Із досьє «Голосу України»

БЕНЮК Богдан Михайлович, народний депутат України від ВО «Свобода», заступник голови ВО «Свобода», народний артист України. Народився 26 травня 1957 року в Надвірнянському районі на Івано-Франківщині — в селі Битків. 1978 року закінчив Київський театральний інститут ім. І. Карпенка-Карого, відколи розпочав акторську кар’єру в театрі та кіно. Співзасновник Театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв». Лауреат державних премій і володар чисельних нагород за внесок у театральне мистецтво. Балотувався на виборах до парламенту у 2006-му та 2007 роках від ВО «Свобода», у 2012-му здобув депутатський мандат (2-й номер виборчого списку «Свободи»). До обрання народним депутатом — актор Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. Має трьох дітей і трьох онуків.

Із Богданом Бенюком ми зустрілися перед початком вистави у театрі ім. Лесі Українки, на сцену якого він за годину мав вийти. Він не розлучається з театром та своїми ролями, навіть уже маючи депутатський мандат і солідний портфель, на кожному кроці всміхається, жартує і не приховує своїх емоцій. Утім, політичні плани у Бенюка-депутата вельми серйозні. 

 

— Як відбулося перетворення Богдана Бенюка — відомого артиста театру і кіно — в політика? Адже чого-чого, а слави у вас було вдосталь, на вулиці впізнавали й без депутатського мандата.

— Не думаю, що той, хто іде в політику, прагне слави. Підготовка до політики тривала довгий час, а не спонтанно перед виборами. Це був цілий процес пізнання, придивляння, бачення того, що довкола, порівняння політичних партій. Моє входження у політику відбулося ще перед президентськими виборами 2004 року, саме в той період, коли Олег Тягнибок фактично був оголошений «персоною нон-ґрата». І тоді я для себе остаточно вирішив, що буду з Тягнибоком. На той час ми вже були знайомі, я підійшов до нього і сказав про підтримку, ми почали спілкуватися, я став потихеньку втягуватись у політичні заходи. Політична робота мене затягнула, я написав заяву і став членом партії ВО «Свобода».

— Ваша прихильність до «Свободи» пов’язана з тим, що ви — уродженець Західної України? Ваші нинішні політичні погляди закладалися з дитинства чи ви прийшли до них уже у зрілому віці?

— Позиція людини зароджується у середовищі, в якому вона зростає, живе. На мене впливала і домашня атмосфера, в якій я ріс, і моє Прикарпаття, і гори мої. Атмосфера любові — мама залишилася одна з трьома дітьми, тато помер, я наймолодший. І виховний процес залежав від того, як мама збудує життя, побут, щоб дітей підняти й поставити на ноги. Ми разом прилучалися до праці — влітку збирали й продавали ягоди, вишні, гриби, все, що родила земля, возили на базар, аби заробити якусь копійку на прожиття і купити сорочку чи взуття до школи. Всю любов я отримав від мами, а чоловічу підтримку, моє «чоловіче начало» — від старшого брата Петра, який завжди був для мене взірцем. Він відкрив для мене і театральний інститут, і акторську професію, і Київ. Він, як барабанщик, ішов попереду, а я його стопами.

Формування громадянської позиції, розуміння того, що належиш до української нації, що наша нація і мова мали певні утиски, виникло вже в Києві, в інституті. Ми відчували, що є якісь заборонені теми, які ніколи не піднімалися. Педагоги нас оберігали: викладач історії КПРС радив у день перепоховання Шевченка не ходити до його пам’ятника. А потім я довідався, що з 1979 року на мене була заведена справа в КДБ. За що — досі загадка. Може, якийсь анекдот розказав, однак не був замішаний у жодних організаціях. Потихеньку формувалася моя позиція щодо української мови, обстоювання мовного питання. Моя родина розмовляла українською, ми святкували Різдво, колядували в Києві.

— «Свободі» закидають надмірний радикалізм та націоналізм. Вважаєте себе українським націоналістом, чи хто ви?

— Так, я — український націоналіст. Якщо Президент Росії говорить, що він російський націоналіст у доброму розумінні цього слова, то чому я маю боятися і не говорити, що я — український націоналіст? Бо націоналізм — це любов, це патріотизм. Те, що вкладалося в поняття націоналізм у ідеологів Радянського Союзу, було «ідеологічним фуфлом». Коли приїздиш до Італії чи Німеччини — всі довкола патріоти своєї держави і націоналісти. Слово «мама» можна вимовити по-різному: з любов’ю і теплотою, а можна інакше, якщо мати, як зозуля, покинула дітей чи ще й збиткувалася з них. Так само і в слово «націоналізм» можна вкладати різні розуміння: ті поняття, які я вкладаю, або ті, які в нас вкладала радянська ідеологія.

— Яким було ваше перше враження від сесійної зали парламенту? Що там за енергетика?

— Я потрапив до парламенту вже зрілою людиною із розумінням того, що йду в політичну боротьбу. А не так, як приїхав до Києва поступати в театральний інститут, і довкола мене світ був ще абсолютно непізнаним. Я вже багато чого знав, розумів. Але «під купол» потрапив уперше. Кажуть, «купол» робить із людьми щось погане. Але я на це абсолютно уваги не звертаю. Дивлюся на інше: зараз відбувається неймовірне перетягування політичного лідерства з рук у руки. Верховна Рада в принципі не займається нічим новим, а просто повертає депутатів до тих узаконених речей, які повинні там бути аксіомою — і дотримання Конституції, і верховенство права, вживання української мови. Зараз іде заочне змагання з приводу кількості законів — яка партія більше внесла. Але ніхто не замислюється над тим, що навіть ті закони, які вже є, треба елементарно виконувати.

— У парламенті ви очолюєте підкомітет із питань міграційної політики, громадянства, статусу іноземців та осіб без громадянства, біженців та у зв’язках з українцями, які проживають за кордоном. У цій сфері багато законодавчих прогалин?

— Світ став відкритішим — зараз багато людей мігрує, не всі мають узаконений статус, і в цьому треба навести лад. Чи має право на існування подвійне громадянство? На мій погляд, не має, хоча це вже хочуть узаконити. Спочатку треба визначитись із доцільністю законопроектів: чи варто їх приймати, чи не матимуть вони «палицю на два кінці», яка нас же битиме. А скільки є проблем з нашими громадянами за кордоном! І розв’язання їх — нагальне.

— А чи маєте намір вносити до Верховної Ради проекти законів на підтримку театрального мистецтва?

— Не лише театру, а й кіно. В Україні досі немає закону про кіно, закону про захист театральної справи. А закони загалом про культуру, музейну справу — прийняті ще за Союзу, а ними користуються й сьогодні. Світ змінюється, і треба покращити все, що представляє Україну і викликає зацікавленість у всьому світі.

— Однак чи реально реалізувати такі великі плани, перебуваючи в опозиції?

— Опозиція для того й існує у Верховній Раді, щоб знаходити нові шляхи у вирішенні нагальних питань. Дивлюся на найбільшу фракцію — Партію регіонів — і бачу, що в цій партії велика кількість людей перебуває ситуативно. У будь-який момент, залежно від розвитку подій в Україні, вони можуть з цієї фракції піти й опинитися в інших. І в цьому нічого не буде дивного. Окрім того, сподіваюся, що депутати з фракції Партії регіонів підтримуватимуть ті закони, які спрямовані на розбудову нашої країни і спрацюють на позитив. Так само, як свого часу розвалився Радянський Союз, у парламенті можуть виникнути такі обставини, коли абсолютно зміниться розклад сил.

— У театрі та кіно вам зазвичай діставалися комедійні ролі. А яка роль у політиці, парламенті?

— Парламент не можна порівнювати з театром. Бо театр завжди існував завдяки класиці, яка рятувала його століттями. А парламент і стосунки в парламенті — одноденки, не довговічні. І закони, які приймаємо, також не довговічні. Довговічна книга, яку ми пишемо, — книга буття нашого народу. А закони можуть змінюватися. Тому не можна говорити, що у Верховній Раді розподіляються «ролі». Там є дуже важлива «роль», відведена одній команді — 37 депутатам із ВО «Свобода». І ми повинні стати тим маячком, на який люди рівнятимуться.

— Як політична діяльність позначиться на вашій акторській кар’єрі?

— Нічого не змінилося. Звичайно, від неї не відмовляюся. Будуть і зйомки, і вистави. Аби Бог дав здоров’я. Одне одному не заважає, навпаки — розширює світогляд і можливість пізнання. Зараз той комітет, у якому я опинився, дає змогу пірнути у неймовірно прекрасне тло відносин між людьми. Людина від народження має певні права, але треба їх не лише знати, а й обстоювати.

— Ви нині — і політик, і артист, і люблячий батько та дід... У вас так багато масок? Де почуваєтеся самим собою — на сцені, в сесійній залі чи вдома?

— Ви ще пропускаєте — чоловік. Бо дружина мені пише записки з проханням організувати зустріч із домашніми (сміється). Але я не зможу відповісти на ваше запитання, бо ти закручений у такий клубок, що не відділяєш одне від іншого. Не можу сказати, що я, прийшовши до театру, залишаю за дверима портфель і політику. Інша річ, що будь-яка робота має робитися в задоволення. Тоді людина «світиться», від неї іде тепла енергетика. Будь-яку роботу роблю «в кайф» і маю від неї позитив — магніт, який притягує людей. А ще за це й гроші платять. Чим більше у мене буде робіт, тим буде краще. Це своєрідний мотор, який дозволяє не нидіти, а весь час рухатися, вдосконалюватись. Як казала моя мама: «Живий думає про живе».

Богдан Бенюк перед виставою у театрі стежить за політичними новинами.

Розмовляла Юліана ШЕВЧУК.

Фото Олександра КЛИМЕНКА.