Я мешкаю в селі Горішнє Залуччя Снятинського району. Колись у кожному сільському дворі тримали по дві-три корови. Працював Снятинський молокозавод, мали куди здавати продукцію. Нині немає кому доглядати за живністю, та й у селі навіть молокопункту катма.
На тритисячне населення (до Горішньозалучанської сільради входить ще й Долішнє Залуччя) набереться трохи більше сотні корів. Хто має змогу — везе молоко до райцентру, а то односельці купують. Хоч випасати худобу є де, навіть назва села підказує, що розташоване воно «за луками», над річкою Черемош. Та й барду — цінну кормову добавку для тварин — можна придбати за копійки на місцевому спиртзаводі. Але селян годують обіцянками, ось народ і розчарувався. Торік придумали дотацію за молодняк, люди кинулися виготовляти паспорти на худобу, бо якась сотня-друга гривень нині вагома. Витратили гроші, а та постанова, за якою мали платити, вже не діє. Отак влада перед виборами нібито дбала про відновлення тваринництва, а тепер із того — пшик. Чули про публічну кадастрову карту, де можна побачити, наче з «космосу», свою ділянку, але хто з нас у тому Інтернеті розуміється? Добре, що зерно отримуємо на паї, бо землю здали на обробіток заводу. Потім її, подейкують, уже якомусь фермеру віддали в суборенду. Отак і живемо, не зовсім розуміючись на своїх правах та й не дуже вміючи розпорядитися своєю ж землею.
Господарюю зі своєю свекрухою Параскою Семенівною. По жінці не скажеш, що вже здолала столітній рубіж: рожевощока, життєрадісна, вона «тягне» щонайбільше на вісім десятків літ. Доля так розпорядилася, що зосталися ми удвох, бо старенька пережила трьох своїх дітей. Моя рідна ненька недавно померла, тож пораюся біля другої мами з особливою шаною. Вона дуже любить порядок, акуратна: ні запаху якогось стороннього, ні безладу.
Можливо, та дбайливість та увага до свого здоров’я й дозволили старенькій дожити до стількох літ. Зрештою, особливих секретів довголіття нема: до лікарів бабця ніколи не зверталася, в їді неперебірлива. А ось сирої води з криниці не споживає, лише переварену, узвари із сушениць, чаї з цілющих трав. Як була молодша, то сама заготовляла зілля. А нині п’є зі смородинового листя, липи, м’яти, меліси. Може, тому й не скаржиться на серце чи нерви, хоч було всіляке: дві війни, голод, тяжка праця в колгоспі. Трудилася в ланці. Давали ділянки з тютюном та городиною: мала і виростити, й здати продукцію під звіт.
А ще бабуся козяче молочко полюбляє. Доглядати за рогатими неважко, тому в нашому селі їх чимало. Тварини невибагливі в харчах, влітку пасуться, а на зиму треба заготовити достатньо сіна, кукурудзиння, листя та гілок дерев. Згодовую терті кормові буряки, моркву, капусту, дрібну сиру картоплю, а також запарюю макуху, висівки.
Молока нам вистачає, та ще й готую з нього сир, який по-місцевому називається «будз». До речі, козячим жиром (лоєм) лікуємося від застуд. Його додаємо до гарячого молока або робимо за потреби пластирі на груди.
Кози — чистюлі, тому треба дбати, щоб у стайні було охайно. А при гарному догляді є від них чимала користь. І запорука доброго здоров’я.
Горішнє Залуччя
Снятинського району
Івано-Франківської області.
Фото Людмили СТРАЖНИК.
Параска Кузенко з гордістю надіває ще довоєнну сорочку, яку сама вишивала.
Наміри
Дотація. Поки що в проекті
Мінагропродом розроблено проект постанови Кабміну про запровадження виплати державної допомоги за збереження та утримання молодняку овець та кіз. Про це повідомив перший заступник міністра аграрної політики та продовольства Іван Бісюк.
«Спрямувавши живі кошти до господарств, держава планує максимально стимулювати розвиток дрібного скотарства в Україні. Адже на сьогодні вівчарством активно займаються лише на Півдні та Заході. Також ми розглядаємо можливість фінансування імпорту племінного стада овець та кіз. Ми якраз у процесі підготовки цих документів», — цитує Івана Бісюка прес-служба Мінагропроду.
