15 лютого 1989 року радянські війська покинули Афганістан. Але та війна в серцях і душах ветеранів, у родинах тих, хто не повернувся, жива й сьогодні.
Навчилися цінити життя
До Афганістану Василь Новиков (на знімку перший зліва) потрапив у вісімнадцять років.
— 22 квітня 1983 року Іл-76 доправив нас до Узбекистану. З першого дня почали вчити «батьківщину любити», — згадує Василь Павлович навчальний центр у Фергані. — Навантаження — величезне. Ми, як божевільні — нагору-вниз, по скелях, ярах, ущелинах, пісках.
Чужа земля зустріла поповнення знаменитої 103-ї Вітебської дивізії, яка першою входила в Афганістан, байдуже. Обвівши поглядом «господарство» 317-го десантного полку в Кабулі, Вася згадав Краснопілля, рідних, друзів. А вже через добу разом з товаришами по службі був за 800 кілометрів від Кабула — у районі Лашкаргаха, під Кандагаром. Забуте Аллахом місце. Тут душмани впевнено тримали ініціативу. Серед тих, хто їм протистояв, був і Василь Новиков із гранатометом АГС-17.
Дуже пригодилася спортивна підготовка в СШ №101 і заняття повітряною акробатикою в БК Машинобудівників. Але там не готували до контузій, поранень, черевного тифу, малярії...
...Здавалося, тому бою під Кандагаром не буде кінця. Разом з товаришами і капітаном Косарєвим, який коректував гранатометний вогонь, наш земляк захопив високий бархан. Як не напоролися на протипіхотні міни, досі не розуміє. Один сапер потім пожартував, що Аллах пожалів хлопців. Через кілька годин після цього практично в руках у Василя розірвався гранатомет: розжарений ствол заклинила граната, що окиснилась. Від контузії солдат знепритомнів.
Поранення в спину Василь дістав у наступному бою.
На одному знімку в альбомі — підбиті машини зі зброєю і майже два десятки загиблих «душманів». Після того бою Новикова представили до ордена Червоної Зірки. Та документи чи то загубилися, чи то не в ті руки потрапили. Представляли хлопця до ордена ще двічі. Але не це для кавалера медалі «За відвагу» сьогодні головне. Так сталося, що пропав його армійський блокнот з адресами товаришів по службі. І знаючи, що читають «Голос України» не тільки в Дніпропетровську, він сподівається, що відгукнуться його бойові друзі. З ними виходив з Афгана в липні 1985 року.
Він гідно всі ці роки трудиться на землі, посадив чудовий сад, із дружиною Оленою виховує дітей. Донька Руслана вчиться в СШ №34, займається танцями в колективі «Потоки». Син Ігор закінчує Дніпропетровський гірничий університет.
— Я й ні про що не шкодую, — каже Василь. — Ми навчилися цінувати мир. Завжди розуміли: кожна помилка може коштувати життя твоїм товаришам, тим, хто покладається на тебе, як на себе самого. Тому кожний з нас робив навіть те, чого не міг.
До смерті звикнути не можна
Для полковника медслужби Ігоря Тяпкіна все почалося з медінституту. Після чотирирічного навчання за фахом «лікувальна справа», дніпропетровський студент вирішив продовжити навчання на військовому медичному факультеті в Куйбишеві.
Одного разу молодого лейтенанта попередили, що відправлять в одну з південних країн. Це був Афганістан. Там начальник медчастини шиндантського автобатальону (в/ч-пп19920) із травня 1986 року по липень 1988-го був старшим колони, яка перевозила вантажі із Шинданда в Кандагар. Не всі повертатися додому живими.
— У бойових умовах роздумувати немає коли, — каже Ігор Тяпкін. — Дуже часто від першої медичної допомоги залежало життя пораненого. Я не згодний з тими, хто говорить, що на війні до смерті звикають. Це неможливо.
Ігор дотепер не може забути момент, коли душмани розстріляли колону, що йшла попереду у них. Вижити вдалося одиницям. Навіть деякі «вертушки», які прилетіли на допомогу, залишилися на полі бою.
Після Афгану кавалер ордена Червоної Зірки Ігор Тяпкін побував ще в Боснії та Герцеговині (1996 рік, у складі окремого 240-го українського батальйону миротворчих сил ООН).
— Ми надавали медичну допомогу всім, хто її потребував. До нас зверталися і мусульмани, і православні.
Один боснієц розповів йому, що досі стереже будинок свого сусіда серба. Мусульманин сподівався, що його друг-християнин у свою домівку повернеться. «Війна руйнує надії, — каже Ігор Олександрович. — Багато хто розуміє це тоді, коли настає лихо. А треба цінувати мир кожної миті. Повірте, немає нічого дорожчого за це».
Не зачерствіти душею
Рядовий Юрій Виноградов (другий праворуч на знімку праворуч) служив в інфекційному відділенні на краю Кабула. Досі перед очима — «модулі»-бараки, де завжди хворих — удвічі більше за норму.
1982 року, під час Панджшерських операцій, поранених і вбитих було багато. Сталеві нерви були потрібні під час вильотів у райони Панджшера, Баграма, Джелалабада, Кандагара. Виліт означав: ті, до кого летиш, свого санінструктора вже втратили.
...На світанку молодого бійця терміново викликали до командира. Звідти — у вертоліт МІ-8. Під обстрілом «вертушка» сіла за виступом гори, в «Долині п’яти левів».
За купою каміння молодий санінструктор побачив поранених, чоловік вісім. В одного немає ніг. Забувши про кулі, кинувся до нього. Зробив укол, другий... На щастя, «вертушка» уже зависла над ними.
Відлітаючи, відстрілювались із автоматів. Потім накладали шини, джгути, ставили крапельниці, кололи знеболююче. А думки були внизу, де тривав бій.
Іноді страшніше, ніж поранення, були інфекції. Кількість хворих в інфекційних стаціонарах становило до 40 відсотків від кількості особового складу на рік. 1983 року в гарнізонах Кандагара та Кундуза на тиф перехворіло 25% солдатів, більш як 3% — померли.
— У Дніпропетровську вже після війни поховали 185 учасників бойових дій, майже 300 стали інвалідами — такі наслідки захворювань, — розповідає Юрій. — Іноді дивуюся: як змогли пережити все те страхіття, не зачерствіти серцем і душею?
1989 року Юрій Виноградов став головою міського об’єднання ветеранів Афганістану. «Хочу щиро подякувати людям, які протягом тривалого часу допомагають мені в громадській роботі, — наголошує Юрій Вікторович. — Це члени ради, голови восьми районних і семи первинних організацій, матері та вдови. Чимало важливих питань удалося вирішити за роки моєї депутатської діяльності. Але ще більше справ — попереду. З роками здоров’я учасників бойових дій кращим не стає. Залишилася вони й без нормального державного захисту. А кожному потрібна увага, моральна та матеріальна підтримка. Вони зробили для Батьківщини все, що змогли. Настав час за подвиг відплатити сторицею».
Це було не даремно
Доросле життя для Віктора Волошина (на знімку внизу) із села Любимівка Софіївського району Дніпропетровщини почалася в Ашгабатському начальному центрі у квітні 1985 року. Далі Віктор потрапив до окремого розвідбатальйону 108-ї Баграмської дивізії. Не встигли новобранці приземлитися — під такий кулеметний вогонь потрапили, що відразу стало зрозуміло: все буде «по-дорослому». Панджшерська ущелина забрала життя багатьох наших хлопців.
Його рота і важливі розвіддані добувала, і брала участь у боях, ходила «на караван», бувала в засідках у районі Чарикара, Баграма, Саланга, Гульбахара, Джабаль-Уссараджа, Хинджана. Щоб не виявити себе в засідці, БМП треба було залишити за кілька кілометрів поодаль.
У такій ситуації в Чарикарській «зеленці» 29 листопада 1986 року Віктор підірвався на міні. Від больового шоку відразу не зрозумів, що відірвало ліву ступню й гомілку, дуже зачепило осколком праву ногу. А до рятівної броні — понад два кілометри!
Майже рік провів у госпіталях, сім операцій переніс. Ногу ампутували.
Орден Червоної Зірки Віктору Волошину вручили пізніше, коли він на радіозаводі працював і в університеті навчався. Ще на війні розвідника представили до медалі «За бойові заслуги». Рапорт перед строєм зачитали. Але нагорода десь загубилася.
Сьогодні Віктор Волошин очолює Дніпропетровське обласне об’єднання ветеранів Афганістану. Після війни він зрозумів, яке важливе спілкування всім, хто побував «за стрічкою». Молоді ветерани болісно сприймали несправедливість, бо душею залишилися у країні, де втратили друзів, де ставали на десять років старшими за один бій. Вони знайшли порятунок у своєму афганському братерстві.
«Підтримка, взаємовиручка, розуміння й добре слово бойових побратимів дуже важливі для кожного з нас, — переконаний Віктор Миколайович. — Ми намагаємося підставляти плече інвалідам, родинам загиблих. На державному та місцевому рівні ще багато потрібно зробити, щоб ці люди почувалися соціально захищеними».
«Ніколи не погоджуся з тим, що все було даремно, — додає Віктор. — На війні багато які речі стають на свої місця. І ці хлопці не тільки чесно виконували завдання, які ставила Батьківщина. Вони не жаліли себе, щоб жив друг, жили ми. Умирали за Сашка, Миколу, Сергія. Хіба дружба, військовий обов’язок, взаємовиручка, бойове братерство, можуть бути безглуздими? Не вірте тим, хто це каже».
Дніпропетровська область.
