Заморочки по графіку, або Як активізувати реформи, що вибиваються з ритму

Місія МВФ констатувала, що економіка України лишається вразливою до викликів. Подробиці не розголошуються, однак заява глави Міністерства економічного розвитку і торгівлі Ігоря Прасолова про ймовірний розгляд чергового Меморандуму про співпрацю із МВФ наприкінці березня логічно перегукується з головним висновком місіонерів: прогрес є, хоч низка важливих питань лишається відкритою. Отже, без належного коригування торговельно-економічної політики зростання ВВП цього року не перевищить одного відсотка.

Як на мене, йдеться одразу про кілька ахіллесових місць, що їх міжнародні аудитори дипломатично інтерпретували як відкриті. По-перше, про низьку конкурентоспроможність промислової бази, позбавленої на сьогодні дієвих стимулів для розвитку і обтяженої борговими зобов’язаннями. Це добре проілюстрував серед тижня ЛАЗ, який зупинив роботу через заборгованість міст за вже реалізованими контрактами.

По-друге, йдеться про значний дефіцит поточних операцій і непохитну віру в низькі ціни від «Газпрому» як заледве не єдино рятівний інструмент поліпшення платіжного балансу. Минулого тижня, нагадаю, ЗМІ з’ясовували, чи не пов’язана така впевненість з україно-російськими переговорами щодо створення газотранспортного консорціуму.

По-третє, нагадали нам про нестримно зростаючий дефіцит бюджету і борги, які його провокуватимуть упродовж року. Ще належить відшукати 6,5 мільярда доларів США зовнішнього боргу і 58 мільярдів гривень — внутрішнього! Відшукати — не проблема, заковика — якою ціною? На ринку єврооблігацій можна розмістити боргові зобов’язання, але на 3,5—4 відсотки річних дорожче, ніж позичає МВФ. Можна залучити валюту від юридичних осіб або від населення, але і це влітає «у копієчку». Можна брати зв’язані дешеві кредити від Китаю, але це означало б закрити очі на невибагливі товари і послуги китайського виробництва на своїй території.

Прем’єр-міністр Микола Азаров, схоже, не схвалює китайських кредитів. На урядовому засіданні він акцентував увагу на інших рішеннях, які, на його думку, нададуть поштовх розвитку перспективних галузей економіки. Дуже перспективна — і тут Прем’єр-міністр не помиляється — галузь ІТ-технологій, якій обіцяно полегшити податкове навантаження. Таке полегшення, за його словами, має наблизити «айтішників» до виконання масштабних міжнародних проектів і зростання темпів виробництва на 40—45 відсотків, до збільшення легальних робочих місць на 35—40 відсотків щороку тощо. Нехай не так стрімко, а підтримка цієї галузі здатна і повернути довіру до урядових рішень, і впорядкувати міжвідомчі, функціональні, регуляторні зусилля на активізацію економіки. Тільки не лукава підтримка, якої дотепер не бракує у Податковому кодексі — на кшталт звільнення від оподаткування прибутку галузей, які потерпають від збитків, а предметна, тобто з контролем економічного ефекту і соціальних наслідків для надавачів і споживачів ІТ-послуг.

Щойно мова заходить про соціальні наслідки від надання будь-яких послуг, то починаються нові заморочки. Так, навіть у Міністерстві охорони здоров’я не повірили бравурним рапортам місцевих управлінь про стовідсоткове виконання законодавчого нормативу з доїзду «швидкої» до пацієнта (10 хвилин у містах і 20 — у сільській місцевості). На думку самого МОЗ, рівень доїзду набагато менший через вкрай незадовільний стан автодоріг, затори на дорогах, подеколи брак бензину, а інколи — через тривіальну відсутність готової до роботи диспетчерської служби. Тому МОЗ накидає до нормативів ще 10 хвилин, обумовлюючи це сезонними особливостями. Заковика, однак, не тільки в тому.

Гучний резонанс минулого тижня спричинили нові умови одержання ліцензій на імпортні медпрепарати, які діятимуть з 1 березня. Громадські організації і частина медичної спільноти переконували всіх, включно з Президентом країни, що видатки дистриб’юторів на ліцензування спричинять дефіцит і подорожчання ліків, які не мають вітчизняних аналогів, але від яких залежить часто-густо життя громадян. Глава Держслужби лікарських засобів Олексій Соловйов рішуче заперечував. Як на мене, почасти слушно — з огляду на обмежену кількість дистриб’юторів і кількамісячні запаси імпортних ліків. Але тільки почасти. По-перше, навіщо ліцензувати вже ліцензовані медпрепарати? По-друге, запроваджувати ліцензування серед обмеженого кола імпортерів, які вже монополізували ринок і підім’яли під себе систему держзакупівель, означає наражатися і на дефіцит товарної пропозиції, і на його подорожчання  в майбутньому.

Тож, як то кажуть, пацієнт завжди має рацію.