У публікації «Капітал, в якому зневірились» («Голос України» за 22 січня 2013 р.) автор Ірина Козак навела розмірковування власника кількох гектарів земельних паїв. Мовляв, такий капітал не тільки не приносить надійного доходу, а ще й перетворився на певний фінансовий тягар. Ділюся своїми рецептами збагачення.
Хоча і сам напівбідний, але маю певні напрацювання. В мене трохи більше гектара землі. Раніше, коли полями і городами сновигали рідні «Ниви» та «Колоси», то половину цієї землі вдавалось засівати. А теперішні закордонні «Фергюсони» та «Дони» не заманиш на такий клаптик. А молотарок, бодай причіпних, котрі використовують в інших країнах, у нас чомусь немає. Ніби ми стоїмо вище такої дрібної техніки. А насправді ж то не так! Тож довелось пустити більшу половину землі, 60 соток, під сінокіс, а потім — під пасовище.
Мені й сіно потрібне, бо маю коника. Іншої худоби не тримаю -вік не дозволяє. Так ось скошую сіно найманою роторною косаркою і в сінник ховаю. Це найдешевший спосіб.
Дві ділянки по десять соток в різних місцях йде під городину. Сім’єю з трьох чоловік ми справляємось.
А ось інший шмат в сорок соток виявився «зайвим». Але ж я ходив за ним, удобрював, засівав раніше. Тому, щоб законсервувати бодай частину, зберегти онукам, знайшов вихід. На двадцяти сотках насадив горіхи. Дерева ці найменше вимагають догляду. А попит на плоди відомий. Їздять за ними по дворах.
Гірше було з посадковим матеріалом. Але хто шукає — знаходить. Горіхові розсадники, на жаль, надибав лише в Миколаївській області. Ось такі пироги з горіхами та й землею. Тож, коли маєте землю, садіть горіхи — дерева ці надовго, горіх вічний.
Мала Білозерка
Василівського району
Запорізької області.
