У столичному Музеї шестидесятництва відбувся вечір, присвячений пам’яті поета Василя Симоненка. Окрім поезій у виконанні як аматорів, так і професійних артистів, а також пісень, написаних на слова поета, звучали ще й спогади — щирі, проникливі. Одними з таких поділився з присутніми давній друг Симоненка, відомий громадський діяч і колишній дисидент Євген Сверстюк.
За життя Василя Симоненка світ побачила лише одна його збірка «Тиша і грім». Ще одна вийшла одразу по смерті поета.
— Саме остання відіграла дуже важливу роль, — ділиться спогадами Євген Сверстюк. — Пропущена цензурою, а отже, дозволена офіційною владою, вона була своєрідною перепусткою. Прикриваючись нею, можна було дозволити собі на зібраннях зачитувати і щось нове із Василевих віршів, те, що не пропустили, але те, що всі ми добре знали напам’ять. Варто сказати, що в 60-ті роки фактично було два найбільш згадувані й цитовані поети. Це — Шевченко, офіційно дозволений, проте якого дуже боялася і остерігалася влада, і Симоненко, напівзаборонений, якого так само остерігалися. 
Якщо спробувати віднайти найхарактернішу прикмету таланту Василя Симоненка, — це, мабуть, те, що в музиці називається слух. А ще — почуття правди. «В калюжі глибоко не пірнеш» — ну хіба можна було глибше від нього охарактеризувати тодішній час? Одне слово, з таким почуттям правди людина не може фальшивити. А в той час це було дуже небезпечно. Він цим мучився, але піднявся до цієї правди.
Євген Сверстюк також розповів, як він уперше зустрівся з Василем Симоненком. Біля Будинку вчителя його наздогнав юнак і відрекомендувався. Тоді його ім’я вже було на слуху, а от і знайомство. Вони одразу вирішили піти до Івана Світличного, щоб продовжити спілкування. Він жив неподалік і взагалі був один із квартирою, каже пан Євген, тож усі стежки завжди вели до оселі Світличного.
Але найяскравіший епізод, пов’язаний із Василем Симоненком, що його розповів пан Євген, був одразу після розгрому на Манежі у Москві Микитою Хрущовим виставки художників-авангардистів. Так збіглося в часі, що коли у престольній відбувался ця подія, у Києві молоді літератори, нічого не підозрюючи, обмивали нову квартиру Івана Драча. Аж тут телефонують із комітету комсомолу — в Києві має бути вечір у рамках, так би мовити, виступу Хрущова.
— Товариші наші десь уже розбрелися. Телефонів тоді ні в кого не було, тож зібрати публіку було важко. І ми удвох з Василем ідемо. Василя одразу беруть у президію. Палкі промови, засудження, усе в дусі тих часів.
А тоді дали слово Симоненку. І він почав: «Ти знаєш, що ти людина, ти знаєш про це чи ні?»
Це було дуже сміливо. Таке враження, що стеля потроху опускається. Ми зараз знаємо, що це таке. А потім Василь пішов ще далі — почав читати «Злодія»... Він не визнавав жодних перепон.
«Їх би до суду, Їх би за грати».
На завершення були «Гранітні обеліски». Ви ж розумієте, що пророцтво 1917 року в 62-му не пишуть. Тож усе закінчилося млявими оплесками. Вечір добігав кінця якось непевно. Публіка дещо розгублена. І тут нас обступили молодики, яких у штатському в залі, так розумію, було досить, і почали питати у Василя, де можна купити його вірші. Але в нього тоді вже була напрацьована своя метода.
Каже: «Так от же вийшла збірка».
— А ці нові, що ви читали?
— Так це ж буде нова...
— А зараз?
— А зараз я ж читав, і ви могли записувати...
Одне слово, пішли тоді хлопці ні з чим.
На жаль, з того часу Симоненкові залишалося жити вже зовсім мало. Він пішов, забравши з собою дуже великий потенціал, проте залишилася його поезія. А це вже — ціла епоха.