Коли нинішня чемпіонка світу з біатлону захопилася цим видом спорту, то достеменно не знала, що це таке. У школі №8, що у селищі Велика Березовиця під Тернополем, лижі були у пошані. Багато школярів захоплювалися лижними перегонами, і Оленка Підгрушна була серед них. Тоді тренери й помітили рослу цілеспрямовану дівчинку — це було в сьомому класі. А коли привезли на стрільбище, пояснили правила, їй це ще більше сподобалося.
Змалку любила все складне
— Оленка змалку любить все складне, — згадує її мама Надія Богданівна. — Повезли їх якось на змагання з літнього біатлону, і вона одразу виграла. Це був такий азарт! Але спорт — то не лише перемоги. Щоб стабільно виступати, все має бути відшліфовано до автоматизму, а це праця і ще раз праця. Навіть коментатори відзначають її велику працелюбність.
Перший тренер Підгрушної Олег Бунт разом з нею набрав у школі велику групу підлітків, переважно хлопців. З часом всі відсіялися, залишилася лише Оленка. Школа і дім були в одному передмісті, зброярня — у Тернополі, лижна база — у протилежному передмісті, в Підгородньому. Добиратися треба було з двома пересадками. Не кожен витримає такий темп. Оленка витримала.
— Вона лідер за характером, змалку була самостійною, наполегливою. Плюс хороші фізичні дані. Ми бачили перспективу, — згадує Олег Євгенович.
Хоч був момент, коли Олена мало не залишила біатлон. У шістнадцять років захворіла на гепатит, а це великий стрес для організму. Батьки могли заборонити займатися спортом, але поставилися з розумінням. Та й тренери швидко зреагували, обрали відповідну тактику, і все минулося.
Взагалі у долі нинішньої чемпіонки визначальним було те, що тренери працювали у тісному контакті з родиною. Олега Євгеновича без перебільшення можна назвати другим батьком. Коли він говорить про свою підопічну, блакитні очі світяться таким теплом... Зізнався, що навіть заплакав, коли дізнався про перемогу Олени.
— Із спортсменками якраз поверталися з тренувань у Тисовці, — згадує він. — Наша біатлоністка Світлана Крикончук сиділа біля телевізора і по телефону розповідала, як все відбувається. Коли сказала про тріумф Оленки, ми так раділи — не передати. Одразу зателефонував Надії Богданівні, а вона слова вимовити не може від радості й переживань.
Інтерв’ю — тільки українською. Принципово
Виховувалась Олена у родині військових. Батьки свого часу немало помандрували світом. Старша донька Катя народилася у Києві, де вони навчалися. Брат Дмитро та Оленка (вона наймолодша) побачили світ у Польщі. Певний час батько Михайло Миколайович, офіцер-зв’язківець, служив у Казахстані.
— Для мене це була батьківщина, — згадує Надія Богданівна. — Тут я народилася, виросла. Мій батько родом з Тернопільщини, до Казахстану потрапив п’ятирічним, коли багатодітну родину (восьмеро дітей) примусово вивезли у казахські степи. Це була перша хвиля репресованих. А вся провина мого діда в тому, що він був великим працелюбом і нажив такі-сякі статки.
Там, у Казахстані, батько одружився з українкою. Моя мати родом із Сумщини. Її прізвище — Гончар, а в Казахстані стала Гончаровою. В її родині були колійники, їх прислали прокладати залізничну колію. У нас там залишилося багато родичів. А батько вирішив повернутися на батьківщину. Я тоді була у десятому класі.
В її мові й досі проскакують русизми. Донька також добре володіє російською, але всі інтерв’ю дає українською. Принципово, адже представляє Україну. На жаль, таких серед наших спортсменів дуже мало.
А ще Олена Підгрушна — майстриня на всі руки: шиє, в’яже, вишиває.
На збори і на змагання завжди бере з собою вишивання. З Ванкувера привезла рожевого фламінго. Розповідала мамі, що перед естафетою дуже хвилювалася, взяла в руки голку і потроху заспокоїлась. Ось і на чемпіонат світу взяла з собою вишивання. За яку картину не береться — бачить її у закінченому вигляді, подумки підбере рамку і навіть знає, де має повісити.
— Донька вишила мені дві ікони, сестрі на весілля також подарувала, тепер собі вишиває, — розповіла Надія Богданівна. — Коли йдеться про ікони, то для неї це щось більше, ніж просто заспокійливе заняття.
У дівчини є кохана людина. Терпляче чекає, коли Олена закінчить виступи, адже попереду найзаповітніше — Олімпіада в Сочі. Оленка жартує, що після неї вся жіноча збірна з біатлону «піде по діти», адже спорт це тільки спорт, а для жінки на першому місці — сім’я. У Підгородньому Олені виділили земельну ділянку, там вона зводить дім. Допомагають тренери. Зрештою, коли йшлося про купівлю квартири, саме Олег Євгенович підказав: краще мати власний дім.
Перемоги є, бази немає
Олег Бунт тринадцять років поряд з Оленою. І нині вона не нехтує підказками, настановами свого першого тренера. Та й коли приїжджає додому, треба постійно працювати. Олег Євгенович завжди поруч. Він вважає, що нинішній тренер збірної Володимир Королькевич привніс нові методи у підготовку спортсменів і це дало свій результат.
Тернопільська школа з біатлону має добрі напрацювання. Свого часу її вихованцями були Тарас Дольний, Олена Зубрилова та інші відомі спортсмени. І нині тренери Ігор Починок та Євген Бунт не лише знання, а й душу вкладають у молодих біатлоністів.
— Наша Оленка у загальному рейтингу Кубка світу — на третьому місці. Для України це дуже високий рівень. Важливо втриматися на ньому. У Тернополі Підгрушній підростає гідна зміна: Дмитро Підручний, Іван Моравський, Іра Беган, Настя Меркушина, — каже Олег Євгенович. — Торік наші біатлоністи на офіційних змаганнях здобули 15 медалей міжнародного рівня, з початку цього року — чотири.
Успіхи українців могли бути вагомішими, якби в Україні була хоч одна тренувальна база, збудована за міжнародними стандартами. Тернопільським біатлоністам з ремонтом лижно-ролерної траси допоміг колишній голова обласної ради, нині народний депутат Олексій Кайда, але, щоб завершити його, потрібно ще 300 тисяч гривень.
В Україні навіть немає належної кількості стрілецьких установок: за міжнародними стандартами їх має бути 30, а в Тисовці — 22. Держава мала б подбати про справжню тренувальну базу, як це зробили у багатьох країнах — не тільки європейських, а й пострадянських, тим більше, що наші спортсмени показують такі результати. Адже це її престиж також.
Велика родина Підгрушних з нетерпінням чекає повернення своєї Оленки. Надія Богданівна жартує, що вся сім’я нині купається у промінчиках її слави. Знайомі і незнайомі розпитують подробиці чемпіонату світу у Чехії, де Олена Підгрушна здобула золоту і бронзову медалі. А ще просять поділитися, як виховати таких дітей.
— Чесно кажучи, я не знаю, що відповісти, — каже Надія Богданівна. — У нас троє дітей, і до кожного свій підхід. Батько часто був у від’їзді — військова служба вимагала, але його авторитет відчувався завжди. Намагалися зрозуміти дітей, їхні уподобання. Діяли з чоловіком в унісон: якщо щось забороняли, то разом, дозволяли — також разом. З перемогами чи поразками — ми завжди з нетерпінням чекаємо Оленку. Я їй кажу: «Вдається щось чи ні, ми тебе завжди любимо, адже це тільки спорт».
Тернопільська область.
Момент тріумфу.
Олена Підгрушна у родинному колі.
Перший тренер Олег Бунт виховав велику плеяду біатлоністів.
Фото автора і з сімейного архіву Підгрушних.
