На що вона спиратиметься — на операційні системи закритого чи відкритого доступу?
Людські потреби загалом безмежні, і після задоволення потреб базових постають нові прагнення й апетити.
Те саме і з бюджетом. Коштів у державній скарбниці завжди не вистачатиме — і в роки криз, і на пікових точках економічного зростання. Не вистачатиме як у шкільному окрузі заможного передмістя Лос-Анджелесу, так і в районній лікарні Володарки на Київщині. Такою є природа невгамовної людської потреби і невпинного соціального поступу.
Тож зводити дискусії про реформи у ключових соціальних сферах державної відповідальності (освіті, охороні здоров’я та соціальному захисті) просто до хронічного браку коштів — це тупцювати на місці, тоді як решта бігунів у глобальній гонці за конкуренто-спроможністю виштовхують Україну на нижчі щаблі світових рейтингів.
Перманентне ремствування на дефіцит коштів — це приречене перебування в глухому контейнері, з якого нічого не видно. Потрібно, як кажуть американці, out-of-box thіnkіng — мислення з-поза меж цього ящика. Саме такою спробою інтелектуального прориву в філософській оцінці майбутнього вітчизняної освіти є книжка «Світанок Європи» Віктора Андрущенка — ректора Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова*.
Автор від початку пропонує читачеві пристати на його тезу про безперспективність приземлення дискусії до рівня постійного недофінансування шкільництва і вищої освіти й ототожнення з цим усіх проблем. Натомість (невтішний) аналіз освітнього статус-кво і (сміливий) футуристичний погляд у майбутнє вітчизняної освіти очима ректора і філософа вимагає концентрації і внутрішньої дискусії.
Адже збільшення державних видатків на освіту не є тотожним їх ефективнішому використанню, на що не раз звертали увагу українців експерти Світового банку. Brіck-and-mortar — «з цегли і цементної суміші» — такою ідіомою на Заході характеризують позавчорашню економіку, вчорашні магазини і ще сьогоднішні банки, які з кожним днем дедалі більше переносять свої послуги в он-лайн. Тож до того часу, як наша освіта, її контент та технології залишатимуться переважно brіck-and-mortar («освітою індустріальної доби», як пише Андрущенко), мільярди гривень державного та місцевих бюджетів генеруватимуть усе меншу додану вартість, аніж за варіанта долучення до світового інформаційно-освітнього потоку. І не саме лише фізичне з’єднання сільської і міської школи з Інтернетом є передумовою інтеграції вітчизняної освіти в тезаурус найкращих світових освітніх практик, а й інтеграція цього контенту в навчальні плани і національні стандарти. Однак із цим проблеми, адже, на відміну від автоматичного оновлення програмного забезпечення, апгрейд змісту навчання невиліковно заражений адміністративним вірусом централізації.
Ще дві проблеми постійно перебувають у фокусі книжки, що є не випадковим з огляду на постать автора, який є організатором освіти і наставником майбутніх вчителів.
Ключова — якість підготовки «нового вчителя», який на «ти» із сучасними інформаційними та педагогічними технологіями, навчений безперервно вчитися і зорієнтований швидше на практичне застосування учнями отримуваних знань, аніж на їх знерухомлену акумуляцію. У цьому контексті українську перевірку має пройти твердження американського вченого Еріка Ганущека (http://hanushek. stanford. edu) про найвищу питому вагу якості вчителя в контексті кожної витраченої на освіту гривні (долара), як і наступний за важливістю чинник — наповнюваність класу.
І, певна річ, ректора університету не може не цікавити, яке ж, власне, майбутнє у самих університетів. Чи має рацію (а він здебільшого її має) британський тижневик «Економіст», що поява високоякісних і постійно адаптованих он-лайн академічних курсів, в тому числі під егідою найреспектабельніших університетів, знаменує собою небачену досі трансформацію форми надання освіти, за змістом якої остаточно втомилися встигати brіck-and-mortar підручники, не кажучи вже про brіck-and-mortar викладачів? У цьому контексті автор книжки значно оптимістичніший: університети «з цегли і цементної суміші» ще аж ніяк не підлягають остаточній амортизації, за умови, що вони безперервно встигатимуть за новим змістом і навчатимуть своїх вихованців головному — вмінню безперервно вчитися упродовж усього життя.
Перегорнувши останню сторінку книжки Віктора Андрущенка, я пригадав дискусію поміж своїми студентами на перерві між півпарами стосовно того, на смартфоні якої моделі зупинити свій вибір — Apple чи Androіd. В обох системоконцепцій — сотні мільйонів прихильників і частка ринку, яка на сьогодні ще не дає змоги визначити переможця. Перша, як відомо, передбачає закритий код доступу і практичну неможливість несанкціонованого втручання зовні — є підстави вважати її адміністративною. Інша оперта на відкритий код і вітає зовнішні інновації, небезпідставно вважаючи, що вони створюють синергію безперервного прогресу. З усією повагою до апологетів закритих систем, маю таки погодитися з автором, що відкритість (інколи надмірна) економіки України таки передбачає і відкритість її освіти — не лише викликам, а й світовому wіsdom of crowds — колективному генію кращих ініціатив і практик.
Олександр ШПАК, професор кафедри теорії та історії педагогіки НПУ імені М.П. Драгоманова, доктор педагогічних наук.
