Рятувальники припинили пошуки зниклого на Ельбрусі вінничанина

Про пригоду, що сталася з вінницьким альпіністом на Кавказі, «Голос України» розповідав читачам у номері за 29.08.2012 року. Завдяки наполегливим зверненням (усним і письмовим) його рідних — матері Євгени Іванівни, дружини Валентини Миколаївни та доньки Людмили — до вітчизняного Міністерства закордонних справ, дипломати провели переговори з росіянами, після чого рятувальники МНС Карачаєво-Черкеської республіки відновили пошуки. Альпініста з Вінниці шукали до першого снігу. З настанням зими роботи припинили. Про це російські еменесники офіційно повідомили в листі родину Чаплинських.

Донька альпініста Людмила — студентка Вінницького торговельно-економічного інституту — каже, що вони з мамою особисто спілкувалися телефоном із рятувальниками, які розшукували зниклого батька. Ті щоразу детально розповідали про результати.

— З їхніх повідомлень ми зрозуміли, наскільки складні в тих місцях погодні умови, — продовжує Людмила. — Вони не приховували, що не раз самі ризикували життям. Ми щиро вдячні цим людям, що пішли нам назустріч. Мама пропонувала їм гроші, казала, що надішле поштою, але рятувальники категорично відмовилися від такої пропозиції. На жаль, не вдалося знайти найменших ознак. Хоч шукали і пішки, і на вертольоті. Вертоліт зависав над льодовими ущелинами, в цей час рятувальники проводили фото- і відеозйомку, але і в такий спосіб не вдалося зафіксувати жодних слідів. З настанням зими рятувальні роботи припинили.

— Можливо, орієнтир місця пошуку був неправильний? — розмірковує Людмила. — Ті, хто перебував у той момент із батьком, казали нам, що маяком для рятувальників мав слугувати речовий мішок тата. Вони його  залишили на тому місці, де зник тато. Дістали з рюкзака тільки мобільний телефон марки «Нокіа» і повернули його нам. Усе, що було в мішку, залишили, як і сам мішок. Не знаю, чому. Можливо, тому, що мішок великий і його важко було нести.

— Коли ми з мамою запитували телефоном у рятувальників із Карачаївського МНС про цей мішок, вони казали, що вперше чують про таке, — продовжує Людмила. — Після цього мимоволі задумаєшся: можливо, орієнтир місця був неточний? Хтозна. Найбільше вразило рідних Ігоря те, що після повернення ніхто з альпіністів не зайшов до них і не розповів, як то кажуть, із перших уст, що сталося в горах у той фатальний день 12 серпня. — Не вони нас, а ми їх розшукували, щоб допитатися, що сталося насправді, — розповідає донька.

Мати Ігоря, Євгена Іванівна, втираючи сльози, просить не засуджувати тих, хто був у той час з Ігорем. «Якщо люди не вважають за потрібне про це говорити, хіба їм можна за це дорікати?..»

Кожне слово, кожна згадка про сина гріє серце матері. Але, повторюю, ніхто з альпіністів не переступив порогу квартири на п’ятому поверсі будинку на Космонавтів, де проживав Ігор із сім’єю і мамою. Ігор — єдина дитина в Євгени Іванівни. Її чоловік, батько Ігоря, вже помер. «Після похорон я попросила сина, щоб подбав про місце на кладовищі для мене біля могили чоловіка, — каже жінка. — Так і зробили, оформили потрібні документи. Думала, син мене проведе в останню дорогу. А вийшло все по-іншому. Де нам тепер його шукати? Не раз думаю, як уже так сталося, хай би хоч знати, де могила...»

Ігор виріс у Хабаровському краї. Туди ще замолоду виїхала на роботу Євгена Іванівна. Там вона знайшла свою долю. Там син народився.

— Син часто ходив із чоловіком у тайгу по гриби, по ягоди, на полювання, — каже Євгена Іванівна. — Там навчився рибалити. Відтоді в нього любов до природи. У Вінницю ми переїхали, коли Ігор навчався у сьомому класі. Він часто ініціював походи на природу. У нас у селі є невеликий будиночок. Він біля нього сад посадив. Доглядав за ним.

— Тільки-но настає відпустка, запитую, куди збираєшся, а він лише усміхається на те, мовляв, сама знаєш, — розповідає Євгена Іванівна. — Якось умовила поїхати на море. А він побув три дні і каже: «Це не моє, не можу я вилежуватися на піску без діла». Одне тільки було у нього: в гори!»

А ще любив грати в шахи.

Із важким серцем повернулася додому з Кавказу наприкінці серпня минулого року група вінницьких альпіністів.

— Ми піднімалися західним схилом Ельбрусу, — сказав тоді Олексій Новак, керівник групи. — Добралися до висоти 4,5 тисячі метрів. У неділю, 12 серпня, був дуже гарний сонячний день. З видимістю не виникало жодних проблем. Але саме тоді, вже під вечір, ми втратили Ігоря з поля зору. Ми четверо піднімалися на вершину. Ще двоє з групи, чоловік і дружина, залишилися внизу. Йшли схилом, вкритим льодом. Нахил становив приблизно 45 градусів. В якийсь момент Ігор спіткнувся, втратив рівновагу і почав з’їжджати вниз. Йому вдалося зупинитися на відстані понад сто метрів від нас. Відстань невелика, але долати її довелося довго. Поки спускалися, весь час бачили його. Він зник, коли почався каменепад.

— Ті, хто був з татом, нам розповідали, що від одного каменю йому вдалося відхилитися, а другий поцілив просто в голову, — каже донька Чаплинського Людмила. — На голові була металева каска. Але камінь летів великий. На тому місці залишився тільки рюкзак тата. Поки тато чекав на допомогу, зняв рюкзак. Він важкий. Поклав поруч з собою. Після того, як добралися до рюкзака, з нього вийняли мобільний. Сумочка з документами була в тата на грудях.

Олексій Новак каже, що через рацію повідомили про пригоду. Поки рятувальники загону МНС Карачаївського району підняли в небо вертоліт, члени групи самотужки обстежили всю частину схилу, де перед тим тримався Ігор. За словами Олексія Новака, укрита льодом поверхня має багато горизонтальних тріщин. Розташовані вони між собою на різній відстані — від двох до ста метрів. Альпіністи припускають, що їхній товариш міг зірватися в одну з них.

— Після повернення у Вінницю ми теж не раз зв’язувалися телефоном із рятувальниками Карачаївського МНС, — каже Олексій Новак. — Прикро, що нічого втішного вони не змогли нам повідомити.

Рідні Ігоря Чаплинського все одно продовжують вірити в те, що він живий.

— Надія помирає останньою, — каже донька Людмила. — Тато дуже досвідчений альпініст. Він знає, як поводитися в складній ситуації.

— Ми були не в одного провидця та екстрасенса і ніхто з них не вказав на те, що сина немає серед живих, — каже мати Ігоря Євгена Іванівна. — Мої брат і сестра, які живуть у Кіровоградській області, теж зверталися по допомогу до знахарів. І вони не почули про те, що Ігор загинув. Кожнісінький день молюся і сподіваюся на диво.

Це захоплення передалося й доньці. Людмила, як і тато, гарно грає. Мовчить нині гітара. Дівчина як найдорожчу реліквію зберігає смс-повідомлення від батька. Ті слова долетіли з Кавказу, коли альпіністи добралися до місця сходження в гори. Це було останнє повідомлення. На запитання, що саме написав тато, Людмила сказала: «Вибачте, але це дуже особисте».

В її очах з’явилися сльози.

 

Вінниця.