Про президентську республіку, особисте голосування та мову

Загальновідомо, що під формою правління розуміється система взаємин глави держави, вищих органів законодавчої та виконавчої влади. Форма правління відповідає на запитання, як організовуються відносини між Президентом, парламентом, урядом. Як взаємно врівноважуються їх повноваження, або, інакше кажучи, як влаштований поділ влади.

Для парламенту України проблема поділу гілок влади набула особливого значення після одіозного та зухвалого рішення Конституційного Суду, згідно з яким Україна «пішла» від парламентарної форми правління до президентської. Не будемо забувати, що головна ознака президентської республіки — це формування уряду президентом і відсутність відповідальності виконавчої влади перед парламентом. У цих умовах різко постає питання, як принцип поділу влади поєднується з так званою необхідністю формування парламентської більшості, про яку наполегливо говорять Президент України, його оточення та пропрезидентська Партія регіонів. Їхня думка однозначна: президент, уряд і парламент мають працювати в цілковитій єдності, щоб реалізувати 21 реформу, проголошену Президентом. От як це звучить в інтерв’ю Голови Верховної Ради: «А я заявляю, що сьогодні є президент, який як гарант Конституції взяв на себе відповідальність перед країною. Є уряд, який зобов’язаний виконувати всі його доручення та реформи. І є Верховна Рада, яка законодавчо забезпечує нормативну базу для реалізації реформ Президента. І всі вони повинні йти в одному напрямі й нести рівну відповідальність перед людьми». (Дзеркало тижня №49, 28 грудня 2012 року).

Позиція абсолютно правильна й виправдана, за умови, що пропрезидентська Партія регіонів має в парламенті більшість голосів. Але в умовах, коли цього немає, постає питання, як бути з конституційним принципом поділу влади, який передбачає не тільки самостійність кожної гілки влади, а й навіть їх опозиційність одне до одного. Як поєднувати парламентську більшість у президентській республіці із принципом поділу влади, який вимагає, щоб парламент був не інструментом у руках президента, а самостійною владою, взаємопов’язаною із президентом принципами стримань і противаг? Чи дозволяє Конституція України створювати парламентську більшість за принципом парламентської коаліції фракцій в умовах президентсько-парламентської республіки?

 У статтях 81, 83, 84, 87, 91, 94 Основного Закону сказано про кількісний склад голосів, необхідних для прийняття рішень Верховною Радою. І в кожній статті відлік ведеться від конституційного складу парламенту. Конституція розглядає парламент як єдиний орган законодавчої влади й ніякої іншої більшості, крім технічної, для кількісного підрахунку голосів і прийняття рішень по більшості від конституційного складу Верховної Ради не передбачає. Як же погодити цю ідею з концепцією про необхідність створення в президентсько-парламентській республіці постійно діючої, організаційно оформленої парламентської більшості? Адже в такому разі група депутатів, навіть якщо їх більше половини від конституційного складу Верховної Ради, фактично узурпує владу парламенту. Депутати, які не входять до парламентської більшості, практично втрачають можливості висловлювати і представляти волю народу через законодавчий процес.

Створення організаційно оформленої пропрезидентської парламентської більшості в президентській республіці, де президент формує уряд, є, по суті, створення машини для голосування за президентським сигналом. Рамки, встановлені Конституцією, не дозволяють у президентській республіці створювати парламентську більшість, якщо пропрезидентська партія не одержала цієї більшості на виборах. А якщо законодавча (більшість) і виконавча (уряд) влада в одних президентських руках, то де тут місце для стримувань і противаг? Парламент як орган законодавчий і контролюючий виконавчу владу перестає існувати: його функції перебирає на себе парламентська більшість. Але це ж підміна! Виходить узурпація парламентської влади групою депутатів, що зовсім не відповідає волевиявленню виборців. Практично зводиться до нуля значення парламентських дебатів і виступів, розгляд питань у комітетах і комісіях, якщо більшість голосуватиме за сигналом своїх вождів на чолі із президентом. Головна тут та обставина, що ця так звана більшість сформована не виборцями на виборах, а самими депутатами за змовою або адміністративним примусом, але не з волі виборців. Отже, ця «більшість» немов би легальна, але не легітимна. Виходить, парламент паралізований у своїй діяльності. Особливо слід звернути увагу на паралізацію можливості парламенту подолати вето президента. Це означає, що практично зруйнований законодавчий процес. Таким чином, зі створенням парламентської більшості реалізується цілковита концентрація влади в руках однієї особи — Президента: він формує уряд, який відповідає перед ним, контролює «парламентську більшість» через пропрезидентську парламентську партію, має сильний вплив на судову владу. Така тотальна концентрація влади в руках однієї особи називається в конституційному праві як авторитарний режим чи диктатура. Опозиція ж або є під забороною, або ставиться в такі умови, які не дають змоги їй нормально функціонувати.

Спроби створити квазіпарламент в особі парламентської більшості породили в народі невіру в можливості існування державних демократичних інститутів на засадах законності та справедливості. Парламентська більшість розколола єдиний законодавчий орган на два ворогуючі табори, й замість творчої законодавчої роботи вони протистоять і протиборствують один з одним. Такий парламент не здатний до правотворчості, лише до тупого голосування за сигналом вождів більшості або постійних конфліктів і бійок, що свідчить в обох випадках про його неспроможність. Парламент у президентській республіці, якщо пропрезидентська партія не набрала більшості голосів у парламенті, має працювати у вільному ситуаційному режимі як цілісний законодавчий орган без розколів і протистоянь, ухвалюючи рішення всім складом парламенту за технічною (кількісною) більшістю голосів. У цьому природне призначення парламенту в умовах поділу влади.

В українському парламенті, як і в українському суспільстві загалом, уже понад двадцяти років практикується вкрай одіозний метод подвійних стандартів: владі — все (навіть якщо це суперечить закону), іншим —закон. Цей метод особливо яскраво практикується в діяльності парламенту й виявляється в різних формах, зокрема, у процедурі голосування. Стаття 84 Конституції чітко прописала, що голосування на засіданнях Верховної Ради здійснюється народним депутатом особисто. Здавалося б, що тут обговорювати: голосуй кожний депутат за себе, й вся проблема розв’язана. Ба ні. Питання, якщо подивитися глибше, не тільки технічне, а й політичне — це питання контролю за волевиявленням депутата. Якщо врахувати, що в парламенті, на кожних виборах обирається близько трьохсот депутатів, що мають прямий стосунок до бізнесу, то стає зрозумілим зміст залежності між виконавчою владою і депутатом. На практиці, депутата-бізнесмена контролюють усі цербери держави: міліція, прокуратура, СБУ, податкова, пожежна й інші контролюючі служби. А в парламенті: фракція зі своїми вождями, парламентська більшість і сусіди по місцю розташування. Як підсумок — голосувати доводиться так, як вирішила більшість, а не так, як вважає депутат. Але ж це категорично суперечить природі депутатського мандата, який, згідно з Конституцією України, не імперативний (на жаль), а вільний. Вільний мандат, незалежно від форми його одержання мажоритарної чи партійної, передбачає вільне волевиявлення депутатів у всій депутатській діяльності, включаючи, особливо, голосування. Та у практичному житті парламенту все принципово навпаки: депутата зобов’язують голосувати в інтересах влади, опозиції, парламентської більшості, фракції чи її вождів, але не з власної волі.

Сьогодні, в умовах технічного прогресу неважко встановити ідентифікаційні сенсорні кнопки для голосування, якими може користуватися тільки конкретна людина. Цим буде забезпечене виконання вимог статті 84 Конституції, щоб депутат голосував особисто. Однак цього для забезпечення вільного волевиявлення депутата недостатньо. Треба, щоб результат голосування депутата був невідомий тим, хто його контролює. А це можливо тільки в умовах таємного голосування. Інші скажуть, що при таємному голосуванні народ не буде знати, як голосував депутат. Можна заперечити — а що це знання дає народу в умовах вільного, а не імперативного мандата. Депутат за Конституцією не зобов’язаний звітувати перед виборцями, як він голосує в парламенті. А потім, депутат, як правило, входить у ту чи іншу фракцію, а результати голосування «по фракціях» цілком достатні для інформування виборців про позицію депутатів фракції. В Україні, в умовах тотальної корупції і тотального контролю влади за демократичними інститутами, потрібні надзвичайні заходи для забезпечення свободи волі депутатів.

Проблема мови в Україні обговорюється всі роки її незалежності, однак толерантно, прийнятно для всіх громадян України, не розв’язана дотепер. На побутовому рівні в практиці спілкування людей проблем майже не виникає, з тієї причини, що понад 90% населення країни розуміють один одного й українською, і російською мовами. А якщо зрозумів, казав Ейнштейн із приводу мов, то не перепитуй. Так уже історично склалося, що в Україні більше 10 мільйонів людей вважають своєю рідною мовою російську. Ці обставини, що історично склалися, неможливо ігнорувати. Їх необхідно розглядати як об’єктивні передумови для використання російської мови нарівні з державною українською мовою в практиці діяльності держави та суспільства за бажанням громадян. На жаль, є люди із грубо-консервативним, вузьконаціоналістичним розумінням прав і свобод громадян, які хотіли б ігнорувати це й ганебно вимагати перекладача з російської на українську у країні, де практично все населення розуміє російську мову. Я гадаю, що в цьому випадку відбувається наруга над свободою, справедливістю, правами громадян України, що становлять національні меншини. Ніколи не будуть вільними українці в Україні, якщо держава намагатиметься гнобити всередині країни інші народи та народності хоча б з найменшого національного приводу. Нехай розцвітають і розвиваються всі національні квіти — у цьому загальна сила життя всього народу. Разом з тим, слід зазначити й наголосити, що на рівні Основного Закону, проблема співвідношення застосування української й російської мов вирішена з моменту прийняття Конституції. Однак, на мій погляд, це рішення свідомо замовчується й ігнорується під час обговорення мовної проблеми. Річ у тому, що стаття 10 Конституції чітко встановлює, що державною мовою є українська, всебічний розвиток і функціонування якої держава забезпечує у всіх сферах суспільного життя на всій території України. Та у частині третій цієї статті зроблено вказівку на те, що гарантується також вільний розвиток, використання й захист російської та інших мов нацменшин України.

Що значить гарантувати вільний розвиток, використання й захист мови? Це насамперед створити та забезпечити умови для розвитку, вживання й застосування мови. Де на офіційному рівні має вживатися й застосовуватися мова, щоб вона вільно розвивалася — очевидно, у державних установах, навчальних закладах, ЗМІ, сфері культури, науки, спорту, на побутовому рівні. І законодавець у Конституції чітко сформував поняття «використання» російської мови, що означає вживання й застосування, не вказавши, де і як вона має використовуватися. Водночас у статті 92 Конституції зазначено, що винятково законами України визначається порядок застосування мов. Що означає порядок застосування? Слово «порядок» відповідає на запитання, «як» застосовуються мови в Україні, але «порядок» не відповідає на запитання, «де» застосовуються мови. Якщо в статті 10 Конституції законодавець не обмежив сферу використання, а значить вживання та застосування російської мови, то це значить, що російська нарівні з українською може використовуватися у всіх сферах суспільного життя на всій території України, включаючи й парламентську трибуну. І законодавця легко зрозуміти, адже обмеження сфери застосування російської мови означало б відмову від гарантій її використання. А це пряма дискримінація й мови, і національної меншини в Основному Законі країни. Конституційний Суд, здійснюючи тлумачення статті 10 Конституції від 14 грудня 1999 року, на жаль, обійшов поняття «використання», зіславшись на пункт 4 статті 92 Конституції України, де визначено порядок застосування мов. У той же час сфера використання російської мови залишилася без тлумачення.