По шість тонн сміття на душу

Хоча нинішнього року може з’явитись надія. Принаймні у жителів обласного центру. Хмельницький серед інших десятьох міст країни стане учасником загальнонаціонального проекту «Чисте місто». Він передбачає, що інвестор побудує сміттєпереробний комплекс, який щодня прийматиме до трьохсот тонн сміття. Зі рік набиратиметься більш як сто тисяч тонн. На переробному підприємстві насамперед відбиратимуть вторинні ресурси — металобрухт, склобій, полімери і макулатуру. Зрозуміло, що все це цінна для переробки сировина. Та проблема в тому, що саме таких відходів, котрі можуть стати сировиною для виробництва, не так уже й багато. За попередніми дослідженнями, їх не більш як 15 відсотків серед загального обсягу сміття. Тож сподіватися на те, що таке виробництво зможе приносити прибутки, доволі проблематично.

Усе те, що не можна переробити, хочуть використати як альтернативне паливо. Наприклад, спалити в печах одного з найбільших енергоспоживачів краю — цементного заводу. А вже з того, що залишиться, тобто органічної фракції, планують добувати біогаз.

Нічого нового в цих технологіях не запропоновано. Навпаки, протягом останнього десятиліття в області на різних рівнях розглядали не один такий проект. Важко навіть пригадати число тих інвесторів — вітчизняних та закордонних, котрі презентували свої схеми, розрахунки, всі вигоди, які матиме від їх запровадження місцева громада. Хтось наполягав на дуже потужному підприємстві. Хтось пропонував побудувати розгалужену мережу в усіх районах. Були й такі, хто брався за найважче у цій справі — збирання та доставку відходів. Але...

Жоден із запропонованих проектів, хоч який привабливий він був, так і не запрацював. Окремі спроби добування біогазу на полігоні відходів в обласному центрі чи переробка деревини на щепу, котру можна було б використати в опалювальних котлах, не витримали випробування нашими життєвими та економічними реаліями. Завжди чогось бракувало: коштів, землі, де могли б розміститись нові полігони та заводи, вагомого економічного ефекту...

Чи вдасться подолати всі ці бар’єри новому національному проектові, поки що говорити рано. Тим паче що і запуск нового сміттєпереробного заводу планується не раніше, як за два роки. І все-таки обласний центр почав активну підготовку. Тільки на розробку техніко-економічного обґрунтування будівництва комплексу з переробки твердих побутових відходів спрямовано близько п’яти мільйонів гривень. Не пошкодували майже гектара землі для сортувальної лінії і ще чотири гектари додали до старого полігона відходів, розширивши площу міського звалища до 12 гектарів. Крім того, місто активно закуповує сортувальні і сміттє-

збиральні контейнери. Одне слово, окремі роботи начебто почались. Та гори сміття продовжують височіти то там, то тут.

Комунальники й самі не приховують масштабність проблеми. Називають ще більш вражаючі цифри. На одній із нарад начальник Хмельницького обласного управління житлово-комунального господарства Петро Махнюк оприлюднив ще й такі факти: значну частину сміття вивозять стихійно і безконтрольно. Приміром, у Шепетівському, Полонському, Білогірському та низці інших районів централізовано вивозять лише від 25 до 40 відсотків сміття. Решту звалюють хто де і як зможе. Про вторинну переробку говорити майже не доводиться. Якщо в європейських країнах сортується і використовується як вторинна сировина майже половина від загального обсягу твердих побутових відходів, то в нас — менш як 4 відсотки. Такі пропорції маємо і при спалюванні відходів. Тож якщо у німців для захоронення залишається менше десятої частини, то в нас на звалища потрапляє понад 90 відсотків зібраного. А в результаті — гори зі сміття стають незмінним пейзажем поблизу кожного населеного пункту.

Але якщо темпи будівництва нових помешкань останніми роками вкрай сповільнено, то сміттєва індустрія не зупиняється ні на хвилину. Про те, чим це може обернутись для кожного з нас, як правило, намагаємося не думати. Принаймні відтоді, як відро зі сміттям залишає поріг нашої квартири. А що далі?

Поки заклики екологів та громадських активістів залишалися практично без будь-якого реагування, привернути увагу до проблеми спробували прокурори. Як вони констатують, місцева влада та її структурні підрозділи з питань ЖКГ, особливо в сільській місцевості, не надто переймаються централізованим збиранням, вивезення твердих побутових відходів та належним утриманням полігонів. Відсутність у більшості районів експлуатуючих організацій, які б цим займалися, призводить до забруднення і самих населених пунктів, і навколишніх територій, утворення несанкціонованих сміттєзвалищ. Так звучать прокурорські зауваження офіційною мовою. А який вигляд мають комунальні «прорахунки», кожен може побачити, зазирнувши якщо не на смітник, то просто у сміттєпровід свого будинку.

Селам побороти бруд найважче

Та найбільше страждають від сміття села. Бо якщо в містах та райцентрах комунальники все-таки беруть на себе обов’язки щодо його збирання та перевезення на звалище, то для переважної більшості селян і це залишається нездійсненною мрією. У бюджетах сільрад не передбачено утримання ні комунальної служби, ні самого сміттєзвалища. А куди ж людям подіти відходи? Тож і несуть хто до найближчого лісу, хто в невеличку посадку, а хто просто в рівчак на околиці...

Поки купи сміття невеликі, їх навіть і не вважають сміттєзвалищами. Тож, щоб не привертати увагу будь-яких перевіряльних служб, місцевий люд діє вигадливо. І тільки тоді, коли з’явиться такий сільський голова, котрий зможе зібрати односельців на толоку, випросити в орендаря машину, на яку всі разом повантажать відходи, зникають стихійні смітники. Якщо ж такого голови чи активіста не знайдеться, доводиться просто за-кривати очі на бруд навколо.

— Із 837 так званих офіційних сміттєзвалищ, які є в області, 802 — сільські, — назвав цифри начальник управління охорони природного середовища Сергій Вавринчук. — А з останніх паспортизовано лише 129.

Це означає, що навіть на формальне документальне оформлення сміттєзвалища не вистачило коштів і бажання. А про те, щоб забезпечити його щоденну роботу, вже годі й  казати. Чи є вихід із цієї ситуації?

На одній з останніх колегій ОДА Петро Махнюк сказав: «Ми просимо у бюджету 250—300 тисяч гривень на нинішній рік, щоб побудувати одне-два сільські сміттєзвалища, котрі могли б стати зразком для всіх». На що директор головного фінансового департаменту Сергій Пенюшкевич відповів, що, можливо, знайдеться й більше — близько мільйона гривень. Та це тільки для того, щоб для п’яти пілотних районів розробити типові проекти сміттєзвалищ. Неважко підрахувати, що з такими темпами тільки для виготовлення документації для всього краю знадобиться майже п’ятирічка. А якщо ще й будувати доведеться за цими проектами?

Показовий смітник — справа, безперечно, добра, але цього замало. А коштів для будівництва й обслуговування сотень таких звалищ немає ні в обласному, ні в районних, ні тим паче в сільських бюджетах. Тож хоч які привабливі, нагальні, а головне — корисні були такі ідеї, поки що вони залишаються недоступними для сотень і тисяч місцевих громад.

...Утім, міська влада Хмельницького ще плекає надії на те, що в обласному центрі таки запрацює «Чисте місто». Принаймні на початок нинішнього року було заплановано конкурс інвесторів, котрі погодяться взятися за реалізацію проекту. Та вже тепер можна впевнено сказати, що успіх справи багато в чому залежатиме від того, наскільки вигідним він виявиться для інвестора. А знаходити вигоду в купі сміття ми досі не навчилися. Не змогли. Чи не захотіли?

Хмельницька область.