Багаті й бідні — як змінити наше життя на краще

Ми — це понад 80 відсотків населення, що живе лише на зарплату. Середньостатистичний українець минулого року заробляв трохи більше трьох тисяч гривень. З національного валового продукту в нас на платню йшло понад 7 відсотків. У цивілізованих країнах — більш як 30 відсотків. Із сімейного бюджету ми витрачали на продукти харчування понад половину заробленого, у розвинених державах — близько 15 відсотків.

Ми — це ті, хто опинився серед найбідніших мешканців Європи, хто платить за європейськими цінами, заробляючи копійки.

А економічна політика зарубіжних інвесторів досить проста — намагаються не переходити межу середньої зарплати в Україні.

Вони — це кілька десятків олігархічних сімей, що контролюють до 80 відсотків економіки країни і за два останні роки перевели в офшорні зони понад 50 мільярдів доларів США.

Вони — це ті, для кого України стала територією для викачування грошей. Несподіваний сигнал для них подав мільярдер Віктор Пінчук з Давосу: «Лідер має бути не зверху, а попереду. Сучасні бізнесмени мають розуміти, якщо вони не запропонують світові нову модель ведення бізнесу і розподілу результатів, то будуть значні соціальні потрясіння».

Відразу два багатії — Сергій Тарута та Олександр Ярославський — заявили, що вони давно вже діляться з народом.

У зв’язку з чим у багатьох виникло питання: навіщо ділитися, людям треба дати гідну зарплату, як у цивілізованому світі, а не як у Буркіна-Фасо, щоб вони могли не хвилюватися за завтрашній день.

Настрої дня: ми і вони живемо, немов у паралельних світах. Найпоширеніша в народі думка зводиться до того, що чинна влада безсила що-небудь змінити. Їй нічого протиставити олігархам, у чиїх руках гроші, ЗМІ й реальна влада, і тільки масові акції протесту змусять олігархічні сім’ї дослухатися до голосу народу.

Проблема дня: як розбудити народ, який олігархічні мас-медіа, особливо електронні, щодня годують розважальними шоу і кримінальними новинами. Народ наче зомбують і прив’язують до дивана, переконуючи, що нічого змінити не можна. Особливо норовлять розповсюджувати такі настрої журналісти-шоумени, виписані із сусідньої країни.

Видимість демократичності нашого суспільства підтверджується сварками політиків у прямих ефірах. Жоден телеканал серйозно не працює над лікбезом свого глядача, навпаки, або «чорноху» показують, або розважальні шоу.

Картина, як у Тараса Шевченка: «Німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть!..». Наш народ скромний. Багато не хоче. Йому не потрібні подачки олігархів. Заробітна плата має забезпечувати гідне життя. Її повинно вистачати на харчі, одяг, навчання дітей, відпочинок раз на рік, на автомобіль та квартиру в кредит. Так, як в усіх розвинених країнах. Про яку демократію може йтися, якщо половина держави живе за межею бідності? Немає впевненості в прийдешньому дні. Найбільше бояться захворіти, бо тоді доведеться останню квартиру продати, щоб вмерти.

На Львівщині найдієвішим інструментом впливу на владу стало перекриття доріг. Щоб домогтися справедливості чи розбудити чиновників, до нього вдаються найчастіше, починаючи від редактора газети і закінчуючи головою районної ради.

Львівське ноу-хау — це ходіння через пішохідний перехід. Уявляєте жваву трасу Київ—Чоп, на якій через «зебру» протягом години ходять журналісти. Або інша картина: люди прикували себе до пасажирського міжнародного поїзда чи до батарей опалення в міськраді.

Або ще сумніше: щоб привернути увагу до проблеми ремонту доріг на Львівщині голова районної ради із земляками перекриває дорогу.

У силовому відомстві довго думали, що протиставити «зебрі». І додумались на акції протесту відправляти не представників влади, а автоінспектора-регулювальника, який жезлом керуватиме мітингувальниками. Тільки який регулювальник стане між нами й ними?

Вибори давним-давно перетворили на бізнесовий проект під назвою «Олігарх купує округ». Суспільство тихенько підвели до тієї межі, що не вибори, не діалог еліт, а масові акції протестів зможуть змінити наше життя на краще.

Технологія тиску на владу досить проста й апробована на Львівщині. Жоден керівник району чи області не почуватиметься комфортно, якщо під вікнами кабінету зранку до вечора горланять невдоволені.

Виявляється, що 200—300 осіб цілком достатньо, щоб розбудити керівника району. Для обласного масштабу ставки вищі: необхідно зібрати кілька десятків тисяч, аби губернатор почухався.

Перевірена на Львівщині технологія передбачає своєрідний вуличний референдум. Виникає проблема. Народ виходить на вулиці з плакатами в руках, де написано вимоги до влади. Наприклад, чому уряд має піти у відставку. Усе мирно й навіть з почуттям гумору. Стоять собі люди, розказують анекдоти, співають пісні, а над головами тримають плакати. Чим більше народу вийде на вулиці, тим швидше його почують.

Красиво й переконливо? Лише одне питання. Як змусити людей перестати бути лише спостерігачами? У Львові минулого року запровадили нову транспортну систему, яка викликала невдоволення більшості мешканців обласного центру. В Інтернет кинули гасло «Гайда під міськраду, скажемо своє «ні!».

Як ви думаєте, скільки львів’ян прийшло на головну площу міста? Близько сотні — це разом з трьома десятками журналістів.

Питання дня: як нас ще треба принизити та розгнівати, щоб ми самі почали відстоювати свої права, а не сидіти, склавши руки. Мовляв, моя хата скраю. Найактивніші, виявилося, давно виїхали за кордон і годують своїх родичів в Україні. Кордони перекрити, чи що? Виявляється, нам легше поїхати кудись на заробітки й гарувати, ніж спробувати змінити на краще життя у своїй державі. Такі, на жаль, реалії сьогодення.

 

Львівська область.