А трапилося це в середині 1990-х років. Один з впливових зарубіжних журналів, який пише на аграрні теми, вирішив підготувати розповіді про п’ять кращих господарств з п’ятьох континентів.
Шукати найкраще європейське сільське хазяйство високоповажні пани з Парижа вирішили в Україні. Іноземні колеги звернулися з проханням до мене: чи не підкажу. Я й підказав своє рідне село Матюші Білоцерківського району Київської області. Попри кризу колгосп давав високі врожаї, мав розвинене тваринництво, люди жили заможно. Тож і поїхали: іноземні журналісти, я та фотокореспондент «Голосу України» Сергій Ковальчук. Спочатку керівник господарства Леонід Новіцький повів нас на ферму. Там справді було про що писати. Деякі корови давали по 50 літрів молока на добу. Потім французам показали свиноферму. Побачивши які у господарстві відбірні свині, вони, здавалося, забули про все на світі. Бігають навколо поросят, обмірюють, гладять їх... А ще ж треба посіви сфотографувати.
У поле ми вже поїхали втрьох: я, Ковальчук і Новіцький. І тут на нас чекала несподіванка. Кукурудза того посушливого літа виросла... трохи вище колін. А так після корів і свиней не хотілося втрачати марку перед усім світом. Поки керівник господарства чухав потилицю, Сергій раптом як закричить не своїм голосом: «На коліна!». І падає. Новіцький від несподіванки автоматично виконав команду і також бухнувся посеред поля на коліна... А Сергій — клац! клац!
Під час зустрічей Леонід Антонович (вже покійний) завжди згадував цей випадок і неодмінно передавав привіт фотокору: «От Сірьожа, от вигадник!». Опинитися в переліку п’ятьох кращих господарств світу за версією солідного журналу — про це може мріяти кожен господар. Ну і нехай на фото на колінах. А хто про це знає? На світлині ж бо кукурудза на рівні голови. Ось така історія.
Колаж Євгена ХИЛЯ.
А я його знаю!
Оці бувальщини публікуватимуться у нас і надалі. Леонід Бровченко попросив написати до них передмову. Як відмовиш колишньому начальникові! Але, прочитавши першу бувальщину, я зрозумів: вилазити «поперед батька» невигідно, бо після такої бувальщини твою передмову одразу забудуть. Тож краще — передмова у вигляді післямови. Мовляв, заздріть мені — я знаю цього автора! Він круглий, непоспішливий і добрий. Він уміє гасити пристрасті. От ви, приміром, із кимось сваритесь, ось-ось поб’єтеся. І раптом між вами з’являється Бровченко — немов та хмара, яка у повітряному бою ховає льотчика від ворожого винищувача. І ви врятовані. Бо Леонід Федорович уміє вчасно з’явитися там, де треба. Отак і з його бувальщинами. Інколи наш брат із штанів виплигує, щоб знайти якусь пригоду на свою голову. А Бровченко, мов магніт, сам їх притягує. Читайте на здоров’я!
Віталій ЖЕЖЕРА.
