Ніколи раніше не доводилось бачити, щоб діти так раділи кукурудзяним паличкам. Дорослі стриманіші, та хоч що кажіть, але великі коробки з крупами, олією, борошном, цукром, кавою, чаєм та іншими продуктами у нинішній час шаленої дорожнечі — велика підмога сім’ям, які знають, почім ківш лиха.

В офісі тернопільської благодійної організації «Українська родина», яку заснувала і вже 20 років беззмінно очолює людина великої душі, кандидат педагогічних наук Ірина Найдух, мов у вулику. Одні розписуються у документах (спонсорам треба прозвітувати про кожну витрачену копійку), інші оформляють вишивані картинки, які надішлють послам країн напередодні новорічно-різдвяних свят з подякою за благодійність, ще інші розучують з дітьми пісеньку про Миколая... 19 грудня Ірина Михайлівна разом з наймолодшими членами «Української родини» відвідають бійців, які лікуються у Львівському військовому госпіталі, повезуть їм «миколайчики», пісні та вірші, побажають якнайшвидшого одужання... Дитяча усмішка, щирість здатні творити чудеса. Це не перший візит маленьких тернопільців до госпіталю, з деякими бійцями й досі підтримують зв’язки, листуються.

— Там багато молоденьких важко поранених хлопчиків, — каже Ірина Михайлівна. — Серце крається, коли дивишся на них. Ми намагаємось їх розрадити, підбадьорити, вселити оптимізм. До нашої ініціативи добре поставився головний лікар госпіталю полковник Іван Гайда. Коли мої дітки у вишиванках заходять у палати, обличчя бійців світлішають, а це також свого роду ліки...

Донька пані Ірини Світлана Комінко, котра викладає в одному з університетів Канади, працює над програмою для тих хлопців, хто втратив ноги. Їх навчатимуть комп’ютерної справи, щоб вони могли дати собі раду в житті, утримувати сім’ї.

«Українська родина» вже багато років співпрацює з міжнародним проектом «Від серця до серця» фундації Девіда Слейда (США). Наразі до нього входять 84 дитини з Козівського, Монастириського, Підволочиського, Підгаєцького районів та обласного центру. Це сироти, інваліди, діти із малозабезпечених родин. Опікуються ними пересічні американці. Не багатії, люди середнього і меншого достатку, але які або самі чимало пережили у житті, або просто мають добре серце. Причому кожна дитина має свого спонсора, який знає її потреби, уподобання. На гроші спонсорів щокварталу діти, які входять до проекту, отримують солідні пакунки з продуктами, на які, по суті, харчується вся сім’я. Інколи діляться із самотніми старенькими, яким також нині не солодко, але це з доброї волі. У проекті дитина може бути і рік, і два, і більше — все залежить від спонсора. Скажімо, Василь Пилипів вже студент, але його спонсор Вікторія Овен продовжує опікуватися хлопцем. Жінка сама прикута до інвалідного візка, тому перейнялася долею українського хлопчика, сина чорнобильця. У дитинстві Василько переніс не одну операцію на нозі, якийсь час не ходив до школи, але був наполегливим, добре вчився і став студентом.

Севастяном Мацолою — «дитиною Сонця» — зацікавилися за кордоном, коли побачили на фото, як хлопчикові вручали портфелик до школи. Поки що він ходить у підготовчу групу спеціалізованого дитсадка у Тернополі. На вихідні мама забирає сина додому, долаючи не один десяток кілометрів туди й назад. Малий вже знає алфавіт, складає букви у склади, зростає в атмосфері любові мами, бабусі, сестри, тітки, любить ласку. Батько не витримав випробування, покинув сім’ю, а мама таки поставила сина із синдромом Дауна на ноги (Севастян не міг ні ходити, ні говорити), а тепер мріє навчити його читати і писати, щоб міг дати собі раду в житті.

У Євгенії Томчук десятеро дітей. Її восьмирічна донечка Іринка у проекті три роки. Багатодітна мати каже, що продуктові набори від спонсорів — велика підмога для її родини, особливо тепер, коли допомогу на дітей скоротили. Вона і чоловік без роботи: у селі її не знайти. Живуть з господарки, обробляють город, влітку здають молоко.

Богдан Борсук у двадцять з «хвостиком» став багатодітним батьком. У нього троє синочків: прийомних. В молодості встряв у бійку, два роки відсидів у тюрмі, але не зачерствів душею. Взяв жінку з трьома дітьми, став для них батьком, піклується про сім’ю.

Маленький школярик спілкується з бабусею мовою жестів — вона глухоніма. Мати наркоманка, прикована до ліжка. Усе тримається на бабусі, але їй потрібна операція, тож Ірина Михайлівна піде з нею до лікарні, пояснить, яка ситуація у родині. Вона часто ходить по установах та інстанціях, намагаючись допомогти членам своєї великої родини. Іванка Вороніна дуже здібна дитина. У підготовчому класі однієї зі шкіл за місяць навчання вимагали 160 гривень. Мама Іванки сама виховує четверо дітей, кожна гривня на рахунку. Пані Ірина дівчинку за руку — і в іншу школу: найкращу, спеціалізовану з вивченням іноземних мов. Там її прийняли без будь-яких фінансових умов.

Таню Грех вона зустріла на пошті. Молода жінка гірко плакала. З’ясувалося, її вразили комунальні рахунки, які не змогла оплатити. І нині, коли Таня згадує цей епізод, сльози котяться градом:

— Ми, по суті, бомжі. — Квартиру продали, щоб оплатити свекрусі операцію на серці. Двоє дітей, чоловік їздить у Польщу, щоб заробити на оплату квартири, яку знімаємо, а це 1,6 тисячі гривень плюс комунальні послуги. Я на роботу влаштуватися не можу, та й за дітьми і свекрухою доглядати треба. Ні інвалідності їй, ні жодних пільг чи допомоги оформити не можемо, бо ми ніде не прописані. Добре, що взяли сина до проекту, нам велика підмога.

«Бідні люди в Україні нікому не потрібні», — гірко констатує Ірина Михайлівна. У цьому вона переконалася за багато років своєї благочинної діяльності. Влада ніколи не цікавилася «Українською родиною». Коли захотіли взяти напівзруйнований колишній дитсадок і зробити там притулок для бідних — відмовили. Жодного (!) разу ніхто з чиновників не прийшов на їхні надзвичайно теплі й щирі, як і належить великій родині, свята Матері, Школярика чи Святого Миколая. Якщо на початку ще трохи допомагали місцеві спонсори, підприємці, то тепер лише надія на закордонних доброчинців. 

Що казати, коли офіс організації, а це три невеликі кабінетики, не опалюється і не освітлюється. У видавництві «Збруч», де він розташований, відрізали все, що можна. 

І лише після того, як Ірина Михайлівна написала листа Президентові Петру Порошенку, прийшов чиновник з адміністрації, вислухав про проблеми. Але чи щось зміниться?

Проте «Українська родина» не лише допомагає вижити найбіднішим, найнезахищенішим. Тут виховують дітей у патріотичному дусі, змалку прищеплюють любов до України, вчать бути милосердними, допомагати ближньому, тобто усім чеснотам, про які, на жаль, нині забувають у школах і в багатьох сім’ях. Хіба не справжніми патріотами хоче бачити теперішня влада молодих українців?

Чи це тільки на словах?

Фото автора.

 

Продуктовому «тормозку» найбільше радіють діти.