав гривню. Прийшов додому та й каже дружині: «Як же воно так виходить? Наче, все по закону робив, а прийшов без грошей, віддав сокиру та ще й гривню винен»... Анекдот, але хіба він не нагадує нинішні реалії?

Як безперечна турбота про розвиток дрібного і середнього бізнесу на селі нині виставляється пільгове оподаткування. Мовляв, фермеру не потрібно сплачувати податок на додану вартість. Справді, безпосередніх відрахувань наше господарство не робить, але в ціні кожного товару, пального, насіння, найменшої дрібнички, що купує господарство, є обов’язкова позначка — «в тому числі ПДВ». Нехай не прямо, але опосередковано ми сплачуємо його з кожної гривні покупки, і врешті-решт, це обертається такими витратами, що аж ніяк не кожне хазяйство може їх витримати.

У нас зовсім невелике господарство — обробляємо п’ятсот гектарів землі, але торік сплатили майже 900 тисяч різних податків, зборів та відрахувань. Ось така пільгова політика.

Однак фермер жодним чином не може вплинути на формування ціни на свою продукцію. Наприклад, хоча б скільки я просив за вирощений буряк, його вартість буде зумовлена нинішньою оптовою ціною цукру — 4,2 гривні за кілограм. При цьому ніхто не звертає увагу на рентабельність чи збитковість мого виробництва, наче ці затрати і не входять у вартість готового продукту.

Не тільки диктувати свої ціни, а навіть пробитись на ринок дрібному виробнику практично неможливо. Ось навідався до відділення Аграрного фонду: що, по якій ціні він може купити у мене, як підтримає господарство? І що почув: працюємо з партіями від двох тисяч тонн зерна, так що ваші 200—400 тонн нас взагалі не цікавлять.

Інколи складається враження, що десятки організацій та законів працюють саме для того, щоб знайти спосіб, як з того фермера здерти копійку. Приміром, з’явився новий закон про сівозміну. Хороший, здавалося б, написаний, начебто, з турботою про землю. Але...

Вже телефонують до мене із відповідної структури і кажуть, що тепер обов’язково потрібно скласти проект сівозмін, без нього закон не дозволяє працювати. Та заплатити за такий проект потрібно 50—60 тисяч гривень.

За що ж такі гроші, думаю. Адже кожен фермер, перш ніж кинути насіння у ріллю, десять разів подумає, що сіяти. Бо йому не можна занапастити землю шкідливими культурами, він з цього поля хоче жити сам та ще й дітям його передати — іншого заробітку просто немає. І ще потрібно прорахувати, що в цьому сезоні буде вигідним на ринку, бо якщо, приміром, із картоплею два роки у збитках, то на третій можна бути у виграші. Але уявімо, що заплатив я гроші, склав план, а там зовсім нічого про картоплю не написано, бо тепер її не планую садити. А за пару літ змушений буду відійти від цього правила, і що тоді — штраф плати? Від такої турботи про землю можна залишитись без тих, хто справді любить її і дбає про неї.

Наше село швидше виняток із теперішніх правил. Не знаю, яким дивом, але дрібним фермерам і малим господарям вдається протистояти великим компаніям. Нині в селі працює 25 фермерських господарств. Коли розпайовували колгосп, всім охочим дали землю, техніку, інше майно — ділили по справедливості. І ось тепер маємо результати. Можливо, голосно прозвучить, але у нас є свій ринок праці, роботодавців та роботи. Тепер у село із всієї округи люди приїздять на роботу.

Мало того, є ще й більш як сотня одноосібників, котрі так само живуть і трудяться на своїй землі. І саме з них починається формуватись середній клас на селі. Бо багато хто вже може купити машину, комбайн, трактор.

І одноосібники, і фермери зацікавлені у розвитку свого села, вони готові підтримувати його соціальну сферу. Бо хоч як це патетично звучить, тут їх батьківщина, і вони мусять її зберегти. Маленький приклад: в школі організоване харчування для всіх дітей (а не лише для молодших класів) саме завдяки старанням наших землеробів. Кожен дає частку свого врожаю. І робить це з охотою, бо для своїх же дітей чи онуків.

А що зробив для соціальної сфери села так званий потужний інвестор? Хтось, може, і похвалиться спонсорською допомогою. Та це здебільшого тоді, коли голова сільради випросить-вимолить. Бо чужому капіталові здебільшого байдужі проблеми наших сіл і людей. Якщо власнику компанії перестає бути вигідним цей бізнес, він одразу збуває його іншому. Такі приклади вже помітні й в області. Зайвий тягар людських проблем потужному бізнесу просто не потрібен.

Але цікава картина: якщо великі холдинги, наражаючись на певні фінансові труднощі чи інші проблеми, намагаються швидше викачати вкладений капітал і покинути землю, фермер кров’ю та потом прив’язаний до свого шматка землі. Йому й на думку не спадає продавати її, шукати якийсь інший бізнес. Тому й міркую так: мине час, і великі компанії підуть з нашої землі. А господар з своїм хазяйством таки залишиться. І працюватиме він не з гіршими здобутками, ніж холдинги та корпорації.

От тільки ще й держава по-справжньому допомогла б середняку, дивись, ми назавжди забули б про те, що на селі є якісь проблеми та негаразди.

Хмельницька область.