Нещодавно гостем редакції «Голосу України» був заступник Голови Верховної Ради Руслан Кошулинський (на знімку). Політик спрогнозував, як надалі розвиватимуться події в парламенті, навколо чого можуть згуртуватися більшість і опозиція, які можуть бути зміни до Бюджетного кодексу і який лейтмотив націоналізму.

Ред.: Які завдання поставила для вас «Свобода» на цій посаді?

Р. Кошулинський: ВО «Свобода», ВО «Батьківщина» та «УДАР» як опозиційні фракції домовилися про спільні дії у Верховній Раді сьомого скликання та, відповідно, делегували своїх представників у комітети і президію парламенту. Висунення та ухвалення моєї кандидатури — це узгоджене рішення трьох фракцій. Тому на цій посаді представляю не лише «Свободу». Я представляю інтереси мільйонів виборців, які не підтримують політики режиму Януковича. І таких громадян в Україні — більшість. Водночас посада заступника — це не лише місце у президії і трибуна для української опозиції, це можливість порушувати проблемні питання і досягати конкретних результатів у їх вирішенні в інтересах усіх опозиційних фракцій.

Оскільки за своїм статусом я присутній на всіх нарадах, то можу донести позицію і ставлення опозиційних фракцій до того чи того питання ще до сесійного обговорення. Це своєрідний «фільтр», мета якого — ще у кулуарах (а як відомо, чимало питань узгоджується до винесення в сесійну залу) відбирати те, що потрібно, і спрогнозувати наслідки ухвалення певного рішення.

Ред.: Як вам працюється з комуністами і Партією регіонів?

Р. Кошулинський: Як в умовах тимчасової негоди... Байдуже, у що ти вбраний, яку посаду обіймаєш. Головне, щоб ти внутрішньо залишався собою. «Йде дощ — бери парасолю». Але маєш іти, не зупинятися... Тому я виконую ті функціональні обов’язки, які на мене покладено, та не змінюю своїх ідеологічних і людських переконань.

Ред.: Пане Руслане, Україна — це країна «штучних дощів». Бюджетний кодекс, почасти й Податковий, звузили повноваження законодавчої влади щодо розробки та ухвалення бюджету. Чи є усвідомлення у вашої політичної сили цього? І просто «взяти парасольку» тут мало.

Р. Кошулинський: Я погоджуюся з вами. Нині працюю над змінами до Бюджетного кодексу. Сьогодні архітектура основного фінансового закону країни — «перевернутий трикутник», у якому органи місцевої влади практично упосліджені. В Україні 12 тисяч 52 місцевих бюджети: торік у них забрали близько 4 мільярдів гривень — Державна казначейська служба фактично заблокувала проведення платежів органів місцевого самоврядування, у такий спосіб звівши нанівець їхню фінансову самостійність.

До 1995 року ми жили не за казначейською, а за банківською системою обслуговування місцевих бюджетів. Гадаю, ви добре пам’ятаєте той час. Було складно, бо банки банкротували, і в питанні реалізації великих проектів місцеві органи влади фактично лишалися біля розбитого корита. Як противага, казначейська форма давала змогу державі ефективніше контролювати використання бюджетних ресурсів.

Але вважаю, що сьогодні місцеві органи влади заслуговують на більшу фінансову самостійність. При цьому казначейське обслуговування має залишитись у частині виконання місцевими бюджетами делегованих повноважень. А гроші, які муніципалітети самостійно заробляють, вони повинні мати право класти на рахунки в державних банках для оперативного використання. Сьогодні це Ощадбанк, Укрексімбанк і Укргазбанк. Це значно підвищить відповідальність органів місцевого самоврядування перед громадою за результати своєї самостійної господарської діяльності.

Ред.: Банки захочуть. Ви зіштовхнете казначейство з банками.

Р. Кошулинський: Власне, банки сьогодні за своїми організаційними та технічними можливостями не готові працювати за бюджетною класифікацією. Але розпочати цей процес необхідно. Сьогодні в державі загалом для здійснення всіх соціальних виплат бюджетникам бракує приблизно від восьми до десяти мільярдів гривень. Дуже складним був кінець минулого року. Навіть від працівників казначейства можна було почути побоювання щодо ймовірності технічного дефолту в державі. Проведення платежів органів місцевого самоврядування було заблоковано. В нинішньому бюджеті, за моїми підрахунками, не закладена майже двомісячна виплата заробітної плати працівникам бюджетної сфери.

Ще раз наголошую, що як представник ВО «Свобода» переконаний: потрібно надавати органам місцевого самоврядування більше самостійності. Нині органи місцевої влади — це «каси з виплати зарплати». Вони звикли до того, що мають відсоток з відчуження землі, майна і на цьому заробляють свої «дивіденди» особистого і комунального характеру, і їх більше ніщо не цікавить.

Місцеве самоврядування як інституція не розвиватиметься, якщо громадянин не відчує, що саме він є свідомим суб’єктом ухвалення рішень. А це можливо тільки через місцеві ініціативи.

Ред.: Як ви ставитеся до такої форми протесту, як ігнорування опозиційними фракціями пленарного засідання Верховної Ради? Взагалі, які форми протесту ефективніші, на вашу думку?

Р. Кошулинський: Черчилль колись писав: «Єдина річ, яка гірша за союзників — їхня відсутність». Переконання і висловлювання своєї позиції — та форма протесту, яка найбільш притаманна «Свободі». Парламентські опозиційні фракції — різні за ідеологічними напрямками. «Батьківщина» — більш соціал-демократична, а фракція «УДАР» — ліберальна. Для свободівців не є типовим залишати залу. Досягай свого, висловлюй свою позицію, будь у вирі боротьби! Однак сьогодні ми є в партнерських взаєминах і маємо дослухатися до позиції наших союзників; такий інструмент, як вихід із зали, можна застосовувати, але не дуже часто...

Ред.: Ми знаємо, що йде шалений відплив мізків на Захід. Свого часу, коли покійний Олександр Зінченко очолив адміністрацію Президента, він сказав: у нас скоро працюватимуть випускники Гарварду, Кембріджу, Оскфорду. Наскільки я знаю, жоден випускник не приїхав. Що потрібно зробити, щоб почали повертатися звичайні люди, заробітчани?

Р. Кошулинський: Усе дуже просто. Проблема в тому, що немає довіри. Візьмемо приклад Грузії. Мені дуже подобалися очі грузинів, коли вони повірили Саакашвілі. Їм було складно, але у них була віра, що «Міхо зробить». Вони казали: «Ми готові терпіти — рік, два, три, але ми маємо довіряти тому провідникові, який втілюватиме свою програму». Тому переконаний: якщо механізм довіри запрацює — люди повертатимуться. Будь-який хліб заробітчанський — це дуже гіркий хліб. Чи ти науковець, чи пересічний робітник — усе одно, ці гроші — дуже тяжкі. Сам багато знаю заробітчан, контактую з нашими діаспорами у Португалії, Італії, Польщі, США. Українці прагнуть одного — довіряти владі. Якщо вони владі не довіряють, вони ніколи не повернуться.

Поділюся власними враженнями — можливо, це частково розкриє ставлення свободівців до питань антисемітизму, ксенофобії й тому подібного.

У мене є знайомий грузин Джумбер. Він, до речі, постійно голосує за «Свободу». Запитую в нього, чому так? А він відповідає: «Дякую, вам, українцям, — ви дали мені дах над головою, стіл і до столу. Мої два сини ходять до української школи, вчать українську, але вдома я з ними розмовляю грузинською. А ще я хочу, щоби коли хлопцям виповниться 16 років і вони отримають паспорти, у них було записано, що вони грузини. Так, вони громадяни України, але — грузини». Я йому тисну руку. Ця людина поважає свою культуру, свою націю, поважає себе — і поважає українців. Я не вимагаю від нього, щоб він став «українцем». Мудрі колись писали: «Крові зрадити не можна, її можна тільки зганьбити»... Ніхто не має права брати на себе Боже провидіння, завдяки якому він з’явився на цьому світі грузином, естонцем, гагаузом. Це його право. І скидання усіх гамузом у казан «совєцького народу» забирає право людини ідентифікувати себе. Краса землі — в багатоманітності. І позиція «Свободи» — це повага до інших націй.

Далі вже треба говорити про законодавче врегулювання. В Україні немає якісного закону про національні меншини. Як це врегулювати? Нині в Україні 77,8 відсотка населення — етнічні українці. За стандартами європейськими і світовими — моноетнічна нація (достатньо 70 відсотків). Але як допомагати, скажімо, якійсь етнічній меншині, щоби вона не загубила мову, культурну належність? Скільки грошей на це спрямовувати? Є дієве європейське законодавство, зокрема угорське. Там дійсно виписано механізм: залежно від кількості представників вашої етнічної спільноти ви можете претендувати на реальну частку державної скарбниці, щоби вам спрямовували кошти на ваші потреби. Тобто це мають бути дуже прозорі взаємини, якісно визначені на законодавчому рівні.

Ред.: Одна ремарка. Є знайомі єврейські сім’ї, які живуть у Техасі, так вони голосували за вашу партію. Спеціально для цього їхали у Вашингтон.

Р. Кошулинський: Ясно, що свободівці — не антисеміти. Але я дуже не хотів би, щоб мене у моїй хаті хтось повчав, як маю ставити крісло, коли маю лягати спати і як маю розмовляти... В історика Валентина Мороза є гарна сентенція: «Я дуже люблю свого сусіда. Ми з ним разом господарюємо, допомагаємо один одному, ми так із ним дружимо... Сусід — мій перший друг. Але свою родину, своїх дітей я люблю більше». Я люблю всіх людей на цій планеті, я християнин і не можу їх не любити, але українців я люблю трішки більше. Чи є це злочин? Звісно, ні. Я їх краще розумію, вони мені ближчі і це природно. Тому любов до українців, воля захищати їх — це і спонукає свободівців творити цю політичну силу; для того, щоби створювати максимально комфортні умови для реалізації українців тут і допомагати, якщо вони — десь за кордоном. Життя розкидає, але вони інакшими не стають, все одно залишаються українцями. Оце такий лейтмотив націоналізму — любов до свого.

Ред.: Довженко гарно сказав: «Якщо ви називаєте любов до свого народу націоналізмом, то я — націоналіст».

Ред.: Руслане Володимировичу, ви сказали, що готували себе дуже довго до великої політики. За час роботи першої сесії у вас були якісь розчарування чи позитивні відкриття? І друге: ваш прогноз на другу сесію, навколо чого об’єднається опозиція і більшість?

Р. Кошулинський: Навряд чи я в чомусь розчарувався. Людина, яка розчаровується, повинна мати зачарування. У мене його не було. Перша сесія показала, що Верховна Рада сьомої каденції функціонуватиме за іншими правилами, ніж це було, наприклад, попереднього шостого скликання. Правила будуть інші, жорсткіші, принциповіші. І «конвеєра штампування рішень» не буде, бо є принцип народовладдя — «персональне голосування». І опозиція його контролюватиме усіма силами, аж до найрадикальніших кроків, які дозволяє статус народного депутата. Окрім того, якщо ви зауважили, то на останніх пленарних засіданнях немає виступів іноземною мовою. Це теж є наша принципова позиція.

Щодо прогнозів, то певен: рік буде дуже складний політично. Але обіцяю, що плакатися (принаймні фракція «Свободи» точно) не будемо. Ми вже продемонстрували, що не будемо виходити на люди й розповідати, мовляв, ми нічого не можемо зробити, вони такі погані — стільцями нас по голові б’ють... Можливо, цей чинник спонукатиме інакше мислити й партію влади.

Фото Олександра КЛИМЕНКА.