У квітні минулого року в ПрАТ «Донецьксталь»-металургійний завод» загасили мартенівські печі. Усе відбувалося врочисто: в цеху, прикрашеному гаслами і повітряними кульками, грала музика, виступали керівники заводу, області й міста. Після того, як газ на горілках було перекрито, а отвори в печах із жовто-помаранчевих стали темно-червоними, ветеранів виробництва запросили до заводської їдальні...

Зовсім інший вигляд мала зупинка Донецького електрометалургійного заводу наприкінці листопада 2012-го. До відома майже 2700 працівників довели, що через несприятливі обставини підприємство зупиняє роботу до 

1 квітня 2013 року. Ані мітингів, ані промов, ані концертів. Щоправда, персонал не звільнено: тим, хто залишився в цехах для підтримання обладнання, платять повну тарифну ставку, тим, хто сидить удома, — дві третини. Та факт залишається фактом: підприємство, реконструйоване на початку цього століття за останнім словом техніки, сьогодні не має замовлень і виставлено на продаж.

Ці два приклади промовисто свідчать про проблеми і сподівання галузі. На запитання про перспективу української металургії в наступному році генеральний директор ПрАТ «Донецьксталь»-металургійний завод» народний депутат України Олександр Риженков відповів так: «Той, хто щось почав будувати, — той продовжуватиме. Наприклад, у нас виходу іншого немає, як споруджувати нове електросталеплавильне виробництво. Але ринок «ніякий». Щось напевно прогнозувати неможливо. Підйом ринку  може бути пов’язаний лише з одним — з розвитком внутрішнього попиту, коли з’являться якісь інфраструктурні проекти. Це те, про що ми постійно кажемо. Почнемо метрополітен будувати — добре, житло — добре. А поки що складно».

Ситуацію на сусідньому Донецькому електрометалургійному заводі (ДЕМЗ) генеральний директор коментувати не став. Власник ДЕМЗ — російська група «Мечел» — виставив українське підприємство на продаж ще у вересні. Зупинення роботи донецького заводу пояснюється «зростанням витрат виробництва і зниженням його рентабельності, пов’язаними зі стійким зростанням цін на основну сировину — брухт чорних металів — на тлі сезонного накопичення запасів сталі виробниками України». Одночасно з українським підприємством власники групи зупинили виробництво на кількох заводах у Румунії. «Завод із самого початку був для них непрофільним активом і, гадаю, вони хочуть його позбутися. Інша річ, що, за великим рахунком, нікому, крім нас, це підприємство не потрібно. Поки що нам потрібно, але коли ми завершимо план реконструкції — і нам цей завод уже не знадобиться», — вважає Олександр Риженков.

Заручники експорту

Українська металургія — заручниця світового ринку, адже чотири із п’яти тонн металу, які виробляють в країні, експортується. Такої залежності немає в жодній іншій 

державі. Тому падіння цін на металопродукцію боляче позначилося на галузі, яка хоча й отямилася після кризи 2008—2009 років, але не досягла рівня 2007-го. Вартість однієї тонни заготовки в 2011-му становила 692 долари, в червні 2012-го — 619 доларів, наприкінці цього року — 510 доларів.

«Факт, який впливає на економіку України загалом, — це наявність надлишкових потужностей із виробництва сталі в світі, — каже директор державного підприємства «Укрпромзовнішекспертиза» Володимир Власюк. — У світі потужності на 500 мільйонів тонн залишаються незавантажені — відповідно, за портфелі замовлень борються всі, із донецькими підприємствами включно. Кардинально змінюється вплив Китаю на ринок: ця країна вже не грає роль локомотиву попиту, як у попередні десять років. Ціни на сировину, сталь, енергоносії — все рухалося відповідно до попиту Китаю. Таке довго тривати не може. Нині темпи зростання виробництва в цій країні — 3,3 відсотка на рік. Це не 10 чи 23 відсотки, як раніше».

Через економічну кризу знизилося споживання сталі в країнах ЄС — на головному ринку для збуту української металопродукції. Крім того, збільшив свій експорт Китай — це посилило тиск на традиційні для українських металургів ринки. Експерт прогнозує, що цього року підприємства галузі вироблять 32,7 мільйона тонн сталі (2001-го — 34,7 мільйона тонн). Із них 22,6 мільйона тонн буде експортовано.

«Потужності в Україні завантажені менше, ніж в інших країнах. Це тривожний індикатор, який свідчить про складну боротьбу за замовлення, де нашими основними конкурентами є Туреччина, Росія і Китай. Ми вступаємо в новий період розвитку ринку сталі. Загалом економічна ситуація в 2013 році очікується трохи ліпша, але стверджувати, що рецесія зупинилася чи триває, важко. Ринок  цього року буде ринком покупця, тиск цього чинника сильний, і ціна ковзатиме вниз. Якщо торік середньорічна ціна на квадратну заготовку становила 560 доларів за тонну, то цьогоріч очікуємо зниження до 530 доларів», — прогнозує Володимир Власюк.

За словами експерта, ринки збуту українського прокату, в ліпшому разі, помірно зростуть: на експорт — до 500 тисяч тонн, на внутрішній ринок — до 300 тисяч тонн. Отже, за сприятливих обставин виробництво металопродукції збільшиться на мільйон тонн. Це дуже скромний рівень, який не наближається навіть до докризового 2007 року.

Відновлення прогнозують на 2020 рік

Керівник департаменту стратегічного аналізу холдингу Метінвест Роман Перепелиця назвав 2012-й складним для світової металургії: «Ціни на металопродукцію впали, за цей само період ціни на сировину також знижувалися, але менше, через це маржа виробників різко скоротилася. Тому половина металургійних підприємств працювала збитково. Потужності на 40 мільйонів тонн було виведено з експлуатації, і 60 відсотків цієї цифри припадає на Європу». Водночас представник компанії додав, що не вірить у різке падіння цін на металопродукцію, як це було під час кризи 2008—2009 років.

«У довгостроковій перспективі споживання сталі у світі зростатиме, й основну частину забезпечать ринки, що розвиваються. Зростання в ЄС та Японії буде незначне, у США — помірне, — додав Роман Перепелиця. — Завантаження виробників сталі в 2016—2020 роках поступово зростатиме і до 2020-го досягне докризового рівня».

В очікуванні сприятливої кон’юнктури металургійні підприємства Донецької області скорочують виробництво. «Становище металургів сьогодні гірше, ніж в умовах кризи 2008 року, в яку комбінати входили з певним запасом міцності, — заявив у листопаді 2012 року тодішній генеральний директор Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча Володимир Бойко. — Відсутність фінансових резервів поглиблюється і падінням ціни на металопродукцію на зовнішніх ринках. За останні кілька років за окремими видами продукції ціни впали у 2—2,5 разу. Незважаючи на це, після входження до Групи Метінвест ми змогли виконати колосальні роботи з реконструкції виробництва, отримуючи інвестиції для модернізації основних потужностей».

...А дихаємо важче

Скорочення виробництва на двох маріупольських металургійних комбінатах — «Азовсталь» та імені Ілліча — збіглося зі сплеском екологічних протестів у місті. Маріупольці, які вийшли в листопаді на кількатисячний мітинг, стверджували, що повітря стало ще брудніше, ніж у ті часи, коли заводи працювали на повну потужність. Учасники протестів пояснювали це застарілим обладнанням, у ремонт якого власники начебто не хочуть вкладати кошти, оскільки незабаром збираються вивести з ладу взагалі. Незадоволення містян виявилося настільки резонансним, що «Азовсталь» достроково припинила експлуатацію трьох коксових батарей та зупинила роботу аглофабрики.

«Виходячи зі стану обладнання та тих проектних рішень, які було закладено в основу будівництва комбінатів, можна з упевненістю стверджувати, що Група Метінвест рухається вперед. Ми підготували інвестиційну програму, третина заходів якої спрямована на заміну очисних споруд на сучасніші. Ця частина програми узгоджена з міською владою і знайшла своє відображення у програмі, прийнятій на сесії міської ради», — прокоментував директор металургійного дивізіону холдингу Олександр Погожев.

Екологічні протести — зворотний бік технічного стану української металургії, надто енерго- та ресурсовитратної. Незважаючи на те, що кошти в модернізацію підприємств таки вкладаються, процес іде повільно.

Низькі заробітки та близькість до «коридорів влади»

«Застарілі основні фонди — один із ризиків галузі», — каже Володимир Власюк. На перше місце він ставить експортну залежність: «Потрібно, щоб опорою нашої металургії став внутрішній ринок продаж. Для цього треба розробити низку механізмів. Наприклад, із заміни зношеного металофонду — мостів, автошляхів, труб тощо. Ми робили підрахунки: така заміна потребуватиме 300 мільйонів тонн прокату. На ці тонни наша металургія може працювати пару десятків років, не менше. Потрібно виробляти механізми державно-приватного партнерства, оновлювати інфраструктуру та пожвавлювати внутрішній ринок».

Ще одним ризиком є структура експорту металопродукції. «Ми продаємо багато товарних напівфабрикатів, а це той вид продукції, який призводить до найбільших витрат матеріальних ресурсів і найбільшої шкоди довкіллю, — пояснює співрозмовник. — Ми беремо на себе ношу ресурсну, екологічну, що пов’язано зі здоров’ям, із навколишнім середовищем, — і водночас продукти приносять мало доданої вартості та мало заробітної плати. На цих продуктах неможливо згенерувати темпи зростання валового внутрішнього продукту. Тому нам потрібно прагнути виробляти продукти із вищою доданою вартістю. Це різні види листового прокату: із покриттям, певними механічними властивостями тощо. Розвиток цього напряму потребує відновлення науково-дослідної, конструкторської роботи. Потрібен рух новаторський, рішучий».

Тривалий час українські металургійні підприємства використовували природні переваги: наявність покладів залізної руди, коксівного вугілля, вигідне географічне розташування. Плюс дешева робоча сила і майже дармовий природний газ. А тепер ці очевидні переваги тануть, прибутки зменшуються, а проблеми наростають.

«Встановлюючи низькі витрати, ми ставимо перешкоди на розвитку супутніх галузей: наприклад, перестали фінансувати науку, підготовку кадрів. Тобто підриваємо саму базу розвитку галузі, — пояснює доктор економічних наук, проректор Донецького національного технічного університету В’ячеслав Дементьєв. — Крім того, коли ми будуємо свої переваги на низькій ціні на витрати, нам потрібно контролювати все і вся. Будувати вертикальну інтеграцію, контролювати порти, залізницю. Потрібно державу контролювати — адже від її рішень також залежить величина витрат! Ми не маємо переваг із технології, у нас були лише природні переваги, на яких трималася металургія. А тепер їх немає».

Сьогодні природними перевагами користується не галузь загалом, а лише окремі компанії, які володіють підприємствами з видобутку руди, вугілля тощо. Власники намагаються будь-що утримати преференції, що призводить до деформації ринку. Перевагою стає і близькість до влади: а чим інакше пояснити той факт, що одним експортерам автоматично повертають ПДВ, тоді як інші очікують свого місяцями? Деякі економісти стверджують, що логічним було б об’єднання всіх вітчизняних металургійних компаній в один вертикально інтегрований холдинг, що могло б знизити витрати кожного з учасників.

Донецька область.

ДОВІДКОВО

За даними Міністерства економіки України, за січень—жовтень 2012 року обсяги виробництва галузі порівняно з відповідним періодом 2011-го зменшились на 5 відсотків, у тому числі у виробництві чавуну, сталі та феросплавів — на 5,5, труб — на 3,9, інших видів первинної обробки сталі — на 10,6 відсотка. Проте нарощено обсяги випуску продукції у виробництві готових металевих виробів (на 0,8 відсотка). За 9 місяців 2012 року кількість прибуткових підприємств галузі становила 57,3 відсотка.

ДУМКА ФАХІВЦЯ

Олексій СМИРНОВ, доктор технічних наук, завідувач кафедри «Металургія сталі» Донецького національного технічного університету, віце-президент Української асоціації сталеплавильників:

«Україна досі залишається єдиною у світі країною, яка намагається щось «витиснути» з мартена. В інших державах мартенівські печі залишилися хіба що в музеях. І коли в нас ці цехи закриють через п’ять—сім років, залишиться 27—30 мільйонів тонн сталі на рік. Оскільки ми — експортна країна, нових комбінатів ніхто не будуватиме. Ніхто не зацікавлений у тому, щоб з’являлися конкуренти. Досвід Алчевського металургійного заводу, де власники так і не змогли отримати назад вкладені мільярди, — того підтвердження».

Українська металургія відмовляється від мартенівських печей. Остання плавка у мартені на Донецькому металургійному заводі. Квітень 2012 року.