Сьогодні Олег і його команда однодумців не тільки займаються забезпеченням українських військових у зоні бойових дій на Донбасі, а й усіма силами намагається запустити державну машину по-новому, щоб вона виконувала свої функції. Про це Олег Свірко розповів в інтерв’ю «Голосу України»:

— Якоїсь миті ми поставили собі запитання: чому волонтери повинні брати на себе функції держави? Розуміли, звичайно, що після повалення режиму Януковича державні структури в нас практично були знищені і виконувати свої функції належним чином не могли.

— І вийшло так, що тилове забезпечення практично цілковито переклали на плечі волонтерів?

— Багато в чому — так. Проте ситуація поступово змінюється. Держструктури з кожним днем посилюють свою роль у забезпеченні армії. Це відбувається під тиском народних активістів, волонтерів. Ми дійшли висновку: свої зусилля треба спрямувати передусім не на латання дірок, породжених неефективністю системи, а на зміну самої системи.

— Як ви збираєтеся ламати систему?

— Наше завдання не пробивати танки для передової або ремонтні бригади для їх реставрації, а змусити профільні відомства, у компетенції яких перебувають ці питання, діяти ефективно. А для цього потрібна політична воля... І вона, як мені здається, є.

А завдання Ради волонтерів — координувати дії волонтерських організацій і об’єднати наші зусилля, щоб змусити державу виконувати свої функції. У суспільстві вже сформовано соціальний запит на глобальні перетворення в структурі держави, і він є основним чинником неминучих змін.

— Із чого розпочалася ваша волонтерська діяльність?

— Стартонули ми в травні. Тоді вся робота зводилася до того, щоб зібрати гроші, купити найнеобхідніше і відвезти бійцям. Потім зрозуміли — не навозимося.

Приміром, в одинадцятий батальйон возили бронежилети і каски кілька разів. Якось снаряд влучив у машину з боєкомплектом. Вона детонувала, і наша гуманітарка майже вся згоріла. Довелося по другому разу збирати весь «асортимент» для батальйону. Зараз, коли їдемо великою колоною, нас супроводжують або МО, або ДАІ. Коли ж вантажу небагато, намагаємося не привертати увагу і проскочити самі.

Згадую, як готували для відправлення на передову третій танковий батальйон. Йому виділили бронетехніку, з якої лише кілька машин були на ходу, а ще кілька з них могли стріляти. І хлопців з такою технікою хотіли вже через 15 днів відправити на фронт! Тоді завдяки професійним діям начальника озброєнь ЗСУ полковника Корнійчука Сергія Петровича нам удалося роздобути необхідні запчастини для відновлення бойової техніки і навіть бригаду ремонтників з Львівського бронетанкового заводу. А після втручання першого заступника начальника Генштабу Геннадія Воробйова — командира, який має авторитет і довіру в армії, батальйону дали відстрочку на відправлення. Тоді Воробйов сказав: непідготовлена частина в зону АТО не поїде. За це йому велике спасибі! А зараз, на жаль, генерал-полковника відсторонено від виконання обов’язків через закон про люстрацію. На мою думку, це величезна помилка. Не можна у таких питаннях, що стосуються обороноздатності країни, приймати поспішні рішення. Зняти з посад офіцерів з досвідом і знаннями — просто, а от хто обійме їх місце — це питання. Будь-яку ідею, навіть найпрогресивнішу, легко можна довести до абсурду.

— Описане вами — не поодинокий випадок. Подібна картина характерна була практично для всіх частин.

— На жаль. Адже все озброєння розкрадалося і продавалося роками, а нове взагалі не закуповувалося. Коли ми пробивали техніку для одного з батальйонів, нас відправили на базу вибирати з того, що є в наявності. Там виявилися машини четвертої категорії (п’ята — остання, і їх ріжуть на металобрухт). Та і на них не було найнеобхіднішого: залишилися корпуси, а системи управління зв’язку жодної.

Тож розраховувати на швидку зміну ситуації на краще не доводиться. Тому в так званий перехідний період громадяни мають частково взяти на себе обов’язки держави, поки вона не зміцніє і не почне повноцінно функціонувати.

— Вам не здається, що дев’ять місяців — достатній термін для влади, щоб почати працювати. Перехідний період якось затягнувся...

— Можливо. Але до цього ставлюся спокійно, виходячи із власного досвіду. На одному з наших підприємств працює 250 людей. Через хворобу на певний період я відійшов від керівництва, а коли повернувся, підприємство було практично знищене. На його відновлення пішло два роки. А держава — це не підприємство...

Працювали ми у волонтерських справах з українською митницею. Я бачив щире бажання допомогти з боку керівництва, а ось на нижчому рівні зустрічали протидію. Рядові співробітники на прямий наказ нам допомогти сміялися і відмовлялися його виконувати...

Не так давно Президенту України представили перших десять волонтерів, які пройшли через детектор брехні, і їх взяли на роботу в Міноборони. Один із департаментів очолив мій друг, який має оксфордську освіту, досвід роботи у великих компаніях. Він пішов на ставку в три тисячі гривень у держструктуру. До нього відразу вишикувалася черга підлеглих, які працювали з його попередником, з питанням «чи треба і тепер заносити?». Зараз завдання — замінити такі кадри на ключових посадах і почати змінювати всю систему держуправління.

— Але бездумно руйнувати теж не варто. Так можна лише нашкодити...

— Згоден. Я був шокований масовим звільненням військкомів. На мій погляд, ініціативу Президента направити в зону АТО командирів військових комісаріатів і замінити їх на бойових офіцерів, які дістали поранення на фронті, просто довели до абсурду.

Справа в тому, що за Януковича військкомати було знищено до рівня одного офіцера і прибиральниці. Коли почалися події на Донбасі, їх розгорнули до структури воєнного часу, але набрали туди малодосвідчених людей. І зараз там не так багато фахівців. Якщо всіх їх відправити на фронт, то це взагалі знищить систему мобілізації. Адже згідно з діючим законодавством, офіцерів можна призначати на посади за рангом або на один щабель нижче або на дві вище. Йдеться про полковників і підполковників. Де знайти стільки посад на фронті, які відповідають цим вимогам? Під час так званої військкомовської ротації був лише один поранений у зоні АТО підполковник, який міг обійняти посаду військкома на гражданці. Вважаю, що Генштаб не подумавши, занадто поспішив втілювати в життя загалом непогану ідею...

— А яке ставлення до українських бійців місцевих жителів на визволених територіях?

— Чесно кажучи, різне. Багато залежить від командирів. Бійці одинадцятого батальйону, наприклад, дві третини продуктової допомоги роздавали людям у Слов’янську, Дебальцевому... На другий день після визволення Дебальцевого тодішній (він загинув) комбат Гуменюк зібрав усіх жителів і запитав, що необхідно, і почав розв’язувати проблеми міста. Відповідно, і ставлення місцевих до наших поліпшувалося.

Інше ставлення в зоні перебування «Айдару», там, де, на жаль, є факти мародерства. У батальйоні 90% людей — одні із кращих бійців на фронті. Але та частина, що залишилася, з їхніх слів, близька до керівництва батальйону, була помічена у відвертому мародерстві і бандитизмі. Одного разу вони захопили двох наших дівчат-волонтерів. Їх три години тримали в підвалі з мішками на головах, а потім почали пояснювати: мовляв, не можна возити солдатам допомогу напряму. Треба віддавати керівництву «Айдару», тобто переказувати зібрані гроші у відповідний фонд, який був зареєстрований на людей, близьких до нього...

Ставлення місцевих жителів залежить багато в чому від того, як наші бійці поводяться. Зокрема, і від внутрішньої дисципліни в підрозділах. Із цим є проблеми. Бо існують механізми заохочення, а от механізмів покарання немає. Якось командир скаржився мені на одного бійця — любителя випити. Мовляв, боюся його до техніки допускати, а системи покарання немає — ні губи, ні штрафбату. От командир і дзвонить його дружині, просить вплинути на чоловіка-п’яницю. А вона у відповідь: виховуйте його самі, я з ним тут настраждалась... Зараз середній вік тих, хто перебуває на передовий, — 35—40 років. Це люди з життєвим досвідом, і з ними не можна поводитися як з 18-літніми хлопцями.

— Розкажіть про ваші особисті враження від поїздок у зону АТО?

— Поспілкувавшись із бійцями на передовій, ти починаєш жити в унісон з ними. Це стає якоюсь хворобою: ти вже не можеш туди не їздити. Там інший світ. Світ сильних, чесних, натхненних людей. І біле там завжди — біле. А чорне завжди — чорне. На фронті абсолютно зрозуміло, хто твій друг, а хто ворог.

Давно відомо: що старшим стаєш, то важче знайти нових друзів. А на фронті швидко сходишся з людьми, і таке враження, що знаєш їх усе життя... У зоні бойових дій нині перебувають кращі наші хлопці, і коли вони приїжджають звідти до Києва і бачать, як здорові чоловіки гуляють і п’ють пиво, їх починає ковбасити...

Річ у тім, що в більшості тих, хто живе у столиці, немає відчуття реальності війни. Їм здається, що війна існує тільки у хроніках новин, і ніколи їх не торкнеться. Але, потрапивши на лінію фронту, розумієш, що це справжня війна, і вона завтра може прийти сюди, у твою домівку... І цього допустити не можна.

Одного разу опинилися у населеному пункті, розташованому практично на лінії фронту, сепари почали стрілянину з «саушок» (самохідні артилерійські установки). Одна з наших дівчат-волонтерів сказала: це, мабуть, «Град» стріляє. А місцеве чотирирічне дівча її поправило: «Тьотю, це не гради, це саушки». Вона їх по звуку визначає. А коли ми у дитини запитали, чи боїться вона, коли стріляють, то почули у відповідь — боятися не треба, бо всі смертні, і рано чи пізно кожний з нас помре. Так міркувала маленька дівчинка, батьки якої, судячи з усього, готували її до того, що будь-якої миті когось із них може не стати... Нічого подібного я не відчував ніколи. Я уявив на місці цієї дівчинки свого маленького сина. Стало страшно. Тому кожний з нас повинен зробити все можливе, щоб викинути всіх ворогів з території нашої країни, і щоб наші діти, де б вони не жили — на сході чи на заході — ніколи не чули б вибухів і не думали про смерть.

Розмовляла Ольга ВАУЛІНА. 

Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ та надані Олегом Свірком.

Візитівка

Олег Свірко — київський бізнесмен. Керівник видавничої групи «Мегапрес». Але от уже майже півроку його знають як засновника волонтерської групи «Мегаполіграф». Нещодавно Свірко став співголовою Ради волонтерів при Мінобороні. А створений ним БФ «Воїни добра» увійшов до Асоціації народних волонтерів України.

Волонтери постачають на фронт техніку.

Околиці Маріуполя. Народна допомога для нашої перемоги.